УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2010

Знову актуальний

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

 

   Рівно десять років тому, 4 липня 2000 року, помер Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський. І щойно тепер його opus magnum – роман „Інший світ“ – дочекався українського перекладу (правда, з типографії книжка ще не вийшла, але до кінця літа вийде). З одного боку, соромно, що так пізно, з другого, саме сьогодні, автобіографічний роман колишнього в’язня ГУЛАГу знову набуває в Україні актуального звучання.

 

   А ще з якогось третього боку, не намагаючись виправдати характерну українську повільність, варто згадати, що й на Заході шлях Герлінґа-Ґрудзінського до читача був значно складнішим, ніж можна було б очікувати. Хоч ніби початок виглядав обнадійливо. Автор передмови до англійського (воно й було першим) видання „Іншого світу“ 1951 року Бертран Рассел писав: „З-поміж багатьох читаних мною книжок на тему того, що довелося пережити жертвам совєтських в’язниць і таборів, “Інший світ” Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського справив на мене найбільше враження і є найкраще написаним. Йому притаманна рідкісна сила простого й живого опису, а правдивість жодного з його місць абсолютно неможливо поставити під сумнів“. Книга викликала схвальні рецензії в Англії – схвальні щодо автора, але нажахані змальованою ним картиною. Здавалося, невдовзі „Інший світ“ струсоне й континентальною Європою, змусивши її нарешті по-справжньому відкрити очі на сталінський режим і впізнати в ньому „тоталітарного близнюка“ нацизму. Проте цього не сталося. До прикладу, в Італії (а від 1955 року до самої смерті Герлінґ-Ґрудзінський мешкав у Неаполі) „Інший світ“ десятиліттями „не помічався“, у Франції ж книга взагалі тридцять п’ять років не могла пробитися до друку, незважаючи навіть на „протекцію“ Альбера Камю.

   Коротко цей парадокс можна пояснити так: постаралися „корисні ідіоти“, тобто, за визначенням Брюса Торнтона, „люди, які, живучи в ліберально-демократичних країнах, надають моральну й матеріальну допомогу ідеям тоталітаризму“. Своїх „корисних ідіотів“ у Європі достатньо мав СССР, не бракує їх і путінській Росії. Але якщо нинішні є не так ідіотами, як сконцентрованими переважно на вершинах влади „реальними політиками“, що діють радше з прагматичних міркувань, вдаючись до риторики про „загальнолюдські цінності“ та „невід’ємні права і свободи“ лише після залагодження нафтогазових питань, то їхні попередники частіше засідали по видавництвах і кав’ярнях та вважали себе лівими інтелектуалами й ідейними поборниками прогресу. Герлінґ-Ґрудзінський на власній – облізлій в архангельській тайзі – шкірі пересвідчився, що таке совєтський прогрес, тож вів із корисними для Кремля західними ідіотами запеклу інтелектуальну війну дослівно до останнього подиху.

   Крім безпосереднього табірного досвіду, поштовхом до написання „Іншого світу“ став каторжний роман Федора Достоєвського „Записки з Мертвого дому“, що вже на першій сторінці засвідчує підзаголовок „Совєтські записки“ та відповідний епіграф про „заживо Мертвий дім“. Подібними є і структура обох творів, і спосіб розгортання оповіді. Чимало сцен і мотивів „Іншого світу“ прямо перегукуються з „Мертвим домом“: підконвойна робота, вихідний день, Різдво, лазня, лікарня, виступ „художньої самодіяльності“, невдала втеча тощо. Нарешті, роман Достоєвського присутній в „Іншому світі“ й буквально: саме його читає в таборі Герлінґ-Ґрудзінський і в розділі, який так і називається – „Записки з Мертвого дому“, – розповідає про свої враження від цієї лектури.

   Враження належали до найсильніших за весь час ув’язнення: „Не те приголомшувало у Достоєвського, що він умів описати нелюдські страждання так, ніби вони становили лише природну частину людської долі, а те, що… між його і нашою долею ніколи не було навіть найменшої перерви… І чим захланніше я пив з отруєного джерела “Записок з Мертвого дому”, тим більшу, майже таємну радість знаходив у думці, яка вперше за рік зблиснула в моїй голові – думці про самовизволення через самогубство“. На щастя, знайома Герлінґа-Ґрудзінського, Наталія Львівна, яка дала йому почитати „Записки“, попросила повернути їй книгу, тож думка про самогубство промайнула і більше не поверталась. Але залишилося сформульоване Наталією Львівною переконання, „що вся Росія завжди була і до сьогодні є мертвим домом, що час зупинився між каторгою Достоєвського і нашими власними муками“.

