Ukraiński Żurnal - 6/2010

Україна в Каннах: місія можлива

   Текст: Катерина Сліпченко,

   Львів-Канни

   Цього року на найпрестижнішому кінофестивалі світу Україна була не гостем, а повноправним учасником, адже вперше у каннський конкурс потрапив український фільм. Ним стало „Щастя моє“ Сергія Лозниці. Крім того, у позаконкурсній програмі показали „Шантрапу“ грузинського класика, що живе у Франції, Отара Іоселіані, до ствoрення якого також причетна наша країна (саме країна, а не держава, адже у створенні обох фільмів брала участь приватна продюсерська компанія SOTA Cinema Group).

   Звичайно, основною подією стала конкурсна картина Сергія Лозниці „Щастя моє“. Фестивальна публіка прийняла фільм по-різному, проте ніхто не залишився байдужим, що в калейдоскопі фестивальних вражень – річ велика.

   Стрічка зачіпає, шокує, тормосить, розбурхує емоції. І робить це набагато активніше, ніж спроби інших конкурсантів наситити свої картини сценами соціальної несправедливості.

   Лозниці про справедливість взагалі не йдеться як про якусь – соціальну чи моральну – категорію. Це історія молодого далеконобійника, який потрапляє в російську глибинку і там пропадає. Жорстка картина, без лаку та буферних зон, сконструйована з історії та історій (наприклад, у фільм включені дві новели часів ІІ cвітової війни, ніяк сюжетно не пов'язані з основною дією). Для того, щоб знати чомуми такими стали, потрібно знати якими ми були – так вважає Сергій Лозниця. Режисер не залишає глядачам ані надії, ані ілюзій. Проте залишає враження сильного кіно, яке подекуди грішить незначними сюжетними провалами. Утім, їх компенсують чудові діалоги та блискуча операторська робота (над стрічкою працював румунський оператор Олег Муту, що зняв також „4 місяці, 3 тижні та 2 дні“, яка отримала „Золоту пальмову гілку“). У конкурсі стрічка виглядає більшніж достойно й наразі є одним із найцікавіших фільмів конкурсної програми, таким, що зачіпає за живе.

   Прем'єру, що відбулася пізно ввечері в театрі Люм'єр, відвідав міністр культури України Михайло Кулиняк. „Сьогодні ми переживаємо подію радісну й хвилюючу: український фільм увійшов до основ ної конкурсної програми законодавця світової кіномоди – Каннського кінофестивалю. Як міністр, я обіцяю, що держава й надалі створюватиме всі необхідні умови для повноцінного розвитку національного кінопроцесу. Зараз наше Міністерство розглядає можливість підтримки картини „Щастя моє“ в прокаті, щоб фільм, який уперше вивів Україну на червону доріжку найпрестижнішого кіноогляду світу, побачила максимальна кількість глядачів“, – сказано на офіційному сайті міністерства. Проте всі дієслова про державну допомогу наразі залишаються в минулому часі. Поживемо – побачимо.

   В іншому, менш парадному залі, показував нову стрічку „Шанпрапа“ Отар Іоселіані, до стоворення якої, як і до створення картини Сергія Лозниці, причетна SOTA Cinema Group. Перед показом Іоселіані промовив декілька не надто приємних слів на адресу Тієррі Фремо, арт-директора Канн через те, що його стрічка не потрапила до основного конкурсу. На прем'єрі, зокрема, був присутній і актор Богдан Ступка, який виконав у фільмі одну з ролей. Проте, він лише промайнув на декілька секунд. „Шантрапа“ – це історія молодого режисера, який спершу потерпає від політичної цензури, а потім, після перебудови – від цензури економічної.

   Варто згадати ще одну цікаву подію: одним із перших фільмів, що були поставлені у розклад фестивалю за декілька годин до його офіційного відкриття, став фільм „Три історії Галичини“ львів'янки Олі Онишко, який вона поставила спільно із Сарою Фархат.

   Стрічка розповідає про те, як можна в кривавій м'ясорубці воєн та катаклізмів залишатися людьми, як різні нації можуть співіснувати на одному подвір'ї без сутичок та бійок. Здається, прописні істини. Проте як часто у ХХ столітті їх дотримання ставало подвигом.

   Перша історія – єврейська. Про родину з Борислава, яку переховувала українка, чий син служив у нациській поліції. І як потім ця родина переховувала її сина відрадянської влади.

   Друга – українська, про Олю Ільків, зв'язкову УПА, в якої відібрали дітей; про польського священника, що дбає про українські храми та єврейські цвинтарі… Цей фільм про маленьку територію землі, пломеніючу територію, з якою разом палали її мешканці. Саме так говорить про своє життя одна з героїнь картини. Документальний фільм про землю, затиснуту між Гітлером та Сталіном. Стрічку було показано в рамках програми української кінофундації, яка уже втретє відкриває в Каннах український павільйон.