Ukraiński Żurnal - 9/2010

Як відновити титул усеросійського патріарха „Московського, Київського і всія Русі“

   Текст: Олександр Солдатов,

    головний редактор „Порталу

   Credo.ru“, Лауреат нагороди

   „За інформаційне освітлення

   релігійного життя Росії“ 2010 р.,

   Москва

   Всередині Російської право славної церкви були фракції, більш помітні напередодні виборів патріарха і в останні роки життя Алексія ІІ. Зараз, після приходу Кирила – жорсткого адміністратора, „менеджера“, як його називають у російській пресі, протистояння цих фракцій зникло з поверхні й, скажімо, перейшло у напівлегальну форму існування. Всі архієреї, що були в опозиції до Кирила, досить сильно налякані й ніяк не висловлюють своїх думок, навіть підтримують Кирила.

   Кілька років тому існували, умовно кажучи, фракції консерваторів-традиціоналістів, – кандидатом від них на виборах патріарха був митрополит Калузький і Боровський Климент, – а також фракція прагматиків-модерністів, яких очолював Кирило. Послідовники консервативного крила вважають, що Церква повинна зберігати традиційне обличчя, жити в певній соціальній, міжнародній і політичній ізоляції, тобто не брати активної участі в екуменічному русі, а також знаходитися у визначеній залежності від світських влад у тому, що стосується політичних питань. Фракція прагматиків-модерністів сама намагається пропонувати Кремлю певні політичні концепції, сама ініціює побудову „симфонії влади“, введення правового статусу Церкви, впровадження інститутів військового духівництва, викладання релігії в школах і вишах. Варто наголосити, що ще задовго до 2008 р. Кирило виступав із тезами церковного оновлення, пропонував деякі політичні концепції від імені Російської православної церкви: вони формувалися під егідою т.зв. „Русского народного собора“ – організації, яка покликана до життя Московською патріархією, проте має характер світського дискусійного майданчика, де збираються політики, експерти тощо. Власне, з її надр виникла відома концепція „Русский мир“, з якоютеперішній патріарх їздить по всіх країнах колишнього Радянського Союзу, кажучи, що вони складають єдиний духовний простір „Русского мира“ і „Святой Руси“.

   Зараз, за каденції Кирила, ми бачимо певну модернізацію життя й усередині самої Церкви: акцент робиться на соціальне служіння – тобто аскетика, літургіка й усете, що являло собою стрижень „русской православной традиции“, відходить на другий план; натомість розвивається екуменізм, зовнішні контакти, Московська патріархія позиціонує себе не тільки як джерело моралі й теології всередині Росії, але і як гарант збереження християнських цінностей на всьому європейському просторі, в усій традиційній християнській екуменії. Співпрацюючи з Ватиканом, Московська патріархія підкреслює, що робить це в боротьбі за християнські цінності в Європі.

   Що все підпорядковано РПЦ

   Патріарх Кирило хоче чогось більшого, ніж роль державного департаменту, яким була православна церква в царській Росії. Деякі експерти навіть заявляють, що Кирило хотів би в майбутньому поєднати найвищу духовну владу зі світською – так, щоб патріарх міг бути й президентом: настільки великими є Кирилові амбіції. У кожному разі, у нас уже певною мірою підпорядковане РПЦ Міністерство освіти Росії, яке впроваджує в школи лише ті підручники з православної культури, що затверджені Московською патріархією. Посиленим є вплив у таких відомствах, як Міністерство внутрішніх справ: з усіма силовими структурами Московська патріархія підписала договори, що рекомендують присутність духовенства в усіх частинах, і гарантують недопущення туди інших конфесій – „сект“, говорячи мовою Чистого провулку. Влада, у свою чергу, значно бореться з конкурентами „офіційної“ Церкви – в основному, це протестанти, але також і православні спільноти, що не підпорядковані Московській патріархії, тобто т.зв. „розкольники“.

   Чому влада зацікавлена у співпраці

   Влада зацікавлена співпрацювати з Московською патріархією з різних причин. Передусім, це, напевне, символічна: влада потребує легітимності. Влада в особі Путіна утвердилася на критиці демократичних завоювань 90-х рр., що, на думку сьогоднішнього Кремля, призвели до руйнації економіки, збільшення смертності тощо. Тому такі інститути формування політичної влади, як конкуренція, свободаслова, прозорі вибори – знівельовані. Виникає запитання: на чому базується право нинішнього режиму керувати країною? Ідея про те, що джерелом повноважень влади є народ – дискредитована: у Кремлі вважають, що це не шлях для Росії. І хоча, згідно з Конституцією, президента обирає народ, йому потрібна більш висока санкція, певне теократичне джерело владних повноважень – ним покликана бути традиційна, багатовікова структура російського суспільства, якою є Православна церква. Саме тому чимало уваги приділяється участі патріарха в інавгурації президента.

