Ukraiński Żurnal - 9/2010

З усмішкою крізь табори. Заливаха – українець self made.

   Текст: Тамара Злобіна, Київ

   Майбутній художник народився у Харківській області, у голодні тридцяті разом із батьками був змушений утікати на Далекий Схід, де виріс та вчився, бурлакуючи по художнім училищам. З 1947-го навчається у Ленінградському інституті мистецтв ім. Рєпіна, однак недовго – за „поведінку, негідну радянського студента“ (не пішов назустріч з кандидатом у депутати) був виключений, зміг поновитись аж у 1953 році. Саме у Ленінградській Академії, спілкуючись з представниками та представницями різних національностей, Заливаха вперше задумався про своє етнічне походження та зрозумів, що нічого про це не знає. Бажання дізнатися більше привело його в Україну – з 1961 року митець живе в Івано-Франківську та працює у місцевому Художньому фонді, однак часто їздить у Київ, де відбувається його соціальне життята спілкування з однодумцями з кола Клубу творчої молоді – Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Михайлом і Богданом Горинями, В’ячеславом Чорноволом та іншими. Інкримінована Заливасі антирадянська агітація та пропаганда полягала в читанні самвидавної літератури та вивченні української мови – проживши понад тридцять років у Росії, художник не знав багатьох слів, і охоче писав диктанти підкерівництвом Надії Світличної.

   Вітраж і „мала зона“

   З цим інтелігентським середовищем пов’язана одна з найзначніших протестних робіт митця – разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук до ювілею Т.Шевченка (1964) створили вітраж у Київському університеті. Партійному керівництву цитата „возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово“ видалась надто двозначною і роботу знищили до відкриття. Арешт у 1965-ому став „природним“ наслідком невластивого совку інтересу до власного коріння. Митець сприйняв його з гумором, та згодом розповідав про табір у Мордовії як про університет – стільки цікавих, розумних людей було зібрано там; про Канта, якого студіював і відчуття свободи у „малій зоні“ – вже не було сенсу боятись. Навіть у табірних умовах художник продовжував крадькома працювати, робив екслібриси – наприклад, для Михайла Сороки, людини непересічної вдачі та долі, який провів у таборах більше тридцяти років та користувався авторитетом серед усіх ув’язнених.

   Не та тональність у „великій зоні“

   Повернувшись у „велику зону“ радянської України у 1970-ому, Заливаха довго не міг знайти роботу через свою політичну неблагонадійність, жив на даху, оформлював вітрини та кафе, пізніше разом із Софією Караффою-Корбут розробляв книжкову графіку для видавництв „Каменяр“ і „Веселка“. Хоча ці сфери не надто контролювались, і тут у Заливахи трапився курйоз – у вікні художнього салону в Івано-Франківську художник виставив гуцульську кераміку на ультрамариновому тлі. Красиве кольорове поєднання привертало увагу публіки, що занепокоїло „органи“ – вітрину взяли на експертизу, встановили, що „не та тональність“, і зняли.

   Всупереч обставинам митець еволюціонував у професійному плані. Привертають увагу формальні експерименти, яким залишався вірним до кінця життя, намагаючись іти в ногу зі світовим розвитком мистецтва, водночас усвідомлюючи відірваність та відсталість місцевого художнього контексту. У 1969-ому він робить Козака Мамая, використовуючи різноманітні металеві деталі, а в 1990-х створює абстрактні композиції зі складною фактурою поверхні. Площинне трактування кольору і форми нагадує модерністичні течії, однак має інше походження – сам художник вказував на традиції образного спрощення у народному малюванні, декоративність килимарства і вишивки, своєрідне пластичне мислення писанкарства.

   Україна і Совки

   У Заливахи два наскрізні сюжети – трагічна Україна та „будні совка“. У „Чумацькій вечері“ чисті, насичені барви, однак погляди чумаків і їх супутників-волів напружено-задумані. Для багатьох робіт характерна вертикальна динаміка, численні лінії-потоки, що струменять вгору, членуючи тіло зображення. Художник пояснює: „Для мене вертикаль означає велике дійство: єднання неба і землі. Це і в нашій коляді зафіксовано: ,Небо і земля нині торжествують...‘ Єдність протиріч“. Для іншої сюжетної лінії, радянської, властивий зовсім інший колорит – тьмяні, брудні сіро-коричневі барви, гнітючі кубістичні об’єми, розкидані по затиснутій у лещата вулиці, між якими загубилася звичайна людина („Совки“). Одним із вражаючих мотивів є „Привид комунізму“ – у картині 1982 року це червоноока мавпа-потвора у формі, яка схилилась над скелетами посеред поля, у 1988-ому – це вже згорблений чоловік, який дивиться спідлоба і бреде по катастрофічному, божевільних кольорів ландшафту.

    Коли Опанаса зустрічали з табору в Києві, друзі запросили його до ресторану: „там оркестр щось грав. Хтось каже: ,Панасе, та станцюй! Ти ж уже у Великій зоні!‘. І довелося мені трохи станцювати – не гопака, як Хрущов танцював, а просто так якось, як ото півні. Як руханку. То було колосально!“. Досвід такого життя на межі між горем та щастям художник втілив у власному автопортреті 1989 року. Заливаха зображає себе старим, з пензлями в руках, що притиснуті до обличчя, яке наче ховається у брудно-жовтих висхідних потоках – кольори світла і радості життя, властивої художникові легкої вдачі, замулені нещасливими реаліями його часу.

  Цитати з інтерв’ю О. Заливахи,

   запитання В. Овсієнка.

   Музей дисидентського руху,

   http://www.khpg.org/archive/index.php?id=1121197713