УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2010

Українська журналістика: як вийти з Пекла?

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Алла Лазарева, Париж

 

 

   Майже незалежна держава, відносно вільна преса,частково самостійна економіка… Упродовж двох десятків років Україні не вдається вийти з цього незавершеного стану на чіткіші політичні та світоглядні обрії. Не в останню чергу – через якість її друкованого й мовленого слова.

 

    Часто кажуть, нібито більшості українців, – як і киргизів, азербайджанців, вірменів, молдаванів, – не потрібна справжня свобода слова. Буцімто, за винятком трьох балтійських країн, пострадянський соціум не накопичив достатнього громадянського ресурсу для підтримки вільної, зубастої, вимогливої до влади преси. А яке весілля – такі й музики.

   Аргумент, сказати б, правдивий. Але лише частково. Бо преса та її аудиторія – системи взаємозалежні. Там, де політична влада вільну думку не обмежує, громадянське суспільство й економіка розвиваються успішніше. Як, наприклад, у країнах Північної Європи. Натомість, скрізь, де неупереджений аналіз пробивається до читача в конкуренції з цензурою та пропагандою, суспільні процеси повільніші. Так було у 80-х роках у Греції та Португалії, так є нині в економічно успішних Сингапурі та Південній Кореї. У загальних рисах, українська ситуація відповідає світовій логіці. З кількома відступами від правил.

 

 

   Всупереч чи завдяки?

   Колись давно, в перші роки незалежності, українська журналістика не мала інших обмежень у свободі висловлювань, крім гіперінфляції та власної некомпетентності пишучої братії. Несподівана свобода розлила у повітрі дух п’янкої колективної наївності – святу віру, ніби десь за років 5 чи 10 ми за якістю та змістом журналістського продукту вийдемо на рівень польської та чеської преси.

   Проте, і через двадцять років після падіння Берлінської стіни українська медійна сфера навіть не наблизилася до формату останніх років „Солідарності“. Так і не з’явилося, попри кілька спроб, потужної й впливової щоденної газети, яку б однаково читали й поважали по всій країні. Такої, як „Монд“, „Газета Виборча“, „Реcпубліка“, „Лідове новіни“… Не виникло сучасного громадського телебачення. Не відбулося загальнонаціонального радіопроекту. Українські мас-медіа, за винятком, можливо, інтернет-видань, залишаються тематично й соціально сегментними, розрахованими щораз на конкретну, тільки „свою“ аудиторію.

   Чому так сталося? Відповіді треба шукати у трьох площинах: історично-політичній, економічній та фаховій.

   Почнемо з буремного грудня 1991 року, кілька тижнів після референдуму про незалежність. Тодішній головний редактор „Молоді України“ Володимир Боденчук зажурений повертається з Варшави. Переповідає діалог із польським колегою:

– Ось скажи, – запитував той, – якби зараз українців попередили: аби стати вільними, треба погодитися довгі роки бути бідними? Вони б також проголосували за вихід із СРСР?

– Не знаю, – чесно відповів український редактор.

– А от поляки краще б обрали голодну свободу, ніж сите поневолення, – впевнено зазначив анонімний польський журналіст.

   Тоді ціла Україна активно обговорювала фразу, якій судилося стати крилатою: „ковбаса чи колбаса – аби вона була“. Хтось обурювався, а хтось і погоджувався. Час довів, що ті, кому свобода й гідність є дорожчими за матеріальний комфорт, і нині залишаються в меншості. Правильно тоді засмутився Володимир Боденчук. Не підвела його професійна інтуїція. Як на рівні суспільства, так і на рівні специфічного журналістського прошарку, більшість шукає передовсім фінансової стабільності. „Політично непритомні“, – скаже пізніше про них Оксана Забужко.  

   „А кому в світі, в масі потрібна свобода? – розмірковує колишній дисидент, правозахисник та літературний критик Леонід Плющ. – Навіть у Франції можна спостерігати, як легко маси сприймають несвободу. На відміну від Росії, українці (не лише етнічні) набагато більше свободолюбні, ніж мешканці Росії. Недарма російська демократія до останнього часу з надією дивилася на Україну. Традиції, корені рабської свідомості в Україні не такі глибинні. Інша справа, що та українська волелюбність часто переходить у таку анархію, яка унеможливлює пошук спільних рішень“.

   У перші роки незалежності, десь аж до призначення прем’єром Павла Лазаренка, українська влада дійсно, на системному рівні, не чинила жорсткого тиску на мас-медіа. Сталося так не завдяки її надмірній демократичності. Тодішні керманичі трохи іншим займалися: активно накопичували первинний капітал. А журналісти – на колективному рівні – не надто турбували владу надмірною вимогливістю. Стандарти неупередженої демократичної преси застосовувала по великих містах лише елітна меншість. Критична ж маса працівників пера та мікрофона, свідомо чи ні, залишалася під впливом ленінського визначення преси – „привідний пасок партії“. Тобто щиро вірила, ніби роль журналіста – роз’яснювати начальницькі думки народу. На чому й зосереджувалася.

