УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2010

Рецензія: Про медіа для філософів

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

Володимир Кулик.

Дискурс українських медій: ідентичності,

ідеології, владні стосунки.

Київ, Критика, 2010.

 

   Нова книжка Володимира Кулика дає змогу уявити, як бачать українські засоби масової інформації сторонні спостерігачі, не звиклі щодня споживати їх інформаційні продукти.

   У першій, теоретичній частині автор вписує в загальний філософський контекст результати тих „польових досліджень“, з яких, переважно, й складається українська наука про соціальні комунікації. Іншими словами, представляє накопичені профільними науковцями знання про медіа у „вільно конвертованому“ вигляді, в якому ними зручно оперувати будь-якому нау ковцю-гуманітарію. Щоправда, у списку використаної автором літератури дуже мало власне наукових журналістикознавчих видань: він послуговувався переважно публіцистичними текстами.

    Дослідницька частина, в якій Кулик вивчає всі системні функції українських газет та телебачення, також тяжіє до загальногуманітарних проблем. Поруч із традиційним для дослідників ЗМІ аналізом цитованості політиків різного спектру або висвітлення проблем різних регіонів світу в міжнародних блоках новин, він ставить питання, які журналістикознавцю просто ніколи в голову не прийшли би. Наприклад, автор вивчає елітарність тематики ЗМІ, обраховуючи, яка частка матеріалів присвячена політичним елітам, яка – решті еліт, а яка – масам.

   Кулик детально аналізує окремі медійні кампанії, що яскраво виявили взаємозв’язок влади, медіа та суспільства. Причому майже всі матеріали дослідження стосуються періоду до 2005 року. Автор зазначає, що пізніших кампаній він детально не вивчав, хоча й дає короткий суб’єктивний аналіз перетворень системи ЗМІ за часів президентства Віктора Ющенка. З якого, втім, випливає, що основні рушійні сили та сценарії медійного дискурсу залишилися незмінними.

   Наприклад, це стосується передвиборчих періодів, протягом яких навіть розважальні або пізнавальні інформаційні матеріали долучаються до формування ідентичностей, що притаманні прихильникам того чи того кандидата. За оцінками Кулика, з 2002 року сформувалася дві такі найвагоміші ідентичності: „центристська“, що пропагує суспільну і культурну стабільність на базі пострадянських цінностей, та націонал-демократична, основним посилом якої є віра у зміни.

   До речі, в той час, як загальна стилістика авторського тексту виявляє чітку симпатію до націонал-демократичного складника медійного дискурсу, зокрема до „Газети по-українськи“, висновки Кулик намагається робити підкреслено об’єктивні. Наприклад, аналізуючи, наскільки інформаційний продукт українських медіа не відповідає запиту більшої частини населення, він, звісно, згадує про слабку представленість української мови у ЗМІ, яку більшість наших співгромадян, як-не-як, вважають рідною. Але потім політкоректно визнає, що переважання у міжнародних блоках матеріалів про Захід над матеріалами про Росію також не відповідає запитам українців, світогляд яких багато в чому ще залишається „совковим“.

   Аналізуючи медійні дискусії, що виникали довкола перепису населення 2001 року, автор робить висновок, що підтверджує ставлення західних дослідників до такого роду кампаній: „Перепис стає боротьбою різних еліт, що репрезентують певні ідентифікаційні проекти, за підтримку мас, тобто, чимось на кшталт виборів. Чи – позаяк зазвичай один із протиборчих проектів підтримує держава – плебісцитом щодо довіри їй, самому її існуванню, і конкретній політиці“. Це змушує замислитися про майбутній перепис 2011 року, про який поки що майже не згадують.

   Окремий блок присвячено дослідженню медійних панік, які автор класифікує як кампанії, спрямовані на означення ненормальностей. У часових рамках його дослідження найпомітнішою була кампанія шельмування нового правопису, який обіцяв запровадити віце-прем’єр Микола Жулинський. Але протягом 2009 року ми спостерігали справжній розквіт цієї технології, наприклад, під час жовтневого „педофільського“ скандалу, фігурантами якого стали народні депутати.

   Враховуючи ж останні зміни у політичній системі України, можна чекати, що й інші особливості медійного дискурсу „допомаранчевого“ періоду дадуться взнаки. Автор нас попередив.

 

Артем Захарченко, Київ

Український журнал