УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 9/2010

Віктор Єленський: „Церкви в Україні стали на бік тих чи інших партій”

(Скачати весь номер: 9/2010 [PDF, 2.2 Mb])

   Спілкувався: Ігор Ісаєв, Варшава

 

В Україні, здається, зараз спостерігаємо певне загострення й політизацію церковного життя. Чи це є складова частина більшого процесу?

Це – частина загальносвітового процесу, винятком з якого є лише, можливо, Західна Європа. Приблизно з кінця 70-х рр. спостерігаємо процес т.зв. „релігійного повернення”: релігія повертається до глобальної політики, до міжнародних відносин. Майже весь світ був утягнутий у цей процес, і далеко не в останню чергу – пострадянські країни. Релігія є серйозним інструментом політичної, етнічної, національної мобілізації, і я не бачу підстав, щоб Україну цей процес не зачепив. Прибічники Філарета, зокрема, під час відомих подій у липні цього року несли не тільки знамена ВО „Свобода”, а й інших партій; так само й ті, хто зустрічав Кирила, тримали транспаранти з політичними гаслами.

 

Якщо говорити про останнього – у Росії дехто звинувачує Кирила в посиленні контактів з Апостольською столицею. Чи співпраця Кирила з Ватиканом – це поділ сфер впливу, що стосується, зокрема, й України?

Нинішній папа римський Бенедикт XVI, який пережив дехристиянізацію німецької культури як персональну трагедію, є певною мірою одержимим на процесі зупинення секуляризації – як і його попередник Іоанн Павло ІІ боровся, зрештою, з комунізмом. Бенедикт XVI готовий для цього створити, умовно кажучи, „неоконсервативний Інтернаціонал”. З одного боку, у пошуках союзників по цьому „Інтернаціоналові” нинішній папа звертає свої погляди як на ісламські країни, так і в сторону Московської патріархії та інших православних країн. З іншого боку, Бенедикт XVI – це папа для Церкви, а не папа для світу, як його попередник. Нинішній папа говорить: „нас не повинно бути багато – нас завжди було мало, ми ,сіль землі‘”. На його думку, потрібно провести чіткі демаркаційні лінії: оце ми,католики, а це – усі інші. Бенедикт XVI, ще як Йозеф Ратцінґер написав декларацію „Господь Ісус” у 2000 р., яку погано сприйняли протестанти й православні. Проте Московська патріархія говорить: це добре, що ми маємо бути наполегливими в обстоюванні своєї партикулярності, а не в пошуку того, що нас єднає, як це робив Іоанн Павло ІІ. Для Московської патріархії це означає, якщо просто сказати, що папа Бенедикт XVI не лізе „брататися” і не входить на нашу територію, де ми маємо бути монополістами.

 

Власне, говориться про те, що в останні роки не відчувається т.зв. „експансія греко-католиків на Схід”. Можливо, Кирил хоче закрити це питання за допомогою Риму?

Бенедикт XVI не може заборонити цю „експансію”. Апостольська столиця не робить кроків, з яких можна було б зробити висновок, що вона залишила „своїх русинів”. З іншого боку, Ватикан не підтримує їхню конфронтацію з Московським патріархатом. Греко-католики ще за часів перебудови складали серйозну проблему для ватиканської дипломатії. Вони постійно блокували розвиток відносин на східному векторі. Після падіння Берлінського муру один із перших очільників ватиканської дипломатії майже прямо сказав: греко-католики – це камінь на наших ногах, і їх краще було б розподілити за принципом – ті, кому ближче обряд, хай ідуть до православних, а ті, кому важлива єдність із Римом – до католиків. Але греко-католиків лише в Україні маємо 3,5 млн., вони будують свою Церкву відповідно довласної позиції – тобто „sui iuris” („свого права”), не оглядаючись ані на Московський патріархат, ані навіть на Ватикан. Майже все, що Московська патріархія робить у ватиканському напрямку, тією чи іншою мірою стосується обмеження впливу греко-католиків – щоб „замкнути” їх у межах Галичини. У 90-ті рр. православно-католицький богословський діалог зосередився майже повністю на „уніатській проблематиці”: зокрема, у документі, прийнятому в Баламані в 1993 р., відзначено, що, по-перше, унія не є добрим засобом поєднання двох церков після 1054 р., а, по-друге, ті Церкви, які виникли вже внаслідок унії, мають право на існування. Пізніше православні Церкви, зокрема, Московський патріархат, заявили: мовляв, якщо ви погодилися, що унія – це погано, то зробіть наступний крок – визнайте, що всі східні католицькі Церкви – це теж погано. Для католицької сторони це було неприйнятно.

