Ukraiński Żurnal - 6/2010

Примирення з ознаками протилежного

   Текст: Марко Смеречинський, Варшава

   Польсько-російське зближення має також деякі українські контексти. Чи з’явилися вони несподівано? З аналізу поточних подій в Росії та Польщі та подій останніх п’яти років здається, що все відбувається не випадково, що це лише один з елементів продуманої російської стратегії у відносинах із сусідами. 

   Одним із наслідків нечуваної трагедії, яка сталася біля Смоленська, і жертвами якої стали офіційні представники Польщі, що прямували до Катині віддати шану понад 20 тисячам польських жертв Сталіна, стала рішуча зміна у взаєминах Польщі та Росії. Не лише політики, але також і діячі культури, зокрема відомий актор Даніель Ольбриський, провідні журналісти, наприклад, Адам Міхнік, цілком серйозно заговорили про можливість примирення між обома народами. Причини такого пожвавлення стосунків різні. Певну роль тут відіграли реакція Дмитра Медведєва та Володимира Путіна, прояви солідарності з поляками з боку російського суспільства чи додатковий показ по російському телебаченню фільму Анджея Вайди „Катинь“. Усе разом стало початком процесу, який може відкрити нову сторінку у стосунках Москви і Варшави. Слід нагадати, що взаємини обох держав за останні роки – з огляду на ставлення до Росії, в тому числі до проблеми відповідальності за злочин у Катині президента Леха Качинського і його політичного табору – були доволі непростими. Проте не лише історія стала на заваді дружнім сусідським стосункам. Не треба забувати ще й про підтримку Лехом Качинським України та Грузії, проблему польських виробників на російському ринку, чи, врешті-решт, польський спротив побудові газопроводу „Nord Stream“.

   На останні сигнали з Росії, що трагедія 10 квітня має сприяти переосмисленню стосунків, частина польського суспільство прореагувала несподівано сильно і позитивно. В польських засобах інформації з’явилися відкриті листи, висловлювалася подяка росіянам за розуміння і допомогу, з різних боків звучали й звучать запевнення про можливість започаткування історичного примирення.

   З Україною в думці і на словах

   23 квітня в телемості Варшава–Москва під заголовком „Шанс на примирення“, що був організований Польським прес-агентством (PAP) та РІА „Новости“ за участю відомих польських та російських політиків, можна було почути цікаву репліку Костянтина Косачова, голови Комісії закордонних справ російської Думи. Пан Косачов закинув польським політикам, що польська сторона наполягає на темі геноциду в Катині, а у випадку різні польського населення на Волині, де, на його думку, мав місце справжній геноцид, чи в оцінці Степана Бандери та ОУН уже відсутня така принциповість і активність, як у ставленні до Росії і її катинського злочину. Російський парламентарій також нагадав, що волинська трагедія як історична тема не заважає Польщі мати добрі взаємини з Україною. У відповідь колишній прем’єр-міністр і колишній міністр закордонних справ Польщі Влодзімєж Цімошевіч зазначив, що Польща вже багато років веде з Україною діалог на тему поховань та трагічних сторінок минулого.

   Репліка Косачова може видатися епізодом, але варто її ширше проаналізувати. У певному сенсі вся ця ситуація нагадує анекдот з часів СРСР, в якому йшлося про те, що комп’ютер ставить запитання радянському і американському чиновникам на тему рівня життя в обох країнах. Після невигідних для радянського чиновника відповідей, той аргументує: „А у вас б’ють негрів“. Насправді питання доволі серйозне, бо, з одного боку, показує цинізм російських політиків і фальшивість їхнього бажання примиритися з будь-ким, з другого – цілеспрямовану стратегію Росії щодо проблем малопривабливих картин минулого, з яким ні влада, ні російське суспільство назагал не дуже хочуть розраховуватися, чи бодай вибачитися (а вже годі думати про якісь компенсації).

   Заяву Косачова треба також розглядати в контексті підходів Росії до проблеми злочину щодо польських громадян у 1940 р. Безперечним є факти, що з боку СРСР мав місце геноцид супроти громадян країни, з якою комуністична Москва навіть не була у стані війни. Керівництво Країни Рад вирішило позбавити життя людей, яких поголовно визнало винними. Злочин заплановано і реалізовано з залученням усіх структур держави, виконавці нагороджувалися високими державними нагородами. До того ж, з 1943 року, тобто з моменту, коли німці виявили могили польських полонених і причетність до їх вбивства НКВД, аж до 1990 року СРСР й підпорядковані їм польські й інші комуністичні держави й партії заперечували факт своєї причетності до злочину. Навіть після передання Польщі Борисом Єльциним т.зв. катинських документів і визнання вини керівництва СРСР поведінка Росії у цьому плані є двозначною, про що засвідчують відмова польській стороні у доступі до архівних документів, в тому числі до документів слідства, яке велося російською прокуратурою у 90-і роки, чи недавня відповідь російської держави на позов родин загиблих до Європейського трибуналу прав людини у Страсбурзі. У відповіді на позов уряд Росії злочин називає „випадками“ і стверджує, що немає доказів, що люди, про яких йдеться, загинули.

   У контексті сказаного вище слова Косачова стають більш  зрозумілими, їх треба розглядатиь як один з елементів великомасштабної стратегії замовчування злочинів СРСР, зміщення акцентів у питанні засудження злочинів часів II cвітової війни, а точніше, спрямування уваги світової й польської громадськості на воєнні злочини інших (у тому випадку – українців, в іншому випадку це можуть бути литовці чи естонці). Звідти зокрема походить постійний ажіотаж, і не лише в Росії, навколо постатей Бандери чи Шухевича, надання „належної“ уваги процесові Івана Дем’янюка чи „засудження фальсифікацій українською владою правди про Голодомор“ в період президентства Ющенка.

