УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2010

Наталія Лигачова: „Влада врешті-решт певною мірою окупує інформаційний простір України“

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Спілкувався: Петро Андрусечко, Київ

 

Охарактеризуйте, будь-ласка, стан ЗМІ в Україні. Адже українські медіа розвиваються дещо інакше, ніж зарубіжні.

Безумовно, ситуація просунулася у кращий бік, якщо порівнювати з Азербайджаном чи Туркменістаном. Багато наших європейських колег кажуть, що у нас є плюралізм, ненайгірше інформаційне законодавство, досить сильні громадські організації. До останнього часу у нас були лише дві проблеми – відсутність громадського мовлення та прихована реклама, джинса, яка у 2006 році вийшла в індустріалізовані рамки. Громадського мовлення досі немає, джинси немає. Тобто, нині ми можемо більше говорити про джинсу, коли власник не за гроші, а з власних причин, через приховану рекламу рекламує свій власний інтерес, або здійснює політичним партнерам послуги політичного характеру.

 

Можна говорити про виникнення цензури? Чи можна ситуацію порівняти з системою, яка склалася перед 2004-им?

Мені здається, що сьогоднішня ситуація гірша. Тоді ми мали справу з темниками, які присилалися факсом, електронною поштою. Ці папери бачили менеджери, але й журналісти. Це були інструкції, обов’язкові до виконання на багатьох телеканалах. Нині маніпуляції в ефірі стали набагато тоншими, аніж у 2004 році. Той же В’ячеслав Піховшек, який керував ТСН у 2004 році, визнав, що протягом 149 чи 119 днів у них в ефірі не було Ющенка. Тобто, тоді були порушення формату, часто не було іншої точки зору, опозиції, балансу. Тепер доволі часто формально витримано все. Є точка зору опозиції, є коментарі незалежних експертів, хоча набагато менше ніж повинно бути, тому причепитися набагато складніше. Однак насправді дуже маніпулюють. Влада представляється стабільною, яка чудово працює, суспільство її повністю підтримує, критика подається лише з вуст опозиції. Хоча є свідчення журналістів, що забороняють теми, проте для суспільства ці речі не настільки вбивчі. Тепер можна переконати експертів, що це ознаки цензури, але переконати суспільство – набагато складніше.

 

Повертаючись до 2004 року, ви згадували Піховшека. Здавалося, для цих людей не буде місця у журналістиці. Я впевнений, у Польщі їм просто не знайшлося б роботи. Чому в Україні навпаки?

Тому що величезна доля відповідальності за те, що тепер відбувається у ЗМІ, лежить на політиках. Політики виявилися нездатними виконати свої передвиборчі обіцянки. Ющенко обіцяв створити громадське телебачення і 90% провини у тому, що його досі немає, лежить на ньому. Журналісти й громадські організації зробили все, що від них залежить. У 2005 році була створена потужна коаліція „Суспільне мовлення“ за участі всіх сил медіаекспертів, юристів, громадських організацій. Були створені концепція, проект закону. Але політики виявилися недостатньо моральними. Чимало помаранчевих політиків одразу притягнули до себе в якості консультантів тих журналістів та політтехнологів, які працювали на інший бік. В тому числі й Піховшек допомагав деяким політикам. Хоча, що стосується саме його особи, певний елемент люстрації відбувся. А провина журналістської спільноти в тому, що вона не виявила видимого спротиву засиллю прихованої реклами, окрім позиції деяких громадських організацій, таких, як „Телекритика“ або Інститут масової інформації та низки інших. І однією з причин сьогоднішньої ситуації є те, що всі подумали, ніби повернення назад немає, цензури не буде, темників не буде. А бізнес є бізнес, йому треба дати можливість заробляти. Гроші, які він вкладає у джинсу, вкладаються у розвиток. Багато хто вважав, що це допустима частка співробітництва громадянського суспільства з бізнесом. Лояльність медійників до помаранчевої команди на певному етапі призвела до того, що системних змін серед ЗМІ не відбулося. Інформаційне законодавство у нас не найгірше, але якісь речі також не були продумані, передбачені. У 2004 році створювали закони про редакційні статутина телеканалах, але не подумали, щоб туди увійшло більше ніж двоє людей. Щоб редакційні устави були узгоджені з редколегіями та колективами і містили правильні месиджі.

 

А хто входить у ради?

