УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 6/2010

Харківські угоди: удар по незалежності

(Скачати весь номер: 6/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Богдан Олексюк, Київ

 

   Реакція українських експертів та політиків на укладені 21 квітня в Харкові президентами Росії і України угоди гранично різна – від помірковано позитивної аж до істерично занепадницької. Багато хто з інтелектуальної еліти вже оплакує незалежність України і не дає їй шансів вистояти. Що ж сталося насправді і якими аргументами у своїх оцінках керуються експерти?

 

    Як відомо, Дмитро Медведєв і Віктор Янукович домовилися подовжити строк перебування російської бази Чорноморського флоту Російської Федерації в Севастополі на 25 років, починаючи з 2017 року, коли спливає дія нинішньої угоди, із правом її подовження на наступних п’ять років.

   Влада запевняє, що в обмін на продовження базування ЧФ РФ на своїй території, Україна отримала найдешевший газ у Європі. Завдяки зниженню ціни вони обіцяють „піднімати економіку“. Однак ця „дешевизна“, як зазначають експерти, є ілюзорною.

 

 

   Базова ціна так і залишилася на 450 доларах

   Фактично, діючі контракти від 19 січня 2009 року щодо купівлі-продажу природного газу в 2009–2019 роках і щодо обсягів та умов транзиту газу територією України не змінилися. Залишилася й формула ціни на газ для України, а також її базове значення – 450 дол. за 1000 кубометрів.

   Але, як вказують експерти, було створено прецедент: зниження ціни на газ закріплено в міждержавній угоді між Україною та РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України і, відтак, пов’язано з виконанням Україною домовленостей щодо базування ЧФ щонайменше до 2042 року.

   В угоді встановлено таку формулу знижки на ціну газу: при ціні 333 дол. і вище за 1000 кубометрів знижка становитиме 100 дол., а якщо ціна газу менша за 333 дол. – 30% від тієї ціни.

    Таким чином, тисяча кубометрів імпортованого газу тепер коштує близько 230 доларів. Менше платять лише Білорусь та Молдова, підкреслюють українські урядовці. Однак президент Міжнародного енергетичного клубу Олександр Тодійчук заперечує, що завдяки Харківським угодам Україна отримала найдешевший газ у Європі. Адже контрактні умови залишаються кабальними, Росія ж лише відмовляється від акцизних зборів на газ.

   „Базова ціна при визначенні формули ціни для України становить 450 доларів. Тоді як для інших європейських країн вона становить 360, 380 і навіть 280. Щойно розпочне швидко зростати ціна на нафту, в Україні вона буде зростати значно швидше, ніж в країнах Європейського Союзу“, – попереджує О. Тодійчук. Він зауважив, що вже за кілька років наданої знижки у 100 доларів може виявитися замало і ціна знову стане найвищою в Європі. Більше того, ніщо не заважає Росії у будь-який момент повернути газове мито. Тоді українська промисловість остаточно втратить конкурентоспроможність, якщо не буде проведено суттєвої модернізації виробництва. А її, скоріш за все, таки не буде, бо для цього немає достатнього стимулу.

   Суттєву вигоду від здешевлення газу отримують передусім хімічна, гірнича, металургійна промисловості і енергетика. Заводи запрацюють, але вже за три-п’ять років вони будуть неконкурентоспроможними і навіть „пільгові ціни“ на газ їх не врятують. Та при знижених цінах на газ сьогодні ніхто не стане реконструювати морально, технологічно й технічно застарілі виробництва.

 

 

   Стратегічна помилка Росії?

   Нині українська економіка є дуже енерговитратною, а оскільки ми взяли на себе зобов’язання закуповувати визначену кількість російського газу, то виходить, що енерговитратність закладено й на прийдешні роки. Модернізації, запровадження високотехнологічних енергозберігальних виробництв не планується. В експорті України й надалі домінуватимуть металопрокат та продукція хімічної промисловості – сировина та низькотехнологічний напівфабрикат, з яких створюватимуть кінцевий продукт у інших країнах.