   Зідіотілим у своїй совєтофілії корисним „лівим інтелектуалам“ Заходу і цього порівняння б вистачило, щоб образитись на „Інший світ“. Не могла ж, міркували корисні інтелектуали, здійснена під гаслами свободи і рівності революція нічого не змінити в колишній тюрмі народів. Не може, продовжували міркувати вони, совєтська Росія нічим не відрізнятися від царської. Що ж, більшовицька революція

справді дещо змінила: на порядок зменшила норми харчування для в’язнів, на кілька порядків збільшила „виробничі плани“, розбудувала ГУЛАГ і загнала в нього вмирати мільйони випадкових людей, перетворивши Сибір на суцільний, за словами Варлама Шаламова, „білий крематорій“. Свого часу царська цензура вустами барона Медема висловила до „Записок з Мертвого дому“ претензії, мовляв, змальована Достоєвським каторга своєю м’якістю може не стільки запобігти злочинам, скільки привабити потенційних злочинців. І важко не погодитися з бароном: на тлі іншого світу Герлінґа-Ґрудзінського мертвий дім Достоєвського з його вином, калачами і смаженими поросятами здається майже будинком відпочинку.

   Анти-герлінґівську логіку „лівих інтелектуалів“, у принципі, можна пояснити, хоч менш паскудною вона від цього не стане. Маючи себе за лівих, інтелектуали вважали своїм обов’язком відстоювати відповідну ідеологію, практичним втіленням якої їм увижався СССР. Проблема, однак, у тому, що ліва ідеологія несумісна з тоталітаризмом. Погодившись на друк і поширення „Іншого світу“, „ліві інтелектуали“ опосередковано б визнали, що ця книга правдива, а отже, що комунізм і нацизм – не антагоністи, як хотілося вірити їм, а таки тоталітарні близнюки, як наполягав Герлінґ-Ґрудзінський. На таку ідеологічну зраду „ліві інтелектуали“ йти не хотіли. Легше було просто відвернутися від мільйонів доведених голодом і рабською працею до тваринного стану людей, легше було не бачити колишніх професорів, які тижнями здихають у власних випорожненнях по бараках-трупарнях, і колишніх оперних співачок, які віддаються уркам на очах цілого табору за миску баланди, легше було не читати книжки, в якій совєтську Росію названо країною, де „можна втратити віру в людину і в сенс боротьби за те, щоб їй було краще на землі“.

   Про всяк випадок: вираз „ліві інтелектуали“ я беру в лапки не тому, що не вважаю їх інтелектуалами (інтелектуалом або, щонайменше, в.о. інтелектуала може бути й ідіот– хоч корисний, хоч некорисний – якщо він продукує й поширює якісь ідеї), а тому, що не вважаю їх лівими. Як на те, класичним – без лапок – лівим інтелектуалом бувсаме Герлінґ-Ґрудзінський. Тому для нього й не існувало принципової різниці між тоталітарним режимом, який організовує Голокост, і тоталітарним режимом, який організовує Голодомор, між вождем, який винищує уявних ворогів газом, і вождем, який застосовує з тією ж метою природні умови, лісоповал і рудники.

   Шкода, що істоти, які в сьогоднішній Україні називають Сталіна „великим переможцем“ і вважають його гідним нових пам’ятників, не читають таких книг, як „Інший світ“. Ні, навіть Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський навряд чи допоміг би їм усвідомити, ким вони є, але принаймні про те, ким вони не є, в романі сказано прямим текстом: „Сидячи на нарах, він ховав обличчя в долонях і тихо шептав слова молитви таким схвильованим, сповненим болю і сліз голосом, наче припадав до стіп розп’яття у безмежному захваті Тим, чиє змучене тіло на хресті не видало із себе ані слова скарги… ,За кого ти так молишся?‘ – якось запитав його я, не в силах заснути.,За всіх людей‘, – спокійно відповів він. ,І за тих, що нас тут тримають?‘ – ,Ні, – подумавши, сказав він, – це не люди‘“.

 

Український журнал