Я точно не пам’ятаю, але думаю, що одна людина з боку власника та одна – від редакції. Проте там не вказано, що від редакції повинні бути журналісти або представники news-room. На СТБ від журналістів виступає топ-менеджер Олексій Мустафін. Зрозуміло, що топ-менеджер завжди буде на боці власника. У всіх країнах ЗМІ повністю залежать від своїх власників, які мають право визначати політику свого видання, але прозоро і публічно. У Франції, наприклад, дуже жорсткі умови. Журналісти мають право піти і звільнитися з великою компенсацією, якщо незгодні з політикою власника. У нас цього немає. Немає й традиції та вміння звертатися у суди. У нас слабкі медіа-профспілки, які насправді за законодавством України мають великі можливості відстоювання прав журналістів. У нас немає міцної корпорації.Слава Богу, журналісти починають розуміти необхідність цього.

 

Я також приймав участь у „Марші свободи“ журналістів. Наскільки вони здатні об’єднатися?

Масової підтримки це поки що не отримало. Я передбачаю, що влада врешті-решт певною мірою окупує інформаційний простір України. Але питання – якою мірою. Багато що залежить від позиції західних країн, посольств, міжнародних організацій. Нова влада прислухається не лише до Росії, їм думка Заходу важлива. Адже потрібні кредити МВФ, банківські рахунки у них там відкриті. Бізнес пов’язаний багато в чому із західними структурами. Тому наш протест звернений, з одного боку, до українських журналістів, щоб вони проявили спротив на робочих місцях у редакціях. Але, з іншого боку, публічний бік нашої діяльності звернений на західні структури, щоб вони тримали руку на пульсі.

 

Ви могли би пояснити, що відбувається з „5 каналом“?

Там дуже складна ситуація. Справа у тому, що сам по собі конкурс на частоти аналогового мовлення при тій ситуації, що у 2012 році Україна повинна перейти на цифри, був алогічний. Вже приймалося рішення про закриття аналогових частот. Все це затіяв канал ТВі, який за свої гроші прорахував частоти, замість того, щоб розвиватися як супутниковий канал. Ця ситуація потрібна була „5 каналу“ для того, щоб при переході на цифрове мовлення стати власником не одного каналу, а двох. На підставі того, що у них дві юридичні особи, вони отримали місце для двох каналів (тобто суто комерційний інтерес). А група „Інтер“, яка оскаржувала результати конкурсу на частоти, переслідувала теж лише комерційні інтереси. Оскільки лише з того моменту, як вони не отримали того, що хотіли, конкурс став для них дивним. Тепер ця комерційна історія накладається на політичне бажання нової влади зачистити інформаційний простір. І так сталося, що у цьому приймає участь „5 канал“ і ТВі, які волею долі є двома з трьох каналів (плюс „ТОНІС“), які мають більш-менш незалежну позицію. Коли „5 канал“ виграв частоти, знову лобіювали питання, щоб поділитися на два канали. Один мав стати розважальним, а другий – інформаційним. А тепер власники і топ-менеджери заявляють, що НБМ (Підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю „Телерадіокомпанія НБМ“ та Товариство з обмеженою відповідальністю ТРК “Експрес-інформ” є власниками „5 каналу“ – прим. П.А.) втратив частоти, на які він розраховував, і у нього нема частот у Києві. Він мав стати інформаційним каналом, якого ми, по суті, не маємо. Однак ніхто не примушує власника, якщо він є той самий (Петро Порошенко), робити „Експрес-інформ“ розважальним каналом. Вони кажуть, що внесені зміни до ліцензії, але Нацрада це не підтверджує. Отже, на даному етапі самі журналісти та громадські організації можуть говорити лише про те, що ми зацікавлені у тому, щоб два інформаційні мовці залишились в інформаційному просторі країни. І тиснути на власника телеканалу: якщо у вас не вийшло ось так, тоді розвивайте супутникове мовлення, наприклад, ТВі. А Порошенко нехай гарантує, що не продасть канал (як було з Радіо 5, частоти на мовлення були отримані під інформаційне радіо, але потім його продали і після ряду трансформацій перетворили на радіо „Алла“) протягом 5–10років і це буде інформаційне мовлення, і журналістам можна казати, що вони співвласники компанії. Тобто ми повинні розуміти, що ми не станемо гарматним м’ясом, щоб політики та бізнесмени вирішували свої питання.