   Стратегія „лови злодія!“ й nihil novi

   Російські дії сміливо можна прирівняти до відомої стратегії, коли злочинець, щоб позбутися підозри або погоні, найголосніше кричить „ловіть злодія!“. Що цікаво, саме у сфері українсько-польських стосунків доказів про реалізацію власне такої стратегії доволі багато. Дії ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залєського і польських т.зв. кресових середовищ, які почали тісно співпрацювати з колишніми кагебістами і Партією регіонів – це і є епізоди одного „роману“. Доказом того, що ідеться про щось більше ніж випадковість, може послужити прес-конференція, що відбулася у Києві 1 квітня ц.р., де поруч з автентичним борцем проти комунізму Ісаковичем-Залєським, котрий від кількох років „прозрів“ і всім і вся у Польщі і в Україні хоче розкрити „правду про геноцид на Волині“, сидів ветеран, на табличці біля якого було написано „Голова юридичної комісії ветеранів війни, військової служби і спецслужб, член президії Міжнародного українського союзу учасників війни“, а насправді, як подають українські медіа, полковник КГБ у відставці Жорж Дигас. Ця конференція – не лише один із проявів курйозної і раніше немислимої співпраці людини давньої „Солідарності“, антикомуніста з ветераном КГБ, апологетом Сталіна, але і доказ вдалої реалізації як в Україні, так і у Польщі цілеспрямованої російської інформаційної (і не лише) спецоперації.

   Іншою подією квітня з цієї серії є відкриття в „Українському Домі“ у Києві виставки „Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА“, співорганізатором якої був депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко. Цілі й мета співпраці польських кресових й антиукраїнських сил з України може здаватися незрозумілою, однак коли познайомитись, наприклад, із заявою Ж. Дигаса з конференції ветеранських організацій в Софії 4 жовтня 2005 року, стає ясно, хто замовляє музику.

   Акцент на геноцид поляків на Волині чи злочини українського підпілля має на меті хоч частково зняти інформаційне навантаження навколо злочинів і відповідальності за них СРСР й водночас дій Росії – правонаступниці, – яка ці злочини у різні способи прикриває. У Росії ні одного винного у розстрілі поляків у Катині ніколи не було покарано, часто сам злочин не те що геноцидом, але і злочином не називається. Постсовєтські і російські кола кілька років активно працювали над тим, щоб змістити акценти, послабити реакцію на факти про співробітництво у 1939–41 рр. Сталіна з Гітлером, про пакт Молотова–Ріббентропа, про розправи над польською елітою та з підпіллям на території сучасної Литви чи України, акцентуючи на проблемі колабораціонізму й злочинів українців, прибалтів, „відродження фашизму в Україні“, героїзації в тих країнах „неправильних“ осіб. Доказів активності цих середовищ немало. Роботу проводили на різних рівнях ветеранські організації, приватні видавництва й особи, вкінці державні органи Росії, російське телебачення. Щоб у цьому переконатися, достатньо переглянути фільм „Оранжевые дети Третьего Рейха“, який зовсім не випадково з’явився в ефірі на російському „Первом канале“ 3 лютого 2010 р., напередодні другого туру президентських виборів в Україні.

   Чи ця стратегія спрацювала? Суть питання у тому, що деякі її елементи nihil novi (нічого нового – прим. ред.) масштабно використовувалися пропагандою в часи Сталіна і Брежнєва. Однак, судячи з популярності у польських медіа ідей, які у Польщі уособлює ксьондз Ісакович-Залєський, слід сказати, що стратегія дає плоди. Для частини польських медіа і середовищ меншою проблемою (особливо до 10 квітня), був злочин у Катині, співпраця кресов’ян з проросійськими силами чи посткомуністами, ніж „загроза з боку українського націоналізму“ й проблема „геноциду“ на Волині. Для фахівців ця вибірковість у підході до минулого була помітною, проте частина суспільства легко поверталася до старих комуністичних кліше, де роль злочинців в першу чергу посіли „українські націоналісти“. Cоюзникам з Партії регіонів чи ветеранських організацій з України, які так переживають за жертв поляків з боку УПА, ані ксьондз Ісакович-Залєський, ані журналісти громадських медіа не ставлять невигідних запитань для прикладу про відповідальних за Катинь, чи жертв т.зв. антипольської операції 1937–38 рр., коли внаслідок комуністичного терору загинуло понад 100 тисяч поляків, жителів Радянської України. Парадоксально, але не ставиться і питання про 17 вересня 1939 р., яке відкрило процес втрати Польщею т.зв. кресів.

   Те, що у Польщі подібні стратегії запрацювали, можна судити ще й з того, наскільки мінімальними були емоції в питаннях побудови пам’ятника Сталіну в Запоріжжі, чи ідеї встановлення такого ж в Одесі. Беручи до уваги, скільки емоцій викликав указ В. Ющенка про присвоєння звання „Герой України“ C. Бандері, різницю помітно. З приводу УПА і Бандери над Віслою мала місце повна палітрадій – шквал статей, програм по ТБ, заяв, а навіть – вперше в історії – протестів під дипломатичними представництвами України у Варшаві, Кракові, Любліні, Гданську та консульствами у Вроцлаві та Познані. З приводу возвеличення Сталіна, біг-бордів у Луганську, чи пам’ятників у Польщі прозвучали  окремі голоси спеціалістів. Про успіх інформаційної стратегії Москви засвідчує також те, що і в Польщі, і в Україні мало хто усвідомлює, що, по суті, не про минуле йдеться – не про Катинь, жертви Волині чи українські жертви від рук поляків, а про те, що черговий раз Москва за допомогою історії та помічників намагається моделювати майбуття України та Східної Європи.