Ukraiński Żurnal - 7/2010

Володимир Фесенко: „Йдемо по зачарованому колу“

   Спілкувався: Петро Андрусечко, Київ

Які основні негативи і позитиви досягнень нової влади?

Позитиви і негативи за перших сто днів діяльності нової влади дуже часто пов’язані між собою. Наприклад, політична стабілізація. Зараз відбулася консолідація влади в одних руках. Єдність президента та уряду – це безумовний плюс. Але саме консолідація влади в руках президента, яка дуже часто відбувається у жорстких формах, призводить і до ризиків, і до побоювань щодо авторитарних тенденцій. Або– зовнішня політика, харківські угоди і зближення з Росією. З одного боку, поліпшення відносин з Росією – це позитивне для України, адже протистояння з росіянами завжди для нас пов’язане з серйозними стратегічними ризиками. Але те, як це відбувалося – швидкість, масштабність... Неадекватність відчули навіть у владі і почали пригальмовувати. Наразі більше місяця не було зустрічі президентів Росії та України, хоча раніше вони кілька разів на місяць зустрічалися. У стилі нової влади також проявляються речі, які посилюють підозри про авторитаризм. Я розумію бажання дуже швидко ухвалювати рішення про той же бюджет або податковий кодекс. Але самі представники правлячої партії не приховують, що їм дуже подобається такий швидкий стиль. Один із представників нової влади фракції Партії регіонів сказав: „У нас завжди є три варіанти рішень. Один – діяти за буквою закону, шукати компроміс, зокрема з опозицією, враховувати громадську думку. Інший варіант – запасний, обхідний маневр. А третій – та пішли ви всі на…“. Саме за останнім варіантом створювали парламентську коаліцію, ухвалювали бюджет, підписували харківські угоди. Проте останнім часом відчувається, що президент, його Адміністрація піклуються про свою респектабельність, особливо в очах Заходу, і намагаються хоча б частково діяти більш гнучко, хоча б зовні надавати своїм рішенням більш-менш пристойну форму.

Конституційна реформа офіційно ще не відбулася, але чи в дійсності не сталося повернення до президентської форми правління?

Вже після першого місяця президентства Януковича було очевидно, що в Україні створився новий політичний режим – президентський. І у цьому є певна проблема, оскільки де-факто – одне, а де-юре – інше. Навіть журналісти буквально днями звернули увагу на те, що президент прийшов до уряду, роздав вказівки, але формально це суперечить конституційним нормам (хоча таке буває і в інших країнах). Думаю, що власне ці формальні протиріччя, скоріш за все, спонукають правлячу партію до проведення конституційної реформи. Коли і як це буде, поки чіткого плану немає. Але бажання є. Класичний варіант – сформувати конституційну більшість. А інший вихід – референдум, запасний варіант, і між іншим, нестандартний. Наскільки я знаю зі спілкування з представниками нової влади, вони кажуть, що свого часу Леонід Данилович зробив велику помилку: слід було легітимізувати рішення референдуму, не треба було гратися з Верховною Радою. Проте проблема у тому, що референдум суперечить Конституції. За Конституцією на референдумі можна затверджувати окремі розділи, положення Конституції, але не можна оминути Верховну Раду.

За часів Кучми опрацювали шість блоків реформ, які так і не провели. Чи сьогоднішні пропозиції щодо реформування вдасться реально здійснити?

Я скажу, що кожен президент – і Кучма у 1994-ому та у 1999-ому, і Ющенко, і зараз Янукович – говорив про реформи, але потім все одно їх не було зроблено. Йдемо по зачарованому колу. Думаю, що установка на реформи хоча б частково має об’єктивне підґрунтя. Є потреба провести пенсійну реформу. Дефіцит пенсійного фонду спонукає це робити. Далі, серйозна криза системи охорони здоров’я. Хоча б частково ці реформаторські наміри будуть реалізовувати. Проте тут багато структурних і суб’єктивних протиріч. Реформи розробляли одні, а реалізовувати їх повинні інші. Є просто бюрократичний спротив навіть окремим реформам. Я наведу приклад: є бажання провести певну дерегуляцію. Але навіть зараз адміністративні вказівки зменшення кількості регуляторних актів на рівні наштовхнулися на спротив. Вони не хочуть відмовлятися від цих актів. Є проблема координації дій. Ось Янукович, коли був в уряді, це зрозумів і поставив завдання створити ще одну структуру, яка має координувати діяльність уряду і Адміністрації президента.

Сьогодні в уряді Миколи Азарова присутній реформатор Сергій Тігіпко. Свого часу з Кучмою працювали реформатори Віктор Пинзеник і Юрій Єхануров, а згодом – Віктор Ющенко. Відомо, що з ними сталося. Чи не чекає Тігіпка їхня доля?

