Ukraiński Żurnal - 7/2010

Музика

   „Оксана Забужко

   читає свої вірші“, 2010

   Однозначно, лише той, хто бував на літературних вечорах за участі пані Оксани, знає насправді, що означає фраза „Оксана Забужко читає свої вірші“. Адже Оксана Забужко належить до тих поетів, котрих „потрібно чути“. І справа тут не лише у граничній емоційності, експресивності авторського читання, а й у майстерності відтінків, чіткості інтонування, красномовності пауз та напівтонів. Можливо, авторське читання поетки приваблює і заворожує саме цим поєднанням стихійної безмежності та космічної впорядкованості, бурхливої експресії та високої майстерності читання.

   Втім, запис, створений на студії „KWA Sound Production“, це й незовсім „Забужко поетичних вечорів“. Адже студія – принципово інший простір, у якому поет читає вірші не перед лицем аудиторії шанувальників та критиків, а на самоті. Безперечно, слухач у цій схемі також є. Проте він існує не в теперішньому часі, а в майбутньому. До того ж, не як „зал“.

   Можна було би сказати „у студійному записі менше театральності“, якби CD-альбом „Оксана Забужко читає свої вірші“ не нагадував власне радіотеатр. На відміну від, наприклад, відомих аудіоробіт Юрія Андруховича (зокрема, „Цинамон“, записаний з польським гуртом „Karbido“, про який йшлося у попередньому номері), в аудіосвіті Забужко інструментальний супровід має куди менше значення, адже музична складова запису – це не окрема композиція до кожної поезії, а лише кілька акордів для вступу, що задають настрій.

   У живого виступу не може бути чернеток: він відбувається лише разі стає минулим. Тоді як мистецтво звукозапису знає дублі і „другі спроби“. І в результаті маємо читання, кожен звук якого продуманий і тонко відчутий, відшліфований, доведений до свого вивершення.

   Як і варто було очікувати, „Оксана Забужко читає свої вірші“ – це знову ж таки „вибране“. Прихильники творчості поетки будуть раді знайти на диску записи читання „Прощання між зірок“, „Нового закону Архімеда“, „Визначення поезії“… Втім, є тут і „Диптих 2008 року“, ще один доказ того, що політично заангажовані твори теж можуть бути поезією.

оцінка: 9/10

   Ольга Богомолець:

   „Гіацинтове сонце“, 2010

   Ювілей Ліни Костенко і численні заходи, пов’язані з його святкуванням – безперечно, одне з найвизначніших культурних явищ цього року в Україні. І, безсумнівно, головним сюрпризом від ювілярки було порушення її багаторічного „мовчання“: у видавництві „Либідь“ вийшли аж дві книжки поетеси (історичний роман у віршах „Берестечко“ та збірка поезій „Гіацинтове сонце“). Проте для нашого музичного огляду ці видання цікаві передусім тим, що обидва вони являють собою поєднання різних видів мистецтв, їх можна назватиодночасно і художніми альбомами Сергія Якутовича та Івана Марчука відповідно, ще й до кожного з них додається аудіодиск. Якщо у випадку „Берестечка“ – це аудіодиск із записом читання цього твору Петром Бойком, то музичний альбом, який вийшов разом із „Гіацинтовим сонцем“ – це запис пісень Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко, який, власне, і потрапив у коло нашої уваги.

   „Володарка оксамитного голосу“ та „княгиня української пісні“ Ольга Богомолець відома поціновувачам української бардівської пісні ще й тим, що чимало її пісень створено на слова видатних українських поетів. Навіть той факт, що перший альбом виконавиці, випущений 1997 р., має назву „Осінній день“ (за однойменною піснею), красномовно свідчить про те, що пісні на слова Ліни Костенко у творчому доробку Богомолець посідають зовсім не останнє місце. Тож альбом „Гіацинтове сонце“ містить не лише новий матеріал, але й уже знайомі нам пісні на поезії Костенко. Протеголовний його сюрприз у тому, що альбом подвійний, має у собі двадиски: власне „Гіацинтове сонце“ та „По-Лицю-Дощ“, тож він сповна виправдає очікування шанувальників Ольги Богомолець, які хотіли би почути нові її пісні.

   Втім, щодо виправдання очікувань тут складається подвійна ситуація. Хоч у „Гіацинтовому сонці“ не всі композиції записані в акустиці, проте „фірмовий“ стиль Ольги Богомолець впізнається в усьому: у простих, здебільшого лагідних мелодіях, у добре знайомих нам із попередніх трьох альбомах інтонаціях оксамитового голосу. Важко заперечити те, що Ольга Богомолець „тримає свій стиль“. Утім, меломани, які понад усе цінують здатність музикантів експериментувати, знаходити все нові прийоми та „маневри“ для свого творчого пошуку, можуть бути від альбому і не в повному захваті.

   Одна моя подруга якось сказала, що сучасні музиканти не мають права виконувати пісні на власні слова, поки ще не всі шедеври української поезії покладено на музику. І „Гіацинтове сонце“ ще раз доводить, що пісня, написана на слова видатного поета, – це окремий, особливий пісенний жанр.

оцінка: 8/10 

Галина Романенко, Київ