Ukraiński Żurnal - 12/2007

Зрощую тут Україну

Текст: Давід Свобода, Прага

Доля «окраїн» не була байдужою і Масарикові, хоч і з причин цілком інших, ніж ті, що їх уявляли українські націоналісти. «Був у мене вчора прем'єр Білоруської Республіки. Жадає нашої моральної, і якщо можна, й політичної допомоги (...). Та Білоруська Республіка є плодом російського розкладу; мала б залишитися з росіянами і баста! Але Росія розпалася, тому тимчасова організація цих окраїн є ліпшою, ніж розпад під невмілим московським централізмом! Тому ми не опускаємося до філології та внутрішньої адміністрації, акцептуємо status quo (радо з ними будемо торгувати)», — писав він Бенешу. Масарикова інтерпретація подій відображала домінуюче переконання сучасників, що більшовицька влада є, в найкращому випадку, ферментом розкладу і що вона не зможе консолідувати Росію.

У ці міркування вносила розлад постать Карла Крамаржа, чільного русофіла новітньої чеської політики, який під враженням російської біди мобілізував свої проросійські сентименти та з позиції першого міністерського голови самостійної Чехословаччини виступав за втягнення чехословацьких легіонерів — усе ще присутніх на російських теренах — до антибільшовицького бою. «Вважати однак треба на др. Крамаржа, русофільство якого могло б відштовхнути і білорусів, і українців», — писав Масарик. В цих рядках помітна незвична стурбованість поглядами української сторони. Війна у східній Галичині, яка зачіпала й поляків, включила українців до чеських розрахунків. Взаємні симпатії були в ті дні на своєму піку, і навесні українська сторона виступила зі сміливим планом федеративного об’єднання східної Галичини з Чехословаччиною. План цей було озвучено вустами Всеволода Голубовича. Масарик визнав, що ця публічно проголошена заява посприяла Празі в очах світу. Він написав дослівно таке: «... зрощую тут Україну. Є тут також Грушевський. Розуміється: Україна мала би бути частиною федеративної Росії. Звикають вони на цю думку». Цей чесько-галицький «жарт», утім, через гостру необхідність консолідувати сусідські стосунки з Варшавою поступився політиці реалізму: в грудні 1919-го Масарик мусив запевняти польського посла Малкєвського, що ЧСР вже не зацікавлена в спільних кордонах з Росією та задовольниться контактом з Румунією. Однак до того часу чеська закордонна політика розглядала Україну в категоріях виграшів і втрат, тож у цих намірах їй не перешкоджала угода між Директорією та більшовиками. Дипломат Прокоп Макса, колишній замісник голови петроградської гілки Національної Ради Чехословаччини, нагадував Бенешу про «чудовий масштаб» маєтку австрійсько-угорської армії та пропонував стимулювати відповідну ініціативу українського уряду, який охоче передав би його в руки чехів. А ще зауважував (трохи передчасно), що, ймовірно, готується угода Винниченка з більшовиками. 

Чеський політичний фольклор

Ініціативи Карла Крамаржа уособлюють колоритний сегмент вітчизняної політики, світоглядно протилежний реалізмові тандему Масарик–Бенеш. Крамарж задавав тон у антиукраїнських настроях до самої смерті. Через своє русофільство голова національних демократів не відчував пошани і до поляків, неприязно спостерігаючи за їхніми успішними переговорами на Версальській конференції, що тоді відбувалася неподалік Парижу. «Тут є повно польських інтриг. (...) Поляки все ще верхи на коні, і komise interallié, яка є у Варшаві, працює на них, не гаючи часу. І все це людина мусить терпіти після того всього, що поляки зробили за війни, — а до того я чую, що і у нас є полонофіли... Це мусить бути дійсно велика любов... після всього того, чому ми були від певного часу свідками». Проте така ворожість Крамаржа ще не стосувалась українців: «Я все одно маю малу довіру до українців — вони нічим не кращі, і полягатись на них було б так само оманливим. Єдине, що здається мені цілком непохитним та надійним, є вдячність росіян за все, що ми робили з нашими легіонами в Росії (...) Поляки під гаслом боротьби проти більшовиків здобувають для себе кордони зразка 1772 року, Литву, Волинь — а Європа за це робить з них своїх улюбленців!» Очевидно, він не підозрював, що в той самий час президент доводив до відома міністра закордонних справ у Парижі свої плани інтервенції в Росію та повергнення більшовицької влади. «Він (Крамарж) має в голові російські фантазії, і нічого іншого його не цікавить. Хотіти 250 тисяч вояків проти більшовиків — свідчення його неспроможності зрозуміти нашу власну ситуацію і страшний симптом його безумства. (...)». Масарик виношував намір призначити Крамаржа на пост головуючого в майбутній верхній палаті парламенту і таким чином усунути його з уряду. Головною причиною, ймовірно, були не інтервентські наміри Крамаржа, але те, що він «не може бути міністерським головою: не працює, не веде до роботи і т.д.» 