Тігіпко швидше формальний реформатор, реформатор-пропагандист, аніж реальний реформатор. Він не розробляє рішення. Навіть ситуація навколо податкового кодексу засвідчила, що він фактично не брав участі у розробці цього документа, хоча були очікування, що він братиме участь в його опрацюванні. Як каже мій колега Ігор Попов, Тігіпко нагадує монгольського космонавта – літати дозволили, але натискати на кнопки не можна. Азаров дійсно консервативний урядовець і адміністратор. Проте він достатньо гарний виконавець: поставили завдання – треба провести реформи. Там, де стосується його сфери компетенції, він це розуміє. Свого часу, коли потрібне було зменшення податків, він це зробив. І він зможе зробити зменшення ПДВ, інших видів податків. Проте ми бачимо тепер, що податкова реформа має внутрішні протиріччя. Є бажання використати традиційні механізми, але й провести часткову модернізацію. Як це поєднати? Я свого часу брав участь у дискусії у Фонді Ахметова. Там виникло питання: чи можна провести ліберальну реформу силами нинішньої податкової адміністрації, яка заражена корупцією, фіскальним підходом? Це і є головна проблема.

А що з опозицією? Вона, схоже, опинилася поза політичним процесом. Чи завдяки місцевим виборам у неї є шанси повернутися до „великої“ політики?Певні шанси будуть, хоча новий виборчий закон, якого всі очікують, може створити додаткові проблеми в розколах опозиції. Зокрема, пропонується відмовитися від виборчих блоків. А що це означає? В першу чергу, для Блоку Тимошенко будуть серйозні проблеми. Не така велика проблема провести ребрендінг, достатньо швидко можна нагадати, що є „Батьківщина“. Але що робити з партією „Реформи і порядок“, Народним Рухом Тарасюка? „Народної Самооборони“ немає, Луценко скоріше найближчим часом буде у Тимошенко. Але для інших, особливо місцевих організацій, це проблема. Я не виключаю, що цей закон є додатковим чинником посилення конкуренції в опозиції, зокрема у Блоці Тимошенко.

А партія Тігіпка чи Арсенія Яценюка?

Справа у тому, що Тігіпко ніколи не був в опозиції і не хотів бути в опозиції. І зараз партії „Сильна Україна“ не можна заборонити брати участь у виборах. Тим більше, що є чимало представників на місцях, вони активно готуються до виборів. Але „Сильна Україна“, особливо на Сході і Півдні – це конкурент Партії регіонів. На Заході скоріше конкуруватиме з Тимошенко. І що робити? Я не виключаю, цілком ймовірно, що Тігіпкові просто заборонять брати безпосередню участь у виборчій кампанії. Президент йому скаже: „Сергію Леонідовичу, треба працювати, а не займатися виборами“. І це може зменшити шанси „Сильної України“ без прямого лідера на місцях. Думаю, партія Тігіпка залишиться як чинник суспільних очікувань. Вона концентрує навколо себе тих виборців, які достатньо лояльні до влади, але сприймають її критично. Більшість виборців Тігіпка не довіряють повністю Януковичу. І для них Тігіпко – як добрий поліцейський при цій владі. Тому, на перспективу, це одна з альтернатив. Є питання з Тимошенко, яка втратила значну частину своїх виборців, і для неї місцеві вибори будуть певною нагодою для оновлення і ротації свого політичного і кадрового потенціалу місцевих виборчихсписків. Ну, і спробує частково відновити довіру своїх виборців Яценюк. У нього більш-менш стабільний рейтинг, але невеличкий. Між іншим, на Західній Україні він іноді поступається партії Тігіпка за популярністю, особливо у великих містах. Тобто у нього є свій електорат, але він не нарощує популярності. Для більшості опозиційних лідерів проблема скоріше в тому, як зберегти своїх виборців.

На Заході утвердилося переконання, що до влади в Україні прийшла сильна і прагматична команда. У команді Януковича можливий розкол, як це сталося свого часу з помаранчевими?

Там немає розколів. Можуть бути особисті, бізнесові чи ідеологічні конфлікти. Але навряд чи можна очікувати такого розколу, як у помаранчевій команді. Тут не така психологія. І кожен, хто буде проявляти свої емоції чи особисті конфлікти, може позбутися посади. Скоріше варто очікувати ротації, особливо після місцевих виборів. Янукович почне перетрясати команду на регіональному рівні, а протиріччя можуть нарощуватися поступово, особливо якщо політична та економічна ситуація ускладниться.

Любов з Москвою продовжуватиметься?

Це любов обережна. Януковичу легше зрозуміти Москву, а Москві – керівників типу Януковича і Азарова, ніж українським керівникам порозумітися з західними колегами. Там інша ментальність і цінності. Але є економічні протиріччя. Те, що зараз спонукає українську владу зупинитися і не рухатись назустріч Москві – це економічні інтереси. „Запоріжсталь“, металургійний комбінат у Маріуполі. Ніхто не хоче зливатися з „Газпромом“, тому що розуміють, що це не в інтересах не лише держави, але навіть не в особистих інтересах керівників. Тому думаю, це зближення буде більш стриманим і скоріше точковим, будуть створені спільні підприємства. Але злиття в екстазі навряд чи може бути.