Ukraiński Żurnal - 6/2010

Quo vadis Янукович?

(Скачати весь номер: 6/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Петро Андрусечко, Познань

 

   З офіційними зустрічами президентові Януковичу не щастить. То черговий мовний ляпсус, то на нього вінок впаде. Але, за свідченнями експертів, якщо під час кампанії 2004 року Віктора Федоровича збило з ніг яйце, то тепер він виявився спроможним витримати натиск величезного вінка. Власне у цьому і полягає символічна різниця між кандидатом Януковичем 2004 року та президентом Януковичем 2010 року. Сьогодні він сильний, упевнений і намагається використати це якомога „краще“.

 

   Незалежно від оцінки діяльності Януковича на посаді президента, він добре вивчив урок перших місяців президентства Ющенка. Не пройшло й ста днів, проте складається враження, що Янукович є президентом вже кілька років. Ющенко в перші місяці свого правління занапастив шанси на швидкі зміни. Янукович, навпаки, в перші тижні здійснив фундаментальні перетворення, які стали „скелетом“ його президентури.

   Одним з перших рішень Януковича було повернення старої назви президентської канцелярії, яку свого часу Ющенко перейменував на Секретаріат президента. Шефом Адміністрації президента призначили Сергія Льовочкіна, якого пов’язуютьз Юрієм Бойком та Дмитром Фірташем. Однак у президентському апараті знайшлося місце й для тих, хто пов’язаний з іншими групами впливу в Партії регіонів, а навіть з-поза її лав – наприклад, бютівця Андрія Портнова. Він став радником Януковича. Справно вдалося створити коаліцію та уряд. При цьому президент добряче здивував аналітиків, що намагалися прорахувати, які з груп впливу отримають перевагу. Виявилося, що Кабмін в дійсності є урядом Януковича. А чи не найсуттєвішим є те, що Адміністрація президента готує Закон про принципи зовнішньої та внутрішньої політики України. Документа як такого немає, протепевний образ вже вимальовується з попередніх вчинків президента та його команди.

 

 

   Здача інтересів чи

   прагматизм нової влади?

   Оскільки за Конституцією роль президента зводиться передовсім до питань, пов’язаних з безпекою держави та закордонної політикою, Віктор Янукович цим аспектам присвятив особливу увагу. Незважаючи на візити до Брюсселя та США, президент взявся передовсім за поправу стосунків з Росією.

   Янукович підтвердив, що Україна відмовляється від інтеграції в НАТО. За найвищим рахунком – це лише формальність, адже за часів Ющенка, який був прихильником НАТО, членства в Альянсі не вдалося досягнути. Президент проголосив, що Україна повинна залишитися позаблоковою державою. Щоправда, нейтральний статус буде реалізований з Чорноморським флотом у Криму, але так власне проявився прагматизм Януковича. Та й оборудка „Флот за Газ“ добре пройшла у провладній команді, адже розуміння національних інтересів цих людей відрізняється від розуміння, наприклад, націонал-демократів.

   І хоча так звані харківські угоди чимало людей оцінило як „здачу“ національних інтересів, останній візит Дмитра Медведєва до Києва не підтвердив побоювань, проголошуваних опозицією. А саме, що тренд „здачі“ буде реалізовуватися й далі. Очевидно, Україна Януковича далі готова до зближення з Росією, але межі цього зближення наразі більш-менш зрозумілі. Тому основним мотивом візиту Медвeдєва стало підписання угоди про сухопутний кордон. Усупереч побоюванням, жодних інших угод стосовно стратегічних інтересів України підписано не було. Уряд Азарова (читайте: уряд Януковича), відкинув ідею Путіна об’єднати „Газпром“ з „Нафтогазом“. Команда Януковича не виразила також належного зацікавлення (принаймні зараз) ідеями політичного зближення з Росією. Рішення про позаблоковий статус, по суті, також є відмовою від російських пропозицій щодо приєднання України до Організації договору про колективну безпеку. Це, зрештою, офіційно підтвердив керівник Адміністрації президента Льовочкін. Відтак можна сказати, що позаблоковий статус є своєрідною формою захисту українських позицій перед подальшими апетитами Москви. Варто додати, що такий статус Росія сприймає досить добре (так, принаймні неофіційно, ще кілька місяців тому говорили російські аналітики, наближені до Кремля).

   Сім зустрічей Януковича з Медвeдєвим – це своєрідний рекорд, хоча до Лукашенка Януковичу ще далеко. І, як показує приклад білоруського президента, кількість зустрічей не гарантує любові великого брата. Адже Москва любить лише себе. Можна лише гадати, скільки ще зустрічей відбудеться без помітних результатів. Це не означає також, що Янукович вибирає одновекторну політику, спрямовану переважно на Північний Схід. Якщо навіть Лукашенко шукає підтримки на Заході (бодай з метою інструментального використання), Янукович у відносинах з Росією також потребуватиме міцного плеча на Заході. Про це говорить і колишній президент Леонід Кучма – „творець“ української багатовекторної політики. І Янукович, швидше за все, скористається апробованою моделлю формування зовнішніх відносин.