 

Повернімося до українського православ’я. В Україні протягом останніх років лунають заяви про об’єднання різних його гілок, відбуваються зустрічі їхніх представників. Чи матимуть вони якийсь відчутний ефект?

Гадаю, що діалог між Українською православною церквою (Московського патріархату) і Українською православною церквою Київського патріархату необхідний, навіть якщо він приводить у глухий кут. Річ у тім, що в обох Церквах протягом останніх кільканадцяти років виросли покоління вірян і священиків, що вважають: „ті – це ,неблагодатні‘ і націоналісти” або „ті – це ‘п’ята колона‚”. Отже те, що почалося в 2007–2008 рр. – дуже важливе. Однак Московський патріархат незацікавлений у цьому діалозі: навіть у тому випадку, якщо УПЦ-КП у повному складі перейде в лоно УПЦ (МП). Тоді всередині УПЦ (МП) зміниться баланс сил: нагадаю, ця Церква складається з тих, для кого автокефалія є остаточною метою, тих, хто про неї не хоче чути і тих, хто згадує ім’я Московського патріарха не тому, що він „московський“, а тому, що „канонічний“. Відтак питання про автокефалію неодмінно постане. Москва сама прагне маргіналізувати прибічників автокефалії в рядах УПЦ (МП) – тих, кого з погордою там називають „помаранчевими попами“. Отже, у діалозі з УПЦ-КП висуваються такі вимоги, на які остання точно не піде, тобто „прийдіть і покайтеся“. Це робиться абсолютно свідомо – у Московському патріархаті є свої моделі „уврачування розколу“. Якби там були зацікавлені у справжньому урегулюванні проблеми, то зробили б кроки назустріч, як це було у випадку Російської православної церкви закордоном: після взаємних проклять у 2007 р. все ж відбувся обряд спільної євхаристії.

 

Що Московська патріархія намагатиметься зробити після можливого відходу Київського митрополита Володимира, який зараз є важко хворим?

Звичайно, Кирил зацікавлений у тому, щоб УПЦ (МП) очолив той, хто не доведе до подальшого просування цієї Церкви у прагненні до автономії. Хоча, з іншого боку, Кирил усіляко підкреслює, що не переглядатиме статусу УПЦ (МП) – проте цього й не потрібно робити, можна „навести порядок“ за допомогою відповідних кадрових змін. Треба звернути увагу, що Московська патріархія може в Україні зайти настільки далеко, наскільки їй дозволять. Такого опору, як, скажімо, у 1990 р., коли Кирилові в Києві не давали проїхати до Софійського собору, зараз немає: тому він спокійно відслужив нещодавно в цьому соборі літургію.

 

Як и оцінюєте стан релігійної свободи в Україні – адже багатьох представників Київського патріархату наприкінці липня цього року просто не пустили до Києва?

Рівень релігійної свободи, який був в Україні дотепер, я оцінюю як цілком задовільний. Є спроби встановити індекс обмеження релігійної свободи у світі („The Government Restrictions Index“). За ситуацією особливо спостерігають після ухвалення Конгресом США акту про релігійну свободу в 1998 р. – відтоді президент США зобов’язаний накласти санкції на країну-порушницю. В Україні цей індекс складає 2,6 – це найнижчий рівень обмеження свободи з-поміж усіх пострадянських держав, за винятком країн Балтії. А от ситуацію, про яку ви згадали, Українська асоціація релігійної свободи, яку я очолюю, зараз активно з’ясовує.

