УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 6/2010

Іван Малкович: „Перевага дитячої літератури на книжковому ринку – загальносвітова, а не українська тенденція“

(Скачати весь номер: 6/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Розмовляв: Олег Коцарев, Київ

 

   Іван Малкович – культовий персонаж. Він очолює видавництво „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“, одне з найкращих, яке вміє бути успішним, не друкуючи книжки на газетному папері. Раніше тут видавали дитячі книжки, а тепер до них додались уже й дорослі серії. Книжки „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ“ користуються незмінним попитом в Україні та за кордоном, і це не штамп. А ще Малкович – один з найтонших поетів-„вісімдесятників“. Саме про ці нероздільні речі, про книговидання та поезію, ми й вирішили поговорити. 

 

Як „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“ переживає світову фінансову кризу?

Із надією на те, що уряд усе-таки не скасує податкові пільги для українських книговидавців. Адже навіть із цими пільгами торік галузь у цілому скоротилася на третину, а що буде, як їх зняти? Колись у Росії податкові канікули допомогли зробити книжку дуже серйозним бізнесом, та ще й накрити український ринок. У нас же пільги останніх кількох років дозволили книговиданню розвиватися… Але загалом ми легше переживаємо фінансову кризу, ніж ті, хто друкує „дорослу“ літературу, і це загальносвітова тенденція. Я читав дослідження англійських експертів, які прогнозують, що за ці кілька років світовий ринок дитячої книжки, можливо, навіть трошки зросте.

 

Тобто те, що найкраще продається саме дитяча книжка – не суто українська тенденція, а міжнародна?

Абсолютно! В усьому світі саме дитяче книговидання найкраще стоїть на ногах. Адже, по-перше, в усіх країнах батьки намагаються не економити на своїй дитині. По-друге, дорослу книгу дуже часто сьогодні можна безкоштовно скачати в інтернеті й прочитати. А от для дитини все ж скоріше куплять справжню книгу, бо всі розуміють, що, наприклад, у три роки рано саджати дітей за комп’ютер, це розбещує. Саме тому дитячі книжки не втрачають актуальності, особливо гарно зроблені. Взагалі, спілкування з книгою – це особливий людський досвід, інтернет, гадаю, цього не замінить.

 

Мені доводилося трохи працювати з рейтингами продажів у книгарнях, і, крім очевидних успіхів дитячої книжки в цьому сенсі, я помітив ще одну цікаву тенденцію: в українців дуже великою популярністю користуються твори, пов’язані з історичною тематикою. А це ви чим би пояснили?

Це вже суто українське явище. Бо, наприклад, у Європі суто історична тематика не така популярна. Хіба що мемуарна література, що певною мірою стосується історії. Напевно, справа в тому, що в Україні тривалий час було табу на висвітлення певних тем, і тому ми ніби латаємо діри, тож люди з радістю купують поки що поодинокі художні книжки, де згадується боротьба УПА, антирадянські повстання двадцятих років. Добре, що такий інтерес є, і я з радістю видав би цікаву дитячу книгу на матеріалі нашої недавньої історії.

 

Які нові видання готує „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“?

От зараз переді мною третя частина трилогії Володимира Рутківського „Джури і підводний човен“. Рутківський – висококласний автор, він зумів знайти таку довірливу інтонацію, таку живописну мову, що дозволила йому наблизити минулі історичні епохи до нас, показати спільність людей однієї країни в різні часи. Недаремно обидві вже видані книжки цієї трилогії здобули таку популярність і отримали декілька нагород. Їх читають не лише діти, а й дорослі, ось нещодавно мені дзвонив приятель, каже: „Слухай, як прочитав тих “Джур” – сам себе не впізнаю! Давай уже скоріше друкуй третю частину!“. А ще важливо, що Рутківський пише про співжиття українців і татар, про те, що обом народам було краще, коли вони дружили й культурно взаємодіяли, а не воювали. Ще одна цікава книжка-продовження, що скоро вийде – „Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ“ Сашка Дерманського. Сашко і його твори – це приклад того, як позитивно на письменника впливає обізнаність у світових літературних тенденціях. Він зберігає свою індивідуальність і національні риси, проте розуміє і вміє використовувати загальносвітові тенденції побудови сучасного дитячого роману. На жаль, часто автори надсилають мені твори, кажуть: „це краще, ніж Гаррі Поттер!“ (Гаррі Поттер – це тепер ніби одиниця виміру цікавості книги). А насправді вони або впадають в безпросвітне безнаціональне фентезі, або загрузають у фольклорі, народній казці і нічого, крім цього, не бачать. Також ми готуємо другий том „Улюблених віршів“ і третій том „Ста казок“. Окрім того, готуються до друку ще кілька нових ілюстрованих видань українських і зарубіжних авторів.

 

А як справи з романом Ліни Костенко, на котрий усі так чекають?

