Ukraiński Żurnal - 12/2007

За кордоном Європейського Союзу

Текст: Лубош Палата, Прага

Сонце ще припікало майже так, як у найтеплішому травні. Квіти пахли, трава зеленіла. В морі було можна купатись о будь-якій порі, таке воно було тепле. Був листопад, але тут в Тунісі, на кордоні Європейського Союзу, все ще стояло літо, чи може, навіть весна.

Всюди, куди мене заносить вітер подорожі, я купую мапи і атласи. Бо це справді цікаво: як по різному виглядає світ з різних точок зору. Для нас, європейців (чи може, краще — центрально-європейців), центром наших мап, нашого світу є Європа, яку ми називаємо Центральною, незважаючи на те, що всі, хто знаходиться західніше, називають її Східною. І в центрі тих наших мап є наш центр Європи, хоча на будь-якій мапі, купленій у центральному Китаї, скажімо, центром очевидно буде Центральний Китай.

А люди з-над Середземного моря центром європейської цивілізації вважають Середземномор’я. Зрештою, якщо трохи поїздити довкола Середземного моря, там можна знайти немало чудових залишків Римської імперії — найбільшої імперії, що її будь-кому, будь-коли в Європі вдавалося побудувати. Хоча тут можна посперечатися. В якій саме Європі? Адже Римська імперія і справді була радше середземноморською, аніж європейською.

Мало що бракувало, аби ми нині на уроках історії замість Римської імперії вивчали Карфагенську, яка могла б стати імперією набагато визначнішою і, може, навіть кращою за Рим.

Тут туніське літо, а ти стоїш на місці, де колись був акрополь Карфагену, міста, що свого часу нічим поступалося Риму, але з якого не залишилося каменю на камені. Зруйнували його до останнього, як тоді з переможеними містами було прийнято. Римляни, котрі на місці Карфагену кількома десятиліттями пізніше створили просперуючу римську провінцію, були лише одними з багатьох завойовників. Після римлян тут осіли вандали, візантійці, араби, турки і — нарешті — французи та італійці.

Власне, згадуючи цей недовгий період, коли європейці (а турки і араби бодай трохи європейцями були) цей клаптик землі обробляли, можна усвідомити швидкоплинність величі європейської цивілізації та її перевагу над рештою світу. В Тунісі не почуваєшся чужинцем. Вистачило яких триста років (а тут, на півдні Середземного моря, — заледве сто п’ятдесят), і на цій землі виразно відчутний європейський дух, а передусім — французькі впливи. До того ж тунісці не зачаїли до французів ненависті, та й, зрештою, сотні тисяч вихідців з Тунісу живуть і працюють у Франції. Тунісу не довелося воювати за свою незалежність, як, наприклад, сусідньому Алжиру, що значно більше постраждав від французів. Тут, у Тунісі, всюди можна порозумітися французькою, без проблем знайти французьку пресу, до того ж і назви вулиць, і написи на автобусах — усе подано французькою та менш зрозумілою арабською.

Тунісці великою мірою й надалі залишаються європейцями, тому що хочуть жити «по-європейськи». Іслам, не іслам: араби, не араби; але усюди добрі автобани, гарні готелі, комфортабельні поїзди і автобуси, показні міста. Далеко не все тут досконале: даються взнаки сумнозвісна арабська недбалість та орієнтальний диктат, освічений, прозахідний, але орієнтальний.

Цей листопад у Тунісі мені дійсно подобався, подібно, як завжди подобається мені в цю пору в Україні. Україна — також не схожа на Центральну Європу, але також дуже близька. Може, для французів вона далека так само, як для нас Туніс чи Марокко.

За кілька тижнів почне функціонувати Шенгенський кордон — «Linium Romanum» нашої цивілізації. Україна залишається поза ним. І хоча з перспективи Центральної Європи це може видаватися несуттєвим, але варто додати, що поза ЄС опиняється й частина Середземномор’я — передусім Ізраїль, Марокко і Туніс. Втім, Україна для Європи ще не втрачена, як і Європа для України. Недалеко той час, коли Об’єднана Європа пошириться і на Туніс, і до Києва дійде. Тунісці хочуть жити як європейці, але вони зрозуміли, що наразі можуть досягти цього і без Європи. Принаймні наразі. І це «наразі» триватиме довго. Може, — роки. Але напевно не вічно.