Ukraiński Żurnal - 7/2010

Біди українського перекладу

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Олек Веремко-Бережний, Київ

 

 

   Мало яка зарубіжна книга після перекладу дістається нам в усій сумі смислових нюансів, чи навіть зі збереженою авторською інтонацією. Здається самозрозумілим, що ми цілковито залежні від того, як перекладач бачить текст, від його знання й чуття мов, співмірності його й авторської ерудицій, вміння компенсувати граматичні й ментальні нестиковки та – головне – його бажання цим усім перейматись.

 

   Моя розповідь – про фахівців, котрі нишком від автора або й відверто чхаючи на все, про що тому йшлося, приводять українського читача не до твору іноземної літератури, а до фантастичних світів, породжених не так недбалістю перекладача й редактора, як їхньою бурхливою уявою.

   За останні роки на українському ринку непогано укріпили свої позиції видавництва, яким вдалося частково перехопити в росіян першість у перекладанні всесвітньовідомих авторів. Уже, здавалося б, лише спокійну поблажливу посмішку здатні сьогодні викликати спогади про казуси, що траплялися на самому початку цієї практики. Як того разу, коли Пауло Коельо захопив зненацька київське видавництво „Софія“ вимогою друкувати його книги спочатку українською. Йому ж-бо доля нашої мови нагадала невигідні позиції португальської в Бразилії. „Софія“ нерадо взялася до незвичної справи, й за два тижні до запланованої публікації книжки російською, „Заїр“ Коельо вийшов неприродним суржиком. Із персонажем, який через неуважного перекладача не міг визначитися, відбувся в його житті шлюб чи ні.

   По-різному можна ставитись і до окремих літературних ігор, що на них перетворили художній переклад деякі дотепники. У „дитячій“ адаптації славнозвісного Толкінового „Хобіта“ від Олександра Мокровольського раса „орків“,названих так на честь міфологічного пекла, постала „урками“ – зв’язавши казку з пеклом уже не казковим.

   Юрій Андрухович, позбавляючи „Гамлета“ більш звичних нам за попередніми перекладами прилизувань, знайшов суголосся Шекспіровим пасажам у набагато пізнішій за Шекспіра українській класиці. А молодий поет Iлля Стронґовський, реабілітуючи „Поштамт“ Чарльза Буковскі від брутальності, яку накинули книзі відповідники англійської лайки з російської нецензурщини, чомусь вирішив удатися до перекладу неньчиною мовою саме російських матюків. Так ми отримали відмічену премією книгу, повну й справді не надто експресивних слів-екзотів, на зразок „довбограника“.

   Прагнучи мовного різнобарв’я, Стронґовський примудрився замість кепки, яку видали герою на початку роботи листоношею, нагородити того гуцульською теплою безрукавкою, відомою як „кептарик“. Це одразу додало творові значно багатшої гами тонів, адже тепер там, певно, йшлося про заповзятливу українську діаспору, що захопила державні служби Америки.

   Прилучаючись до зарубіжки, ми можемо несподівано вгрузнути й у рештки совєтської епохи, причому там, де зовсім не чекалося. Особливо цікаву вправу для тих, хто вивчає англійську, запропонувало харківське видавництво „Фоліо“, випустивши новели О. Генрі мовою оригіналу з паралельним українським текстом. Зекономивши на новому перекладі та не наважившись редагувати знайдений, „Фоліо“ показало американця перетравленим літературними вимогами часів шостої трудової п’ятирічки. Тодішня таргет-група книги не здогадувалася, що таке центи чи кімоно, неспроможна була оцінити лайку в бік ірландця, Та й узагалі, певно, не сприймала іронії. Тому фірмову насмішкувату інтонацію класика було ретельно перероблено на сором’язливі розжовування. В результаті випущена „Фоліо“ білінґва зробилася грою у „знайди 100 відмінностей“.