Ліна Костенко – це найособливіший в Україні автор. Її твори за часів незалежності не публікувалися довше, ніж у радянський період. І ось вона перервала публічне мовчання. У нас і справді існує угода про друк її роману „Записки українського самашедшого“ саме у видавництві „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“. Вихід книги планувався на листопад минулого року, але потім Ліна Василівна вирішила внести у текст роману деякі правки, тож робота з удосконалення триває й дотепер. Це цілком зрозуміло, адже маємо справу фактично з прозовим дебютом великої поетки, і все має бути „згідно найвищих партитур“. Звісно, мене всі смикають, коли, мовляв, уже буде книжка, але я схвалюю такий відповідальний підхід Ліни Василівни, де все має бути за гамбурзьким рахунком, коли ти вдоволений кожним своїм абзацом і кожним словом. Отже, я сподіваюся, що книга таки вийде до Львівського форуму у вересні. Тим паче, що в нас уже готові і внутрішні заставки до книжки, виконані Владиславом Єрком, і обкладинка у виконанні видатного американського художника польського походження Рафала Ольбінського, яка дуже подобається самій Ліні Костенко.

 

Розкажіть, як „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“ просувається на міжнародний ринок? І взагалі, наскільки реально донести твори українських письменників до зарубіжного читача?

Усе це дуже тяжко. Головна проблема – переклад. Дуже важко зацікавити значне західне видавництво текстом без перфектного англійського перекладу. Такий переклад мав би робити письменник-англієць, але хто з них знає українську мову? Та й серед талановитих перекладачів української не знає практично ніхто. Часом з творами українських авторів знайомляться через російські та польські переклади, але ви ж самі розумієте, що це не те. З цієї причини лише два-три українські автори більш-менш стабільно перекладаються у Європі… Але поза тим „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“ – одне з небагатьох видавництв Східної Європи, права на книги якого придбали провідні видавництва з 19-ти країн світу – від Англії (Тemplar Publishing) та США (Alfred A. Knopf) – до Південної Кореї. А наша „Снігова Королева“, проілюстрована Єрком, ввійшла у трійку кращих різдвяних продажів Великобританії за 2005 рік. Перед виходом заключної саги про Гаррі Поттера в ефір вийшло велике телеінтерв’ю з Джоан Ролінг, записане в її кабінеті. І єдиною книжкою, яка там стояла повернутою до глядачів „лицем“, був перший том абабагаламазького „Гаррі Поттера“. А переклад 5-го і 7-го томів „Гаррі Поттера“ „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“ видала першою в світі. Книжки нашого видавництва спонукали першу леді України Катерину Ющенко стати… перекладачем. Протягом двох останніх років воназ успіхом переклала англійською мовою чотири книжки „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“. Першу з них – „Мед для мами“ було з успіхом презентовано на зустрічі з дружинами іноземних посольств в Україні. Зрештою, багато подібної інформації можна почерпнути на нашому сайті ababahalamaha.com.ua

 

Не раз доводилося чути, що оформлення книжок вашого видавництва багато хто і в Україні, і за кордоном використовує й без дозволу.

Так, на жаль, не всі поважають авторське право. І таких випадків справді було багато. Наприклад, у Харкові та ж „Снігова Королева“ рекламувала магазин, де продавалися шуби. Зрештою, ми цей конфлікт залагодили, я намагаюся такі ситуації надміру не загострювати. Ось, скажімо, в Росії є мережа ресторанів „Тарас Бульба“, де використано малюнки з нашого однойменного видання. Якось я приїхав до Москви, зайшов у цей ресторан і побачив, що там грає українська музика, і то якісна, сучасна, що там нормальні українські страви – і вирішив, що не варто сваритися з власниками. Посваритись двом українцям завжди легко, а ми змогли порозумітися, заприятелювати і навіть відкрити філію видавництва в Москві.

 

Чи є рецепт налагодження в нашій країні нормального книгорозповсюдження від Івана Малковича? Аби цікаві й різні книжки можна було купити не лише в кількох найбільших містах.

Усе-таки це справа не видавців, а продавців, це треба усвідомлювати. Але й ми зі свого боку дещо робимо. Наприклад, „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА“ проводила акцію „МініДиво“ – 1 мільйон 600 тисяч книжечок можна було купити за 1 гривню у всіх поштових відділеннях України. До того ж, читачі ще й мали змогу виграти призи. Ми одержали тоді понад сорок тисяч листів! Поштові відділення є мало не в кожному селі, часто це доволі великі приміщення, і в них можна було б централізовано налагодити торгівлю книжками. Але, звісно, це не панацея, багато книжок там не поставиш. Взагалі, я часто дивлюся на інші країни, де у найменших містечках є книгарні з непоганим асортиментом, або на країни з населенням у кілька мільйонів, де наклади більші за наші. Мені здається, що якщо країна більш-менш монолітна, то і всі галузі культури в ній функціонують нормально, в тому числі й книжкова. А нам бракує монолітності, та й із владою не щастить, але ж маємо ту, на яку заслуговуємо. Хочеться сподіватися, що сьогодні нова влада спитає себе, чому, наприклад, російський газ для „братньої“ України дорожчий, аніж для „ворожих“ країн ЄС і НАТО. Якби вони над такою хитромудрою „дружбою“ добряче замислилися, це був би шанс для економічної верхівки Донбасу, котра прийшла до влади, усвідомити себе невід’ємною складовою України.

