Ukraiński Żurnal - 6/2010
Марко Вовчок як непрописаний бренд
(Скачати весь номер: 6/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Наталка Сняданко, Львів
Якось у польському журналі „Bluszcz“ мені потрапив на очі діалог двох літературних критиків про „Пана Тадеуша“ Міцкевича. Вони обговорювали жіночі образи поеми – юну чарівну Зосю та її опікунку Телімену, досвідчену жінку, яка намагається спокусити молодого шляхтича і виявляє у цьому значно більше вправності, ніж її молодша суперниця. І їй не заважають навіть очевидні недоліки зовнішності, наприклад, брак кількох зубів.
Я не могла собі уявити чогось схожого в українському контексті. Обмін захопленими епітетами у колі патріотично налаштованих пенсіонерів – запросто. Мовляв, яка все ж таки чудесна українська пісня, – сказав би хтось один. Так, так, неймовірно чудесна, а поезія у нас яка, – відповів би йому хтось інший. І усі би замріяно сперлися ліктями на стіл і затягли хором „Ой чий то кінь стоїть“. Але якби хтось у цей момент дозволив собі згадати, що, скажімо, Марко Вовчок удруге вийшла заміж 45-річною за чоловіка лише на кілька років старшого за власного сина, а потім ще й всиновила внука, бо той народився позашлюбним, то підступно порушив би цю ідилію. І неминуче викликав би загальне обурення, мовляв, не може такого бути, ми такого в школі не вчили, і взагалі, наші українські класики були моральними і бездоганними, думали про народ, про рідну мову, рідну культуру, не те, що ці сучасні з дозволу сказати митці, які тільки й знають, що матюкатися у своїх творах. Схожа інформація іноді з’являється на сторінках бульварних видань і викликає все ту ж засоромлено-заперечну реакцію, мовляв, примітивні журналісти не мають чим зайнятися і вигадують, що можуть, про наших найдорожчих письменників. А наша українська пісня і вишиванка – все одно найкращі. І за це варто випити ще по чарочці при святковому столі.
Класична українська література – це музей, у якому нічого не можна торкатися руками. Писати ж про цей музей можна або „елітарно“, або „бульварно“. Або зловживати „дискурсами“, „топосами“, „антиномічністю“ та іншою схожою лексикою і при цьому торкатися виключно високого, мистецького і національного, уникаючи будь-якої приватності і заміняючи її занудністю. Або ж зосереджуватися на самому лише інтимному, свідомо провокуючи скандал, і цим лише загострювати протистояння занудності та бульварності і залишаючи поза кадром найважливіше – цілісність постаті живої людини з усіма її чеснотами та вадами.
Іноді дослідники намагаються оминути обидва ці підводні камені. Наприклад, свіжо видана у харківському „Фоліо“ монографія „Марко Вовчок“ авторства Тетяни Панасенко – це спроба описати життя своєї піддослідної якомога детальніше, уникаючи моральних оцінок. При цьому вона демонструє варту поваги ретельність, старанність та обізнаність. В результаті маємо сухий перелік фактів і цнотливі формулювання на зразок: „Стосунки Лобача Жученка з письменницею вже були такими, що Михайло Дем’янович мав бажання узаконити їх“.
Від таких суто інформативних брошур до постання справжньої біографічної літератури – далекий шлях. І його не пройти, якщо не створити прецедентів відходу від елітарно-бульварної полярності і не позбавити українську літературу звичного зі шкільних років занудно-патріотичного селянсько-просвітянського „поганого бренду“. Біографії українських письменників – це вдячний матеріал для романістів, адже майже нікому з них не вдавалося прожити „кабінетно“, описуючи уявні країни і нездійснені подорожі. Здебільшого біографії класиків – це готові пригодницькі романи, написати які заважає лише… А що власне заважає? Засвоєний замолоду стереотип? Брак обізнаних біографів, здатних писати талановиту белетристику? Але у кожному разі не брак читацького зацікавлення, про що свідчить хоча би згадана вище брошура про Марка Вовчка і ціла серія такого ж типу видань, зроблених на явній комерційній основі.