 

Але ризик того, що закриють канал невисокий. Все залежить від власника?

Так, на „5 каналі“ все залежить від власника. Інша справа, що ми можемо не знати, хто є власником НБВ та „Експрес-інформ“. Поки що ним виступає Порошенко.

 

Втім, у непрозорості можна дорікнути групі „Інтер“? На Заході може скластися думка про конфлікт інтересів.

Так, безумовно він є. Де-факто головою холдингу є його дружина. Більше того, коли рух „Стоп цензурі!“ подав свою заяву, Янукович на прес-конференції передав це голові СБУ. А чому СБУ? Це мимоволі наштовхує на те, що Хорошковському передано монопольний контроль над усім інформаційним простором країни. Не як голові СБУ, а як наближеному до нової влади, до Дмитра Фірташа. Тепер одна група реально монополізувала вплив на інформаційний простір країни. А ми повинні бути зацікавленими, щоб серед олігархів був плюралізм. Щоб існував той же Порошенко, Пінчук, Ахметов.

 

Останніми роками в Україну приїжджали працювати російські журналісти. Ця тенденція може змінитися?

Може змінитися. Двоє найбільш відомі, Савік Шустер та Євгеній Кисельов, були викинуті з політичних мотивів зі свого інформаційного простору. А тепер, якщо з’являться нові відомі російські ведучі, вони будуть ставлениками тих російських

політтехнологів, які тепер консультують нашу владу стосовно інформаційної політики. Як це свого часу було з Дмитром Кисельовим (Популярний російський тележурналіст, заступник генерального директора Всеросійської Державної телерадіокомпанії. Протягом п’яти років, з 2000-го, очолював інформаційну службу телеканалу ICTV – прим. П.А.). Він був одним з провідників інформаційної політики саме Адміністрації президента Кучми. І його найняли власне саме для цього. І я не здивуюсь, якщо за цими російськими політтехнологами з’являться російські журналісти.

 

В Україні виходять непогані англомовні видання. „Kyiv Post“, „Ukrainian Weekly“. За принципом роботи вони схожі на західні. Наскільки великий їх вплив на український медіапростір?

В Україні вони абсолютно не мають ніякого впливу.

 

Тобто, це газета для столиці?

Так, для столиці, для людей з-за закордону, які тут живуть. Мені варто було опублікувати невелику колонку у „Kyiv Post“, і я зразу відчула, що маса зарубіжних кореспондентів почали звертатися до мене за коментарями. Я розумію, що ці газети є впливовими і є джерелами інформації про Україну. Але в самій Україні вони далеко не впливові.

 

В Україні дуже велика кількість пресагенцій. Наскільки вони якісні? За якими параметрами слід оцінювати їх роботу?

В принципі, „Інтерфакс“ та „УНІАН“ – якісні. В „УНІАН“ більше політичних впливів. „Телекритика“ здійснює моніторинг, ми прийняли рішення, що у зв’язку з політичною ситуацією тепер треба приділяти більше уваги співставленню того, що було в інформ-агенціях і того, що було на телеканалах. Знову ж ми повертаємося до заборонених тем: не висвітлення важливих моментів. В інформагенціях це є, а в новинах немає. Це говорить про якість телевізійної продукції. Багато в чому це російська модель побудови телекерованої демократії. Тобто повністю затискається телевізійний простір, який здійснює масштабний вплив на електорат. І більш-менш вільним є Інтернет, газети і інформагенції, продукт яких скерований на журналістів. А владу не цікавить вплив на журналістів. Вона вважає, що журналісти – бидло та повністю продажні істоти. А найголовніше, транслюються ті месиджі, які розраховані на електорат. Їм досить телебачення. А на Півдні та на Сході з Інтернетом ще гірше, ніж нам здається.

 

Чи хтось спостерігає за медіаобразом України за кордоном? Як саме пишуть і показують про Україну?

Тепер спеціального проекту у нас немає. Ми періодично моніторимо, ставимо дайджест-переклади. Дуже великий інтерес був у 2005 році, а тепер Україна зійшла на узбіччя інформаційного інтересу Заходу. Це може бути несправедливо, але ми розуміємо, що в цьому винні насамперед ми самі. Адже хаос і відсутність політичної волі старої помаранчевої команди провести реформи в країні, не займатися перетягуванням канату, а виводити країну з дуже глибокої кризи, призвели до того, що інтерес Заходу до України був втрачений.

Український журнал