 

А взагалі, чи бачите ви можливість уникнути загроз українській мові, культурі, ідентичності в ситуації, коли нова влада ніби отримала картбланш, політична опозиція перебуває невідомо де, громадянське суспільство ще вкрай нерозвинене, а суспільство загалом – відверто збайдужіле?

Гадаю, важливо, щоб діячі сучасної української культури, фігурально кажучи, не сідали в один літак, бо „немає людини – немає проблеми“. Погано, що в наших людях ще багато страху. Наприклад, коли представники нової влади приїздять до Львова, місцеві чиновники часто бояться говорити з ними українською, а ті потім сміються з таких львів’ян – ми, мовляв, на них не тиснемо, вони самі бояться. Але все одно я впевнений, що ті, хто сьогодні здаються мовчазними й байдужими, завтра, якщо гайки й далі закручуватимуть, виявлять неабияку активність. Усе ж таки в нас неможливо все так само стрімко прикрутити, як, приміром, у Росії. І потужний спротив, на мою думку, ще попереду. А зараз потрібно зберігати почуття власної гідності, витримку і високу громадянську свідомість. Готуватися до громадських акцій, але продуманих і якісних, а не якихось піарних. І не присвячувати увесь свій вільний час обговоренню новин від одного міністерського негідника з расистськими поглядами.

 

Від політики перейдімо до поезії. Чи багато зараз пише й куди рухається поет Іван Малкович?

Я нині пишу зовсім мало. Просто немає часу – щоб писати поезію, треба гуляти, читати, що хочеш. А в мене ділові зустрічі, редагування, робота з проектами та інші зовсім неромантичні справи. За останні два роки я написав два вірші – і це для мене вже успіх. Така своєрідна перевірка на власну поетичну притомність. Крім того, я переробляю і дописую деякі давніші вірші. До речі, єдине, чого я не розумію в сучасних молодих поетах – це те, що вони, щойно написавши вірш, одразу викладають його в інтернет, а він же ж має „вилежатись“ бодай пару тижнів…

 

А коли можна сподіватися нової книжки ваших поезій?

Уже цього року, вона вже практично готова. То буде під назвою „Все поруч“. Туди ввійдуть вибрані вірші, переклади, есеї та інтерв’ю. То буде певний підсумок моєї творчості.

 

Сьогодні, коли говориться про поезію, її часом поділяють на ту, що ґрунтується на метафорі, образі, й ту, в якій центральне місце посідає сюжет. Як читачеві, мені здається, що для ваших віршів важливіша метафора, а може, навіть не метафора, а деталь. Як воно виглядає зсередини?

Важливо, коли в тебе всередині з’являється відчуття якогось поетичного нуртування, яке врешті може вилитись і в метафору, і в образ або деталь. Я справді люблюдеталь, адже відомо, що Бог – у деталях. Але разом з тим мені замало самої деталі, має бути щось важливіше, якийсь наскрізний рух. Проте я не люблю в поезії та пересування в абсолютній невідомості, не люблю туманцю, коли за намаганням здаватися „мудрагелем орфейським“ ховається внутрішня порожнеча і банальність.

 

Сучасна людина постійно мусить пересуватися, переїздити з місця на місце. Ось і ви живете не там, де народились. А де почуваєтеся добре і вдома?

Мені добре у двох місцях: у Березові на Івано-Франківщині, де я народився, і в Києві. Ну, Батьківщина не обговорюється, а в Києві я теж удома. Більше того, я ще з юнацьких років жартома називаю себе „давнім киянином“. Річ у тім, що мені до рук колись потрапила монографія російського академіка Зеленіна, у якій він розвивав теорію, ніби перед наступом Батия на Київ частина городян, особливо ремісники, майстри, зрозуміли, що місто не встоїть і мігрували на захід, аж доки вперлися в Карпати. За допомогою яскравих етнографічних, лексичних і фольклорних матеріалів він стверджує, що частина мешканців карпатських гір – то, можливо, давні кияни. Звісно, я ставлюся до цієї теорії зі здоровим скептицизмом, але мені справді подобається Київ. Я відчуваю, що це моє рідне місто, адже зі своїх 48-ми майже 30 років я прожив у Києві. Це дуже комфортне місто. Тут, якщо ти дуже захочеш, можна легко опинитися в усіх на виду, і так само, якщо хочеш заховатися від усіх – будь ласка! А от довго перебувати за кордоном не можу – тягне додому. На свята ми любимо збиратися всією родиною: на Різдво – в Березові, а на Великдень – у Києві.

 

До речі, про свята. Мабуть, вам завжди дарують багато книжок? А які подарунки ви любите найбільше?

А от не так і часто мені дарують книжки, це стереотип. Я з радістю отримував би більше книжок у подарунок!

 

Український журнал