   Були, звичайно, і зухвале убивство київського телевізійника Вадима Бойка, і непереконливе самогубство луганського газетяра Петра Шевченка, і загадкове смертельне отруєння у Чернівцях Віктора Фреліха. Розслідування цих загиблих журналістів про гроші Компартії, про дивне облисіння дітей у Чернівецькій області, про зловживання регіональної влади так і залишилися недописаними. А їхня страшна смерть – як не гірко про це казати – не стала каталізатором для розвитку нової суспільної свідомості.

 

 

   За право на професію

   Справа Гонгадзе та журналістські бунти під час Помаранчевої революції вивели проблему стандартів журналістської праці на рівень суспільної необхідності. Тоді реформаторські зусилля журналістських активістів виявилися недостатніми. Вітчизняна преса так і не виборсалася з радянської звички коритися грубій політичній та економічній силі.

   Не просто не зникли, але навпаки, розквітли пишним цвітом сумнівні комунікаційні, „джинсові“ проекти. Бігання з прес-аташе до журналістики та навпаки чомусь охрестили „журналістським бізнесом“. Такого бізнесу, всіх цих чорно-білих піарів, і близько немає у розвинених країнах. Проте – хоч греблю гати – в Латинській Америці та в Африці, а також по країнах колишнього СРСР.  

   Леонід Плющ називає наступні хронічні проблеми української журналістики: моральна й інтелектуальна безвідповідальність переважної маси. Майже цілковита відсутність діалогу в пошуках інформаційної істини. Групівщина. Радянщина, яка для України означала то тальну провінціалізацію. В цілому українська преса так і залишилася провінційною, хуторянською. Але це випливає зі стану української культури, масової й офіційної: суцільний соцреалізм, з варіацією нацреалізму. ХІХ сторіччя в ХХІ-ому. Український варіант соцреалізму – солодкавість (вишнево-солов’їний сюсюрреалізм).

   Л. Плющ вважає, що справжня культурна еліта в Україні тільки народжується. Якщо поглянути на досвід практично всіх постколоніальних держав, то подібний шлях судився більшості країн світу. За статистикою міжнародної правозахисної світової мережі IFEX (International Freedom of Expression eXchange), понад півтори сотні з-поміж 193 країн світу мають гострі проблеми зі збором, перевіркою та розповсюдженням об’єктивної інформації.

   Отже, в контексті світових тенденцій та з огляду на історичні обставини, нова українська влада не оригінальна. Скрізь, де не вдалося збудувати ефективну правову державу, олігархія, свідома власних інтересів, як може – перешкоджає й розвитку вільної думки, й становленню потужного середнього класу. Втім, закономірність не означає приреченість.

   Рух „Стоп цензурі“, мабуть, вперше в українській історії намагається поставити до дії механізми колективного журналістського спротиву. У довготривалій перспективі, доля цього починання найбільше залежить від позиції не так журналістів, як найширшої громадської думки читачів, слухачів та глядачів. Інакше протести кількох сотень розчиняться в болоті багатомільйонної байдужості. Як уже траплялося в українській історії в ХVII та на початку ХХ століття.

   Нинішня українська влада – класична компрадорська буржуазія – логічна в тому, чим вона є. Чекати від неї добровільних поступок, що на загальному, що на вузькомедійному рівні, було б великою наївністю. Настав час грубій силі протиставити силу мудру. Силу колективного розуму, що гартується у вільному інтелектуальному обміні. Не менш наївним також було би сподіватися лише на таланти та енергію окремих пассіонаріїв. Потрібні не тільки нові лідери, але й нові, вимогливі до влади громадяни. Не лише ідеалісти, а й ті, хто здатен дієво їх підтримати.

   Розтопити читацьку недовіру до журналістської праці, успадкованої з радянських часів та зміцненої аморальною практикою прихованої реклами, буде не просто. Багатьом „маленьким українцям“, суто на побутовому рівні, легше жити за звичкою, не шукаючи пригод та небезпек. Саме такий герметично замкнений, протополітичний консерватизм і дозволяє масово приходити до влади корумпованим та некомпетентним політикам. Саме цей психологічний тип найбільше поширений з-поміж українських, азербайджанських, парагвайських, алжирських та інших, їм подібних, виборців.

   Колись, наприкінці 80-х років, тодішній чеський дисидент та майбутній президент країни Вацлав Гавел висловив влучну й мудру думку: „Справа не в тому, щоб потрапити до Раю. Нині нам потрібно вийти з Пекла“.

   Для України такий проект був би, мабуть, найбільш реалістичним. Специфічно для журналістів, він би означав усвідомлену потребу виборсатися з брехні. Про корпоративну солідарність з власником мас-медіа, про „бізнесові“ засади професії та про незабутній „привідний пасок“ товариша Леніна. Всі ці модерні та архаїчні способи маніпуляції не мають нічого спільного з професією.

 

Український журнал