Ukraiński Żurnal - 9/2010

Умом Россию не понять?

(Скачати весь номер: 9/2010 [PDF, 2.2 Mb])

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

 

   Щиросердо зізнавшись на сторінках „УкраїнськогоЖурналу“ в таких смертних гріхах, як прихована відраза до гомосексуалістів, відвертий расизм і послідовний східноукраїнський сепаратизм, я, гадаю, заслужив нарешті право сказати про себе і щось хороше. То ось воно: я – русофоб. Причому не якийсь там, не знати який, а печерний.

 

    Русофоб трохи поміркованіший почав би з того, що не буває поганих народів, згадав би про світові досягнення російської культури і щойно після всіх реверансів сказав би, що йому лише не до вподоби, наприклад, російське самодержавство або російський комунізм, або окремі прояви російської душі, або ЧК–НКВД–КГБ–ФСБ… втім, про російську душу вже було. Але не я. Бо те найважливіше, що я міг би сказати про Росію, у принципі, вже сказав про неї під час Варшавського повстання польський письменник Анджей Бобковський: „Я від початку якнайчастіше вживаю слова “Росія” і “росіяни”, бо тут зовсім не йдеться про комунізм, про зміну устрою. Це все надбудови – сутністю є Росія, споконвічна Росія, яка настільки не знає і не розуміє поняття “свобода”, що не потребує її… Я ненавидів їх завжди, змалечку, і сьогодні ненавиджу їх настільки “чисто”, наскільки “чистим” є їхній цинізм. Ненавидіти не можна, але, мабуть, часом бувають ненависті настільки виправдані, що відмова від них була б відмовою від самого себе“.

   Власне, як і для Бобковського, для мене Росія – це не така чи сяка влада, не гірший чи кращий режим, але, з іншого боку і не „Євгеній Онєгін“ з „Лебединим озером“. Росія для мене – це передусім певний спосіб освоєння життєвого простору. І саме цей спосіб – безглуздий і безпощадний – я ненавиджу гуртом, незалежно від епох, царів і видатних діячів культури. Божевільні філософи Ні, звичайно, декого з їхніх мислителів і митців я дуже люблю. Навіть багатьох. Зокрема – Чаадаєва, автора „Філософічних листів“, у першому з яких були такі слова: „Сначала дикое варварство, затем грубое суеверие, далее иноземное владычество, жестокое и унизительное, дух которого национальная власть впоследствии унаследовала… Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли, мы не внесли в массу человеческих идей ни одной мысли, мы ни в чем не содействовали движению вперед человеческого разума, а все, что досталось нам от этого движения, мы исказили“. За що „височайшим“ указом ці листи було заборонено, а самого філософа оголошено божевільним.

   Це правда: в усі часи в Росії знаходилися люди (від митрополита Філіпа Количева до академіка Андрєя Сахарова), гідні звання загально-російських моральних авторитетів– якби лише російський загал хоч трохи цікавився їхніми моральними імперативами. І так само, принаймні впродовж ХІХ–ХХ століть, в Росії народжувалися генії, які зробили б честь будь-якій культурі, ось тільки сама Росія зазвичай відплачувала їм як не смертною карою, то каторгою, як не засланням, то анафемою.

   Відтак: чи повинен я дякувати Росії за її геніїв? Чи повинен я дякувати їй, скажімо, за мого улюбленого Лєрмонтова, який, виїжджаючи на Кавказ, писав: „Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ, И вы, мундиры голубые, И ты, им преданный народ“? Або за не менш улюбленого Чехова з його по-лікарськи точним діагнозом: „Вы взгляните на эту жизнь: наглость и праздность сильных, невежествои скотоподобие слабых, кругом бедность невозможная, теснота, вырождение, пьянство, лицемерие, вранье“. Зрештою, дякувати Росії – це дякувати кому? Нахабним мундирам чи „скотоподобно“ відданому їм народу, який, хоч би й мав вибір, все одно масово голосує за ці гебістські мундири та витрачає під їх орудою всю свою енергію на спаскудження все нових і нових прилеглих територій?

   Жити чи не жити разом Тут би, може, годилося поговорити про середню швидкість поширення нашою планетою пухлини „русского мира“ від часів Івана Грозного і спробувати приблизно підрахувати кількість її – цієї пухлини – жертв. Так я спочатку і збирався зробити. Але раптом знайшов на російськомовному естонському сайті (http://rus.delfi.ee/projects/opinion/article.php?id=31758637) менш кровожерний, зате, так би мовити, з художнього погляду більш вражаючий приклад. Під вказаним лінком міститься дискусія між естонцем Маргусом Оясалу і росіянкою, яка мешкає в Естонії, Маріною Філатовою на тему „жити чи не жити разом“. Своєрідна довершеність наведеного товаришкою Філатовою доказу поганого ставлення естонців до росіян не дозволяє викинути з нього ані слова.   Отже: „Недавно ко мне приезжали в гости московские друзья. Они отметили сразу невежливость эстонского населения по отношению к русским. Например, они сидели на уличной площадке одного из ресторанов на улице Виру в Таллинне. Рядом, за соседним столом, веселилась компания, причем они разговаривали не по-русски. Мои гости сделали им замечание: невежливо в присутствии людей, непонимающих чужого языка, разговаривать на иностранном, ведь это мог быть разговор, оскорбительный для москвичей. Но эстонцы, а это были именно они, ответили, что они говорят на родном, а не иностранном языке. Они не поняли сути: так как мои гости не владели местным наречием, то со стороны гуляк было бы простой данью вежливости и в согласии с правилами гостеприимства перейти на русский. Но они поступили по-хамски и продолжали свои разговоры не по-русски. Моим друзьям пришлось покинуть это заведение, где по отношению к ним был проявлен чванливый национализм. Тем более, и официантка разговаривала с ними со скрытым вызовом и с явственным нарочитым акцентом“.