   Росія ж на багато років наперед отримала гарантованого покупця свого газу, та ще й за ціною, прив’язаною до сьогоднішніх формул. У той час, як Європа і решта світу буде переходити на альтернативні джерела газу і загалом енергії, запроваджуватиме енергозбереження, Росія буде змушена знижувати ціну на свій газ. Але України все це не стосуватиметься, зазначає оглядач Борис Бахтєєв. Тож навіть якщо розглядати суто економічні вигоди від „газу в обмін на Севастополь“, не дуже зрозуміло, хто їх отримав у стратегічній перспективі – Україна чи Росія?   Натомість Голова ОУН Микола Плав’юк відзначає: „Ми бачимо своєрідну паніку серед української політичної еліти, яка, на мою думку, кидається в крайнощі і робить висновки, не вбачаючи у тому становищі об’єктивних обставин, що розвиваються на міжнародній арені. Попри всі так звані успіхи російської дипломатії, Росія, на мою думку, робить стратегічні помилки, які у своїх наслідках будуть набагато небезпечнішими для Росії як імперії, ніж це усвідомлює собі її сучасне керівництво. [...] Росія не передбачає ситуації, яка була за брежнєвської доби. Пригадаймо крах ринку нафти і газу і до чого він довів великі плани Радянського Союзу перемогти Америку у мілітарних перегонах: замість побудови комунізму і світової революції пролетаріату росіяни опинились у розваленому Радянському Союзі. Я змальовую ці речі тому, що ми бачимо противагу у світі, який спокійно, демонструючи приязнь до Росії та готовність до спілкування, дуже інтенсивно будує конкурентні потуги як альтернативу російському газу.

   Нові технології дозволяють і європейським країнам, і арабським стати серйозним конкурентом для Росії як постачальника енергоносіїв. Сланцевий газ, що є у Польщі, скраплений газ, який надходить з Африки, Близького Сходу та Норвегії, вже конкурує з російським, розхитуючи ту монополію, якою користувалась Росія упродовж останніх двадцяти років. Це тільки один із засобів протидії західних країн намаганням Росії стати могутньою силою. Коли ми порівняємо, як діють на Заході і як діє наша політична еліта на тому відтинку, то зрозуміємо різницю“.   „Проблема наша в тому, – зазначив Голова ОУН, – що ми не інвестуємо у видобуток газу, який є в Україні, в енергоносії, які є в Україні, так, як це роблять Польща та інші країни, а тішимо себе тим, що тепер на 100 доларів менше платимо, ніж рік тому. Ми готові платити комусь більшу ціну за газ, аби лишень не вкладати кошти у видобуток своїх власних українських ресурсів“.

   Справді, головним завданням українського суспільства і держави тепер стає захист і розвиток української національної ідентичності.

 

 

   Особисті переконання президента і національні інтереси України

   Підписані у Харкові угоди не так уже й важливі самі по собі, вважає Олександр Литовченко. „Їх укладення – індикатор кардинального перегляду легітимним керівництвом країни фундаментальних основ зовнішньої політики та політики безпеки. Керівництво України відмовляється від спроб забезпечити безпеку та розвиток шляхом вступу до міжнародних структур з участю США і країн Європейського Союзу, а саме в цьому полягав сенс євро-атлантичної інтеграції. Нині ставку зроблено на російську парасольку безпеки“, – зазначає експерт.   Чим це загрожує Україні вже в найближчому майбутньому? О. Литовченко попереджує, насамперед, про загрозу тероризму, який з Росії тепер може поширитися й на українські терени, передусім на Крим. По-друге, легко передбачити зростання протестних до такого курсу влади настроїв на Західній і частково в Центральній Україні. У перспективі, на думку експерта, вони можуть перерости у автономістські і навіть у сепаратистські настрої. Також постає загроза формування російської партії в Україні, яка постарається зацементувати ситуацію, що вимальовується, і убезпечити Кремль від непрогнозованих українських політиків.

   Щодо „здачі“ Севастополя, то Янукович ніколи не приховував, що він бачить Україну у якнайтіснішому союзі з Росією. Таким є для нього місце України на геополітичній карті світу, й іншого він не бачить. Звичайно, він має право на власні переконання. Але наша проблема в тому, що особисті переконання президента не відповідають національним інтересам України.