   А що трапляється, коли оригінал книги не такий доступний нашому читачеві?Колись мені в руки вже потрапляв дебютний роман букерівського лауреата Девіда Мітчела „Сон номер 9“. Тоді – російський переклад. Щось не склалося, далі за перший розділ я не просунувся і дочитувати взявся вже згодом, в українському перекладі Олекси Негребецького, товмача, передусім відомого роботою над серіалами „Альф“, „Телепузики“ та кількома веселими американськими мультяшними повнометражками.

   І знов перший розділ не пустив мене далі: це була інша книжка. Знайома історія поставала тут повною нових епізодів, а Мітчелове почуття гумору раптом заховало півкулю, яку я добре вивчив, підставивши досі незнану. Спочатку я списував ефект на свій нездоровий режим сну та згадувану нашим перекладачем Памука Олесем Кульчинським звичку росіян викидати з чужої книги добрячі шматки. Але я й утретє стартував із першого речення – завбачливо розшукавши текст оригіналу.   Виявилось, головний герой зовсім не помишляв красти бейджики в працівників офіс-центру і не визнавав помилки у своєму уявному конструюванні адвокатського кабінету – оскільки нафантазував не так багато, як Негребецький. Бойову сцену в першому розділі теж наполовину вигадав перекладач, і це саме він дозволяє герою проявити холоднокровні шпигунські навички, невідомі Мітчелові, але ще через дві сторінки вже змушує його понад норму побути невигадливим страшком. А наглядач із описаного в романі фільму аж ніяк не запевняв, що в порожніх на позір камерах він тримає в’язнів-невидимців.

   Це все лише впродовж того самого першого розділу.

   І вже перші два десятки діалогів навели на думку, що в книзі, здається, немає жодної розмови, до якої перекладач не додав би своїх реплік або й тем для обговорення.

   Та найбільше перекладача тішили числівники. Він поміняв номери поверхів, вік героя, кількість цигарок у його пачці, час, що показує його годинник, удвічі скоротив випробовувальний термін та переніс вівторок на четвер. Дивно, що сама назва Мітчелового роману зберегла первісну цифру „9“.

   Негребецького не можна звинуватити у незнанні англійської. Він спокійненько проминає більшість звичайних фразеологічних мишоловок. Наприклад, не проблема для нього „black marketeer“, адже це просто спекулянт, а не „чорношкірий торговець“ з російського перекладу Нуянзіна. Та й дві молоді жінки не купляють сандвічі попід піцерією, як нас у тому переконує російський варіант, а носять на собі рекламні щити.

    І при цьому Негребецький затято міняє в тексті племінницю на сина, чоловіка на дружину, чорний стіл на височенький гіацинт, китайську армію на військо Об’єднаної Кореї та – нехтуючи лінгвістичними й зоологічними даними – сома на щуку.

   Задумавши описати це невеличке лінгвістичне розслідування, я був намірився поставити тут епіграфом фразу букініста з роману Карлоса Руїза Сафона про необхідну міру пильності в книжковій справі. На біду, я знав той роман також за російським перекладом, а знайшовши відповідний уривок з українського, вжахнувся. Ось він: „Дурниці. Нещодавно те саме я почув від одного туриста, який був переконаний, ніби Гемінґвей винайшов тушковану фабаду під час кориди на день святого Ферміна. То цей дивак купив примірник ,Гамлета‘ з автографом Шекспіра, поставленим кульковою авторучкою! Уявляєш? Тож пильнуй – у нашій справі не можна довіряти навіть алфавітним покажчикам!“ Помічена мною недоладність полягала в тому, що у відомій мені раніше історії йшлося не про „Гамлета“, а про „Фуенте Овехуну“ Лопе де Веги.

    Знов порівнюючи перші розділи обох варіантів роману Сафона, я все далі розгублювався: „ті часи“ чи „наші“, „шкіряні гетри“ чи „штопані шкарпетки“, „туша“ чи „скелет“, „сім котів“ чи „шість“, „літературні здібності“ чи „зайва рослинність на обличчі“?