   Тільки не кажіть мені, що не всі росіяни такі. Я знаю, що не всі. Я знаю, що Сєргєй Ковальов чи Валєрія Новодворская так би не вчинили. Однак проблема в тому, що „пересічний громадянин“ путінської Росії сприймає людей на кшталт Ковальова з Новодворською десь так, як Ніколай І сприймав Чаадаєва. Крім того, серед інших народів я взагалі не можу собі уявити чогось подібного. Я навіть не можу собі уявити німецького есесівця, який у роки війни увійшов би до естонського (українського, польського, чеського і т.д.) ресторану і почав би вимагати від незнайомих людей за іншим столом, щоб вони перейшли на його мову. Одне слово, як писав знаний царський холуй і „шістка“ шефа жандармерії Бенкендорфа Фьодор Тютчев:

  

   Умом Россию не понять,

   Аршином общим не измерить:

   У ней особенная стать –

   В Россию можно только верить.

  

   Щоправда, Тютчев трохи переплутав: якраз повірити в ту суміш лицемірства, жорстокості й ідіотизму, з яких і складається російська „особенная стать“, людині сторонній майже неможливо. Тоді як „понять умом“ її зовсім не складно – досить хоч трохи, на відміну від багатьох нинішніх „світових лідерів“, мати того „ума“. Автор славнозвісних мемуарів „Росія 1839 року“ Астольф де Кюстін його безперечно мав – і залишив нам, за словами Герцена, „самую занимательную и умную книгу, написанную о России иностранцем“.

   Головні висновки, яких дійшов маркіз де Кюстін, анітрохи не втратили своєї актуальності й сьогодні. Наприклад, щодо тотальної брехливості Росії, яка є значно небезпечнішою за найдикішу Азію, бо дбає не про те, щоб справді стати цивілізованою країною, а лише про те, щоб переконати Європу у своїй європейськості, тож кидає на цю перманентну окозамилювальну операцію весь арсенал своїх дипломатично-шпигунських засобів. І що цікаво: як правило, Росії досить легко вдається обманювати наївну дурочку-Європу. Також де Кюстін миттєво зрозумів принцип замкненого кола, за яким у Росії співіснують влада й народ: „Ніде, крім Росії, не міг би виникнути подібний державний устрій, але й російський народ не став би таким, яким він є, якби жив за іншого державного устрою“. І далі: „Під’яремний народ завжди гідний свого ярма: тиранія – це витвір покірного їй народу“.

   Цитувати проникливого маркіза можна до нескінченності, але – саме на підтвердження його проникливості – варто загадати бодай міркування де Кюстіна про можливе майбутнє Росії. Основних варіантів цього майбутнього маркіз бачив два: або найстрашніша в історії революція, або нове нашестя на Європу східних варварів, які попри стан постійного рабського приниження вдома (а точніше, внаслідок цього стану) в глибині душі зневажають європейську цивілізацію і мріють про світове панування. Що ж, де Кюстін помилився лише в одному: він не припускав, що Росія здатна реалізувати обидва варіанти разом. Але в чому він мав рацію на сто відсотків, це в заключних словах книги: „Треба жити у цій пустелі без спокою, в цій тюрмі без відпочинку, яка називається Росією, щоб відчути всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, хоч би який там був заведений спосіб правління… Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій щастя немислиме, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи“.

   Уявний опонент міг би в цьому місці запитати: „А чи Україна набагато краща за Росію?“. Ні, не набагато. А невдовзі, судячи з усього, стане взагалі не кращою. Або й гіршою, адже епігонські витвори, та ще й змайстровані руками олігофренів, апріорі поступаються найнікчемнішим оригіналам. Просто у нас сьогодні тема – Росія, тож про неї й мова. Але щоб зовсім не залишати того уявного опонента без відповіді, притягну наостанок – замість такої ніби притчі – епізод із роману Симо Мраовича „Константин Богобоязний“. За сюжетом заголовковий герой заходить до бару і зустрічається там із не надто тверезим хорватським націоналістом на прізвисько Дідо. Серед іншого Дідо каже: „Чи ти знаєш, який народ на всьому світі я найбільше ненавиджу, окрім сербів, звісно, бо їх я ненавиджу найбільше… Усім оцим старим, хворим і зраненим серцем, окрім сербів, найбільше на світі я ненавиджу хорватів.

   Ненавиджу хорватів усією душею, бо вони брехуни, запроданці й зрадники… Але зрозумій мене правильно, сербів я ненавиджу ще більше“. Трапляється інколи чоловікові й напідпитку висловити тверезу думку.