   Для Януковича поняття суверенітету, незалежності і національної безпеки є дуже далекими. Національні ж інтереси він, скоріш за все, не відділяє від бізнес-інтересів свого оточення. Відтак, з його погляду, цілком розумно розплатитися здешевленням газу з олігархами, які вкладали шалені гроші в його передвиборні кампанії і на фінансування Партії регіонів. А заразом – виконати кілька пунктів своєї передвиборної програми. Як відомо, вороже ставлення до НАТО, оперування в зовнішній політиці суто воєнною системою понять, недоречних у мирний час, – один з наріжних каменів ідеології Партії регіонів.

   Тим часом, на території України залишається військова база держави, вище політичне керівництво і більшість населення якої вважає існування незалежної, суверенної України історичним непорозумінням.

   І хоча генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен дипломатично заявляє, що двосторонні російсько-українські домовленості, укладені в Харкові, не зашкодять співпраці України з НАТО і можливому її вступу до Альянсу, все ж більшість експертів має протилежну думку. Вони відзначають, що пролонгація перебування в Севастополі російського флоту аж до середини століття гарантуватиме неможливість вступу України до НАТО.

   Та проблемою тут є насправді інше – брак підтримки громадянами України такого кроку. Якби громадська думка схилялася б до членства України в Альянсі, то можна було б вимагати від влади відповідної політики.

   Отже, різко негативні оцінки харківських угод в Україні викликані, зокрема, кулуарністю їхньої підготовки і поспішністю ратифікації, яка в українському парламенті відбулася в ганебно брутальний спосіб. Це все закономірно викликало відчуття, що нас обманюють, „продають“ Росії. За 40 млрд. доларів.

   Тим часом, серйозні і вмотивовані претензії до цих угод мають якраз росіяни. Зокрема, опозиція говорить про величезні втрати бюджетних коштів від щорічного недоотримання цих самих 4 млрд. доларів від продажу газу Україні.

   Продовження базування ЧФ дає можливість росіянам уникнути принизливого виведення флоту з Севастополя, який вони мислять не інакше, як „місто російської слави“.

    Очевидно, що це коштує занадто дорого. Адже за 40 млрд. дол. Росія могла б побудувати не одну нову військову базу. Витрати на створення бази в Новоросійську з усією соціальною інфраструктурою та іншими витратами експерти оцінюють заледве на п’ять мільярдів доларів. Тож, перевівши свій флот із Криму в Новоросійськ, Росія решту 35 млрд. дол. могла б витратити на соціальні програми, чи на впровадження інноваційних технологій у промисловості.

 

 

   Головне – не газ!

   „Головне – це не газ і навіть не флот, хоч як би важливо все це було для нашої країни, для Украї ни“, – визнав Путін. Ключове в цитаті Путіна „про головне“ – це „розуміння спільності інтересів та історичних цілей“ України і Росії. Не газ і не флот, а повернення і надійна фіксація нашої країни на російській орбіті, параліч України як суб’єкта міжнародної політики – ось основна мета Росії.

   Як же ставляться самі росіяни до такої політики Кремля? Опитування громадської думки в РФ показує, що росіяни не хочуть втрачати головну базу Чорноморського флоту, і подовження строку його перебування в Севастополі для них є важливішим за збереження ринкових умов постачання газу Україні. Переважна більшість росіян (73%) виступають проти виведення Чорноморського флоту з території України, підтримують же виведення флоту лише 8% (ще 19% не могли сформулювати свою позицію). Також для більшості росіян важливіше подовжити строк перебування Чорноморського флоту в Севастополі, ніж зберегти ринкові умови постачання російського газу Україні (62% проти 19%).

   В Україні шок від того, що сталося, поступово минає. На зміну йому приходить розуміння, що насправді нічого не втрачено: змінилося лише те, що тепер скоротити термін перебування російського флоту в Севастополі можна буде хіба лише через референдум. Але домогтися його успішного проведення може тільки сильна і згуртована опозиція. А з цим у нас також проблема.

   Старі політичні сили і політики, які нині є опозиційними, значною мірою вже вичерпали себе. У нових умовах особливо відчувається брак дієвої та ефективної опозиції. Можливо, ситуація надасть імпульс формуванню довгоочікуваної нової політичної еліти. І вже не так багато залишилося чекати чергових парламентських виборів, які можуть бути дуже гарячими, і, можливо, цілком змінять розклад силу Верховній Раді, а отже, й в уряді. 

 

 

Український журнал