Ukraiński Żurnal - 7/2010

Кость Москалець | Вірші

***

Є тільки дикої яблуні квіт, вельон біло-рожевий,

впала вона вже давно, але все ще триває життя –

лежачи квітне, ніким не помічена, в хащах,

квітне для себе, а бджоли спивають нектар

і таїну бережуть, повертаючись після причастя.

О, зроби нам гніздо, заховай і його в пелюстках,

крізь усі палімпсести призахідних хмар незліченних

научи нас читати найперше, єдине мовчання,

що записане в небі притомності рунами.

***

Знаєш, мабуть, я знаю таке, що сприймають як дотик дівочий.

Пояснити його? Передати комусь? Чи продати,

підкорившись невільним засадам свобідного ринку

у кривавому світлі Покрови, без тебе…

Це вагання перед народженням, спроба втиснути лад

у контекст осяйного хаóсу, дати правила хоті, потреба

научити слова бути знову твердими - як речі

у примарному світлі Покрови, у передзим’ї.

Хай живе самоціль: безкінечні листи до душі,

що живе без мети, п’є вино насолод і страждань,

чи мандрує містами зі снів, різні мови вивчає і тужить

на безлюдних вокзалах Дамаску, вночі.

***

Моя кохана спить, а за вікном

Сади стоять, облиті молоком,

І губи її ніжні, навісні,

До себе посміхаються вві сні.

А ніч тече прозора і легка,

Ледь світиться у темряві рука,

На голому смаглявому плечі

Слід кольору багряної парчі.

***

холодний падолист вологі пасма диму

сурма над водами проклятими і міст

далеко в небі сяє аметист

розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори

і сніг далеко - чистий золотий

і триєдине втілення мети

і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути - і от

заранні пошуки добірного народу

не принесли сподіваного плоду

побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння і святкуй

сяку-таку нікомуненалежність

і збережи невитрачену ніжність

очікуючи смерть свою гірку