   Більш важливий момент – це спільні політичні й економічні інтереси, що пов’язують правлячу групу олігархів із церковним керівництвом. Зрештою, патріарх Кирило є одним із найбагатших людей у Росії. Андрій Бичков, журналіст „Московського комсомольця“, станом на 2004 р. оцінював його статок у 4 млрд. доларів; крім цього, Кирило керує не тільки окремими підприємствами, а навіть цілими галузями – так, йому підконтрольна гірничодобувна промисловість Уралу.   До того ж, у Росії побудована така модель влади, яку можна назвати „тріумвіратом“: з одного боку, є національний лідер Путін, є патріарх, що санкціонує його право на владу, і є ритуальний виконавець – президент Медвєдєв. Це досить стійка конструкція: якщо одна із ланок робить помилку, інша з легкістю виправдовує її, благословляє, прощає тощо. У громадській свідомості Росії увага переключається між цими трьома людьми, що сприяє доброму піарові влади.

   Зовнішня політика РФ, РПЦ і

   концепція „Русского мира“

   Московська патріархія була, власне, створена 1943 р. для того, щоб виконувати певні – делікатні – зовнішньополітичні функції. Після Другої світової війни це мало місце на Близькому Сході, на Балканах, де Московська патріархія, взявши під контроль місцеві Церкви, допомогла перевести деякі країни в політичну орбіту впливів Радянського Союзу. Тому не дивно, що і в наш час ця організація виконує чимало зовнішньополітичних функцій. Однак я не сказав би, що РПЦ має яскраво виражену власну зовнішню політику: їй для цього бракує ресурсів та структур. Але РПЦ активно обслуговує інтереси Кремля, виконує певні завдання, що отримує з Кремля. Звичайно, тут Україна є пріоритетним напрямком зовнішньої політики. У Кремлі всерйоз остерігаються автокефалізації Української православної церкви,об’єднання гілок українського православ’я, що допровадить до абсолютного домінування Константинопольського патріархату в православному світі, оскільки об’єднана українська церква, безперечно, перейде в залежність від останнього. Крім цього, у Кремлі час від часу заявляють про певне утримання впливу на пострадянському просторі – і для утримання в орбіті цього простору України, Білорусі, Молдови, а навіть Казахстану православ’я відіграє важливу роль. Головний „мессидж“ Кирила, коли той приїжджає щоразу в Україну – це невіддільність від православних народів, наявність єдиної Церкви, єдиної „київської купелі“, єдиної „святої Русі“, яку неможливо розділити жодними державними кордонами. Тобто кордон сприймається як умовність, що жодним чином не впливає на культурне життя народу, на його державну самосвідомість. З Білоруссю таких проблем немає, оскільки вона охоче йде під покров Москви. З Молдовою – теж: незважаючи навіть на конфлікт з Румунською православною церквою, Московська патріархія жорстко контролює цю територію.

   Можливі сценарії призначення

   наступного очільника УПЦ

   Митрополит Володимир до своєї смерті (якщо, звичайно, йому не „допоможуть“) виконуватиме повноваження на київському посту. Патріарх Кирило має два сценарії розвитку ситуації в Україні. Після відходу Володимира можливе призначення на його місце лояльних Москві митрополитів – або дніпропетровського Іринея, або буковинського Онуфрія, який був кандидатом на патріарха і взагалі користується репутацією високодуховної людини без великих скандалів, що супроводжують, наприклад, одеського митрополита Агафангела чи донецького Іларіона.

   Другий сценарій – відновити титул усеросійського патріарха „Московського, Київського і всія Русі“. Кирило невипадково говорив нещодавно про те, що хотів би стати громадянином України: при його досить іронічних висловлюваннях про українську державність такий намір звучить досить дивно. Це – не що інше, як пробний камінь на адресу української влади. До речі, для цього навіть не треба буде змінювати статут Української православної церкви, бо, згідно із ним, Кирило обійме посаду Київського митрополита, не скасовуючи самостійності УПЦ, однак у рамках цієї самостійності нею керуватиме та сама людина, що і РПЦ. Тому, фігурально кажучи, Кирило видаватиме той самий указ у Москві й у Києві. Варто відзначити, що нещодавно з’явилася офіційна версія сайту Московської патріархії українською мовою, при відсутності англомовної версії – що теж є багатозначним символом,тобто існування двох офіційних мов Московської патріархії. Згідно з останнім сценарієм, зміна митрополита в Києві повинна статися ще за каденції Януковича.