   З точки зору вирішення подальших спірних проблем здача севастопольських баз може виглядати як щось, що далося Януковичу та „донецьким“ дуже легко. Однак залишається чимало економічних питань, а тут позиції українських олігархів можуть значно відрізнятися від позиції їхніх російських колег. І Янукович повинен рахуватися з цими думками, навіть якщо він планує „прикрутити“ українських олігархів на російський зразок.

 

 

   Президент Східної України

   Своєю перемогою Янукович завдячує невеликій перевазі голосів. Опонентам президента це дає підстави оскаржити право приймати рішення типу „Флот за Газ“, вважаючи його неправочинним. Сам стиль формування та реалізації влади дозволяє критикам ставити під сумнів конституційність прийнятих рішень. Пригадайте хоча б спосіб формування коаліції, коли рішення про вихід з фракції президент прийняв самостійно, без ухвали Конституційного Суду. А далі – підписання харківських угод без консультації з усіма політичними силами, не кажучи вже про референдум (адже раніше, у випадку з НАТО подібну вимогу Партія регіонів ставила).

   Вже в перші тижні Янукович показав, що має намір цілковито монополізувати всі гілки влади. Доволі символічним було віддання крісла віце-спікера. Згідно з традицією воно належало опозиції, але відійшло до представника коаліції з Комуністичної партії України. 15 травня увійшли в життя зміни щодо судової системи. Їх підготувала група експертів під керівництвом Сергія Ківалова. Зміни „замовив“ Янукович у березні. На думку спеціалістів, їх можна звести до двох аспектів. По-перше, обмежили можливості Верховного Суду, тобто можливості опозиції впливати на судовий процес. По-друге, теперішня українська влада отримала повний контроль над судовим процесом. Тим самим опозицію позбавили можливості успішно оскаржити дії уряду, парламенту та президента. Як наслідок, Янукович досягнув мети без системних реформ судового сектору.

   Поза усілякими сумнівами: стосовно опозиції Янукович та його оточення прийняли концепцію часів Кучми, тобто спробували роздрібнити її та маргіналізувати. Щоправда, нещодавно Янукович пообіцяв, що хоче зустрітися зі своїми критиками. Сама опозиція, ймовірно, матиме шанси висловити спротив новій владі і мобілізувати свій електорат ще цього року. Адже все вказує на те, що Янукович дав зелене світло місцевим виборам.

   Час показує, що Янукович примудрився не лише вивчити уроки перших місяців президентства Ющенка, але також наступити на граблі Віктора Андрійовича. Ющенко намагався змінити бачення української історії, звільняючись від імперських впливів, Янукович старається відмінити зміни, проведені після 2004 року. Звідси не тільки спроби знівелювати титули героїв України Бандери та Шухевича, але й переписати підручники з історії, відновити культ Великої Вітчизняної війни, цілковито „поховати“ ющенківську парадигму геноциду. Помилка обидвох президентів спільна – орієнтація лише на певну частину суспільства України. Якщо Ющенко задовольняв Західну Україну, Янукович „повертає“ справедливість Україні Східній. Це поляризує українське суспільство і, на жаль, продовжує політичні процеси родом з 2004-го. З такими переконаннями Янукович не лише не має шансів стати президентом усіх українців, але й наражається на радикалізм електорату Західної України.

   Варто додати, що особливе занепокоєння викликають проекти зміни устрою України з унітарного на федеративний. Це може призвести до подальшої консервації регіональних відмінностей. Наступне неоднозначне питання – можливі зміни Конституції. Однак сьогодні Януковичу бракує 300 голосів у парламенті, а своїми радикальними кроками влада відштовхнула ту частину „Нашої України“, яка задумувалася над співпрацею з коаліцією.

 

 

   Амбітна (але чи реальна?) мета

   Віктор Янукович оцінив свою діяльність після 50 днів так: „Зараз, фактично,  завершено формування вертикалі виконавчої влади, і ми працюємо над тим, щоб зараз відновити довіру і партнерські відносини з нашими сусідами як на заході країни, так і на сході. Країна знову повернулася до політики миру, добросусідства і національного прагматизму“. Янукович вирішив також, що звітуватиметься просвою діяльність кожні 50 днів.

   „Економічна стабільність“ – це один з основних лозунгів нової влади, і з ним пов’язані чи не найбільші очікування чималої частини населення. І хоча програму економічних реформ заплановано оприлюднити на початку червня, Янукович вже підкреслив, що керівництво країни поставило перед собою амбітну мету – „провести системну модернізацію країни, перетворити її на сильну, процвітаючу республіку“. Справді амбітна мета, питання тільки, чи реальна?