УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 9/2010

Віра „всієї Русі“

(Скачати весь номер: 9/2010 [PDF, 2.2 Mb])

   Текст: Ігор Ісаєв, Варшава

 

   Такі святкування з нагоди Хрещення Русі в Україні, мабуть, мало хто пам’ятає. 28 липня в Києві служили аж два патріархи: один Московський, а другий – Київський, проте обидва – зі словосполученням „усієї Русі“ в своєму титулі. І здавалося б, річниця не кругла – 1022-га: проте події, що відбувалися навколо неї, викликають чималий інтерес – зміна українського президента, як завжди, вплинула на певний баланс церковних сил в Україні: так було за Кравчука, так було за Кучми і за Ющенка.

 

   Московський патріарх Кирило впродовж свого чергового, липневого візиту в Україну відвідав, зокрема, Одесу та Дніпропетровськ (нагадаю – резиденції одних із найбільш промосковських в Українській православній церкві (Московського патріархату) митрополитів Агафангела й Іринея), а також відслужив Службу Божу в Софії Київській. До речі, на початку 90-х українські віряни й політики лягали під колеса автомобіля тоді ще митрополита Кирила, щоб не пустити його в головний собор Київської Русі. Відтоді він не з’являвся в Україні впродовж майже двох десятиліть (якщо не рахувати його перебування „проїздом“ в Одесі). Однак останні часті візити Московського патріарха, його напівжартівливі заяви про отримання українського громадянства свідчать про значущість України на мапі „святої Русі“ і намагання підпорядкувати її, поки країну очолюють „свої“. Нічого дивного: якщо в Росії вплив Православної церкви на громадян складає всього кілька відсотків, то в Україні він істотно більший. А в останній деюре автономна УПЦ (МП) – зв’язок якої з Москвою, відповідно до офіційних заяв, проявляється лише в „поминанні“ імені Московського патріарха – задалеко „пішла“: у ній є чималий відсоток духовенства, що прагне створення незалежної УПЦ – особливо серед оточення очільника цієї Церкви, митрополита Володимира. Цю групу, здається, Московська патріархія вирішила маргіналізувати. Ще під час першого візиту патріарха Кирила в Українувсі зауважили: митрополит Володимир – господар візиту – зробився непомітною фігурою у Кириловій делегації.

 

 

   Представники Московського патріархату

   дають собі раду зі заходом і сходом

    Тим часом в Україні розвинулися власні незалежні (хоча й не завжди „благодатні“) православні церковні структури: Українська православна церква Київського патріархату і Україн ська автокефальна православна церква. Кількість вірян першої з них співрозмірна з кількістю вірян УПЦ (МП). Це створює певну конкуренцію на релігійному ринку, відповідно, вимагає постійного реформування кожної зі структур. І, здається, представники Московського патріархату радять собі краще, ніж інші: дозволяють, приміром, виголошувати проповіді українською в західних та центральних областях України, вводять – де потрібно – певні українські „національні“ символи (зокрема, опікуються частиною козацтва), проте на півдні і сході, пристосовуючись до місцевого населення, більше говорять про зв’язок із Росією тощо. Зрештою, настільки „самостійний“ статус УПЦ (МП) – це результат усіх „розкольницьких“ процесів в Україні. А от патріархові Філарету – очільникові УПЦ-КП, який також не проти мати частинку світського впливу – за останньої зміни влади стало непереливки. Янукович з його оточенням, як, здається, жоден інший український президент, стали позиціонувати себе до вірних УПЦ (МП).

 

 

   Вірні б’ються,

   а священики цілуються

   Повноваження теперішньої української влади в церковному питані, здається, зайшли надто далеко: міліція не дозволила представникам Київського патріархату з деяких регіонів в’їхати на столичний хресний хід з нагоди згадуваної вже 1022-ої річниці Хрещення Русі. Проте хід відбувся, згромадивши кілька тисяч вірян, у тому числі деяких нардепів – О. Тягнибока, Т. Стецьківа, Л. Григорович та А. Матвієнка. Така помітна активізація Київського патріархату є прямою реакцією на наступ із Москви.

   Наскільки збільшилася роль релігії в українському суспільстві і як легко керувати таким релігійним суспільством, свідчить наступний факт. У квітні цього року я став свідком страшної події: захоплення приміщення церкви, побудованої за кошти одних вірян, іншими (у с. Розсоша на Вінниччині). Що мене вразило найбільше – у той час, коли вірні билися між собою, священики, незалежно від патріархатів, стояли осторонь і, спостерігаючи за діями своїх чи чужих войовничих бабок, вели спокійну розмову. Як виявилося, „єгомості“ знали один одного вже дуже давно, не раз дехто з них „перебігав“ до інших патріархатів. Причина такої поведінки – у грошах і в політичній вазі. Здавалося, битви за церкви залишилися в 90-х, проте ця подія свідчить, що „пря“ ще попереду.

 

 

   Від моди до фанатизму недалеко

   До чого призведе „сакралізація“ громадського життя в Україні? Напевне, ні до чого доброго. Адже релігійні діячі взялися проповідувати не моральні цінності, а політичні ідеали. Наскільки роз’єднаною є Україна – настільки ж строкатою є її релігійна структура.

   З іншого боку, релігія в Україні (як і в усіх пострадянських країнах) стала певною „модою“. Проте варто пам’ятати, що від цієї моди до фанатизму – один крок. Зокрема, в українському суспільстві, де позиція лідера має значний вплив на суспільство. Хто першим в Україні кине камінь у бога – бога символів і політичних поглядів, а не бога моральності – залишається питанням. Здається, для того, щоб пізнати Бога, віряни-українці мусять спочатку відкинути такий собі пострадянський

тип релігії, де вірують у „Кирила“ чи у „Філарета“.

 

Український журнал