   Знайшовши врешті іспанський оригінал, я зіткнувся із загадкою іще глибшою.

Тут, як і в Негребецького, часопростір теж розлазиться, наче вівсяне печиво в молоці: грудень 1935 року зробився в нас червнем 1936-го, сорок солідніших грошових одиниць дуро подрібнилися на двісті песет. Окрім того, український переклад доволі брехливо приписує авторові впевненість у тому, ніби в тогочасних книжкових анотаціях замість рекламного тексту могла міститися нищівна критика презентованого твору.

   У відповідному епізоді з оригіналу немає жодного Шекспіра. Український читач перетворився на того висміяного Сафоновим героєм туриста, котрий мало що чувпро Лопе де Вегу. Цікавість моя до цього феномену була така, що розслідування лінгвістичне я продовжив журналістським. З’ясувалося, перекладався Сафон доволі правдиво, просто – з перекладу англійського. Я вже колись писав про випадок, як 2004 року побачив світ український переклад книги Умберто Еко „Роль читача. Дослідження з семіотики текстів“, де перекладачка Мар’яна Гірняк узагалі прикликала до життя письменника, якого раніше не існувало. Навряд чи справжнє редагування взагалі було, але тримаймося офіційних даних: перекладач, редактор, науковий редактор, два художні редактори та експерти Міжнародного фонду „Відродження“ зійшлися на думці, що за аналізом Еко такі персонажі, як Майк Хаммер та Джеймс Бонд, були вигадані своїми авторами під впливом творчості маловідомого в нас, але знакового на всенькому Заході, містера Ґранда Ґвіньйола. Навіть не помітивши, що ім’я цього достойника підозріло схоже на поширений у вжитку мистецький та мистецтвознавчий термін „гран гіньйоль“, вони поспішили виділити цій постаті почесне місце в іменному покажчику. Десь між Гемінґвеємта Галілеєм.

   Та вже за півроку я мав змогу дізнатися й про одну „книгу“ того „письменника“ Ґвіньйола. Дякувати Міжнародному Фонду „Відродження“, в нас є можливість, принаймні опосередковано, вивчати вражаючий доробок цього жорстокого літерата вздовж і впоперек.

   У Бодріяровій „Божистій лівиці“ (Київ, Кальварія, 2006), яку переклав непоганий стиліст Леонід Кононович, серед численних тонких знущань над французькими ліваками, читаємо: „Власне, це ні революція, ні історичний поворот, а щось на зразок постісторичних і дуже запізнілих родів (якщо такими можна вважати остаточний викидень), щось на кшталт дуже своєрідної появи на світ побічної дитини, яку капітал нагуляв із французьким суспільством. Ось воно зароджується, росте, вибухає – і одним махом захоплює геть усе. Точнісінько як в ,Альєні‘. Лівиця – чудовисько з ,Альєну‘“.

   I хоч Леонід Кононович в іншому місці книги упізнав фільм Стенлі Кубрика „2001“, та якби він поділяв із Бодріяром не лише зневагу до ірраціональних політичних стратегій комуністичної партії, а й відзначався схожою на бодріярівську увагою до маскультури, то він би помітив, що видатний філософ мав слабкість до фільмів про космічні подорожі, кріогенний сон та штучний інтелект. Але ні Кононович, ні редактор Григорій Латник, ні науковий консультант Олег Білий, ні безіменні експерти „Відродження“ припустити не могли, що „невичерпна духовна і політична скарбниця, жрець критичного й філософського вогнища“, як Бодріяр сам себе величає, прирівнює політичну ситуацію до сюжету кіножахливчика „Чужий“ („Alien“).

   Зараз, коли дописую цю статтю, в кімнаті за стіною працює телевізор, і, озвучуючи заморську науково-популярну передачу, наш диктор гарно поставленою українською вимовою розповідає про якесь поважне бойове мистецтво: „Спочатку йшли удари руками, ногами і коліном. Потім захоплення і – кидок“.

   I як ми досі встояли проти таких прийомів?