УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2010

Медіа меншини над Віслою

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Петро Тима, Варшава

 

   Виникнення й розвиток україномовних медіа у післявоєнній Польщі пов’язані з політичними подіями загальнодержавного масштабу. Без політичних змін годі було б очікувати, що у 50-х роках, 9 років після операції „Вісла“, з’явиться україномовний тижневик або радіопередача.

 

   А політичні зміни 80-х пов’язані зі змінами в якості та кількості медіа, які звертаються до громадян Польщі українською мовою.

   Відлига 50-х років, розвінчання сталінізму у Польщі внесли корективи у національну політику держави. Апогей відлиги, т.зв. жовтень 1956 року, для нацменшин асоціювався з виникненням національних товариств та непольськомовних часописів. У результаті цього процесу було засновано Українське Суспільно-культурне Товариство (УСКТ), відтак його друкований орган – тижневик „Наше Слово“. Аналогічно з’явилися литовське, білоруське, єврейське товариства і видання їхніми мовами. Окрім преси, для українців були створені регіональні радіопередачі в Ольштині, Ряшеві, Кошаліні та передача польською мовою з українською тематикою у Щецині.

   Така схема медіа нацменшини – одна багатотиражна газета (в часи Польської Народної Республіки наклад тижневика НС дотягав до 21 тис. примірників, видавалися додатки „Наша Культура“ та додаток для дітей „Світанок“), декілька передач на регіональних радіостанціях – проіснувала до демократичних змін 80–90-х років.

 

 

   Возвеличити та замовчати

   Україномовні медіа в часи ПНР, особливо тижневик „Наше Слово“, виконували дуже важливу роль у процесі збереження мови і культури меншини. Тут друкувалися українські автори з СРСР, Чехословаччини, Румунії. Попри цензурні обмеження та політичний тиск, „Наше Слово“ мало резонанс в Україні, де цензура була набагато суворішою, ніж у Польщі.

   Проте україномовні медіа мусили віддавати данину епосі – возвеличувати вождів пролетаріату, замовчувати деякі історичні теми (післявоєнні депортації, церковна тематика і т.д.). Часто керівниками редакції ставали вірні слуги комунізму, що відштовхувало від них українців, яким з комунізмом було не по дорозі.

   Зміни 80-х, пов’язані з виникненням руху „Солідарність“, спричинилися до руйнування монополії держави на інформацію, в українському контексті це означало також виникнення самвидаву і нових видань українською та польською мовами. Після проголошення воєнного стану з’явився легальний журнал „Зустрічі“, напівлегальне „Свічадо“, андеграундний фанзін „Відрижка“. Без контролю цензури виходили: гданський „Листок мирян“, підляське „Слово“, сатирична „Голка“, газета „Жорна“ в Ольштині, у Вроцлаві –„Krag“. На Підляшші протягом 1987–1989 років виходили україномовні „Основи“, продовженням яких із 1991 року став щоквартальник, а зараз двомісячник, „Над Бугом і Нарвою“.

   Серйозні зміни закріпилися після червневих виборів 1989 року, коли Польща стала демократичною країною. Серед національних меншин виникло чимало організацій та видань, у тому числі й Греко-католицький часопис „Благовіст“ на Підляшші, журнал „Над Бугом і Нарвою“, з’явилися нові радіо- й телепередачі українською мовою.

   Ще в часи ПНР українські активісти з УСКТ зверталися до влади з постулатами створення телепередачі українською мовою та центральної радіопередачі, керуючись тим, що українці проживають не компактно, а розпорошені в рамках акції „Вісла“, і мають найбільші проблеми зі збереженням мови й культури. Влада

звернення проігнорувала.

   Щойно у політичній дійсності 90-х нові лідери громади розпочали заходи, спрямовані на впровадження української мови до польського ТБ. Вдалося це у 1995-ому – почала виходити передача „Теленовини“, на регіональному рівні у Білому Стоці майже в той самий час з’явилася телепрограма для українців Підляшшя. З 2002 року „Теленовини“ стали єдиною загальнопольською передачею, яка транслюється на мові меншини. Передача виходить раз на місяць у часовому режимі 24 хвилин. У м. Ольштин 2005 року з’явилася регіональна телепередача „Український вісник“.

   Українська громада добилась і збільшення ефірного часу на Радіо Ольштин (із січня 2001-го передачі виходять щоденно), а також заснування українських передач на регіональному Радіо Білосток у 1991 році. Завдяки зусиллям Об’єднання українців Польщі 2003 року було засновано українські радіопередачі „Кермеш“ на Радіо Краків, 2005-го – радіопередачу на Радіо Вроцлав.   Українську мову чути з 1990 року також у мовленні для закордону. На П’ятій програмі Польського радіо – „Радіо для закордону“ – 1992 року створено українську редакцію, в якій працюють журналісти-українці (громадяни Польщі та вихідці з України).