 

Чи низький рівень обмеження релігійної свободи в Україні є результатом співіснування кількох потужних релігійних громад?

Звичайно, в Україні спостерігаємо певний релігійний плюралізм. На релігійній карті країни знаходиться кілька спільнот, які перебувають між собою в конкуренції, не даючи жодній беззастережно домінувати. Усе це сприяє тому, що, напевне, важко буде змінити модель церковно-релігійних відносин в Україні та придушити релігійну свободу.

 

А чи не зашкодить відтак цьому плюралізмові в Україні створення єдиної помісної православної Церкви, що загалом є ідеалом і для церковних діячів, і для політиків?

Може зашкодити, тому що об’єднана церковна інституція матиме більше можливостей впливу на життя в державі. Однак не треба забувати, що в Україні є також потужні греко-католицька й протестантська громади, що все ж регулюватимуть цей баланс.

 

Чи є липневі події в Києві є дзвіночком, до якого варто прислухатися?

Таких дзвіночків насправді багато, якщо говорити про останні місяці. Хоча Янукович за часів свого президентства не зробив виразних кроків на придушення релігійної свободи, але він однозначно фаворитизує лише одну Церкву – це вже щось значить.

 

А Ющенко?

Ті кроки, які робив Ющенко у сфері державно-церковних відносин, не були дискримінаційними стосовно якоїсь із Церков. Проте вони не були мудрими з точки зору досягнення певних цілей, гармонізації цих відносин з одного боку і досягнення громадянського спокою з іншого. Ющенко почав із абсолютно безглуздого вчинку: розпустив комітет у справах релігій. Коли це сталося, я сказав в одному з інтерв’ю, що цей орган знову виникне через певний час. Так воно і сталося, бо функція породжує орган, а не навпаки. Але головна помилка Ющенка в церковній сфері – це те, що, на його думку, досягнення єдності Церков призведе до консолідації українського суспільства. Насправді ситуація є абсолютно протилежною, адже Церква віддзеркалює суспільні процеси, а не навпаки. Якби Ющенко почав від консолідації країни, тоді б, можливо, церковне питання вирішувалося б набагато швидше. Хоча в Росії, наприклад, той самий Путін відіграв вирішальну роль в об’єднанні РПЦ з РПЦ за кордоном.

 

Як ви оцінюєте вплив релігійних організацій на політичне життя України?

Якщо існує певна громадська організація, – а Церква з точки зору цивільного права є об’єднанням громадян, – то вона не може бути в стороні від таки питань, як зовнішньополітичний курс країни або її цивілізаційний вибір. У Польщі, наприклад, Церква відіграла важливу роль у період змін у цій країні; а от коли в Україні відбувалися тектонічні зсуви, коли люди ставали іншими, втрачали роботу або отримували мільйони, Церква не дуже багато зробила, щоб розповісти людям, як поводитися. Я би говорив не про політизацію, а про партизацію Церков в Україні: вони стали на бік тих чи інших партій. Хоча кількість релігійних громад в Україні співмірна з кількістю усіх інших громадських організацій. І вже тому вони створюють значну структуру громадянського суспільства.

 

Чи може зробити політичну кар’єру в Україні людина, яка відверто заявить про свій атеїстичний світогляд?

Поки що ні. В Україні не тільки серед політиків, а й узагалі серед зірок чи спортсменів тощо немає людей, які говорили б, що вони – атеїсти. Що цікаво: у Росії такі є, хоча вони й не борються за владу – але це помітні постаті, зокрема, академіки, які написали відкритого листа Путінові про секуляризацію освіти. Річ у тім, що релігія в Україні сприймається не як конфесійна приналежність, а як набір моральних цінностей.

Український журнал