 

 

   Як великі гравці малих поглинають

   Передачі на радіо та ТБ є складовою польських громадських медіа, що, з одного боку, дає можливість існування (закон про громадські медіа, європейські норми), а з іншого – створює залежність від політичних коливань, яким піддаються громадські ЗМІ. Не треба довго шукати доказів, щоб переконатися, що політична кон’юнктура сильно впливає на україномовні медіа, котрі працюють у системі громадських ЗМІ. Українці Польщі періодично змушені ставати на захист „Теленовин“ – збиралися підписи, писалися протести. У 2009 році програму зняли з ефіру, мовляв, „задорога, замало глядачів“, Насправді причина була деінде – тодішнє праве керівництвоТретього каналу TVP INFO ніяк не хотіло терпіти такої передачі. Програма повернулася в ефір після того, як у справу втрутилися відомі польські політики. Про неї вперше заговорили також тузи українського парламенту – Ганна Герман та Микола Томенко.

   Зняття з ефіру – доволі яскравий приклад конфлікту, а повсякденна буденність малоприваблива – то коштів не вистачає, то журналістів у штат не беруть, то україномовна передача виходить о 23 годині в неділю. Здавалося б, Польща ніби є „солідним“ членом ЄС, успішним поборником економічної кризи, проте до європейських норм у плані медіа меншин – над Віслою ще далеко. Іншої схеми, окрім існування в структурі громадських ЗМІ, наразі не придумано, україномовні передачі, котрі на початку 90-х існували на регіональних комерційних радіостанціях, давно зникли. Причиною стала відсутність коштів і консолідація у Польщі комерційного ефіру; малих гравців (регіональні комерційні радіо і ТБ) поглинули великі, а тим українська – ні до чого.

   На відміну від електронних медіа, на ринку преси помітних змін не відбувалось. Окрім „Нашого Слова“ (середній наклад – 3500 примірників, видає Об’єднання українців Польщі), існують молодші видання – двомісячник „Над Бугом і Нарвою“(видає Союз Українців Підляшшя), щоквартальник „Ватра“ (видає Об’єднання лемків), релігійний „Благовіст“. Інколи україномовні сторінки вміщує „Przegląd Prawosławny“ (Православний огляд).

   Тижневик „Гомін“, журнали „Зустрічі“, „Пертурбації“, „Вісник Закерзоння“, газета „Жорна“, „Перемиські Дзвони“ – перестали виходити. Причини, перш за все, фінансові, інколи організаційні. На даний момент утримуються лише україномовні видання, які мають солідного спонсора або в них є підтримка Міністерства внутрішніх справ та адміністрації (МВСіА), яке згідно із законом про  меншини від 2005 року виділяє гранти для меншин, в тому числі й для ЗМІ. Ось, наприклад, на „Наше Слово“ щорічно виділяється грант приблизно 123 тис. доларів, що складає 50 % бюджету видання. Окрім держави, солідним спонсором є Церква.

   Попри велику кількість заробітчан з України (кількасот тисяч), у Польщі відсутня україномовна комерційна преса. Крім несерйозних розмов, заважає не той потенціал, не та традиція.

 

 

   Феномен, якого не помічають 

   Феноменом у Польщі є не лише існування доволі розвинутої (попри фінансові та інші проблеми) системи україномовних передач та друкованих ЗМІ, а й велика кількість журналістів-українців (автохтонного походження, але й іммігрантів з України), які працюють або працювали в передових польських медіа.

   Щодо центральних ЗМІ, то, зокрема, у „Газеті Виборчій“ працює Мирослав Чех, у щоденній газеті „Жечпосполіта“ – Тетяна Серветник, на громадському ТБ (TVP) – Марія Степан, Андрій Вархіл, Роман Крик, у минулому на TVP (в інформаційних програмах) працювала Єва Почтар. На громадському радіо працює Анна Шевчук, Андрій Рибалт, нещодавно в Радіоінформагентстві (JAR) працювала Анна Кузьма. Є ще кілька інших журналістів-українців на комерційному ТБ Polsa, ТVN. Тут ще слід дорахувати журналістів-українців у регіонах, причому деякі з них – на керівних посадах (наприклад, Ігор Гривна у „Газеті Ольштинській“).

   Окрім тих, що відкрито признаються до української меншини, існує немала група прихованих. Проблемою, однак, є те, що ці люди ніяк не співпрацюють, ба навіть не зустрічаються. Посольство України за 20 років незалежності не додумалося організувати хоча б одну зустріч українських журналістів Польщі. У 2010 році вперше декому з них було вручено грамоти посла України. За 20 років – оце і вся увага людям, які нерідко за допомогою польських ЗМІ реально впливали на імідж України. Про якесь навчання в Україні, поїздки на вибори за рахунок МЗС України або „study visit“ – забудьте. Кількість журналістів-українців, які досягли успіху – феномен, якому бракує уваги з боку України.

 

Український журнал