Сordon sanitaire

Бенеш інтервентських планів Крамаржа спершу не коментував, але невдовзі в інтерв’ю з чеськими журналістами висловився проти цих задумів, повторивши аргументи Масарика проти втручання, мовляв, ЧСР має досить внутрішніх завдань і не може брати на себе інші зобов’язання. Французький маршал Фердінанд Фош розраховував на антирадянську інтервенцію, яка мала б походити з країн, що лежать поміж Росією та Німеччиною (т.зв. cordon sanitaire), однак цю ідею відкинули американський президент Вільсон та британський прем’єр Ллойд Джордж. Перемогла політика непрямого військового втручання у формі підтримки антибільшовицьких сил в самій Росії. Це примусило Крамаржа шукати нову можливість інтервенції за посередництвом чехословацьких легіонів в Росії, які досі відігравали в його планах другорядну роль. Сприятливий розвиток наступу Колчака та англійська підтримка походу Денікіна надихнули Крамаржа, і він вимагав дипломатичного визнання уряду Колчака з боку ЧСР, однак його дії на домашньому ґрунті викликали вельми несхвальні відгуки (виступив проти нього і другий великий русофіл Вацлав Клофач, який не міг повірити, що Крамарж заручився підтримкою бодай же своєї власної партії). На початку травня 1919-го Масарик в листі попередив Крамаржа, що він, Крамарж, налаштував проти себе соціалістичний блок та блок аграрників не лише через свої інтервентські плани, але також і через соціальну політику. В наступному він листі нагадував Крамаржові: «Ви є проти більшовизму, але інтервентська політика нам зродила більшовизм».

 З усією рішучістю проти «самостійної» України

Крамарж не мав успіху. Його політика вела до розколу уряду, і наприкінці травня, після програних виборів, національні демократи вийшли з лав урядової коаліції. Ані провал інтервентського плану Черчілля (Вінстон Черчілль, як міністр оборони, був у британському уряді ревним послідовником позиції «задавити більшовизм ще в колисці»), ані критика громадськості не підірвали наміри Крамаржа. «Моя мрія майбутнього є Слов’янство. Не маю іншої і мати не буду», — казав він. Однак, коли стало очевидно, що про участь ЧСР в інтервенції нема чого думати, він почав інтригувати громадськість заявами, що втілить свої наміри сам власними силами, а наприкінці серпня 1919-го розповів про ці плани Масарику. Для свого вступу в російську політику він навіть підготував проект майбутньої російської конституції, за допомогою якої хотів виправити слабке місце «білого» режиму в національному питанні. В цьому проекті він прагнув поєднати принцип «єдиної та неподільної Росії» з децентралізацією, котра, зокрема, задовольнила б українців. Коли він отримав звістку, що Денікін вирішив діяти толерантно стосовно України, його охопила надія, що проект матиме успіх: «... оскільки з моїм протоколом конституції росіяни всіх відтінків згідні, а українці та інші приймають її дуже охоче, щоправда, за умови, що не належать до партії Василько-Петлюра», — вихвалявся він у листі до Масарика. «Я з усією рішучістю буду проти “самостійної” України, яку творить Петлюра з негідником Васильком за гроші, що їм за порадою Бєлінського надав віденський уряд», — оживлював кількома тижнями пізніше віденські ресентименти. «Нашою смертельною небезпекою є Польща, Румунія, Україна — потім ми відрізані з усіх боків — а Росія нам ніколи не вибачила б, якби ми підтримали “самостійність”. Однак я за обласне упорядкування Росії, я підготував для цього докладну конституцію, яка дає національностям повну можливість вільного внутрішнього правління, політичного та культурного. Тут росіяни цілком погоджуються — а також українці, які виступають за українське майбутнє в Росії. Це є єдиний шлях до вирішення проблеми. Всяка підтримка васильківських почвар, як-от пан Смаль-Стоцький etc, є злочином проти нашого та російського майбутнього».

Акцент Крамаржа на українському питанні свідчить про те, з якою увагою ставились у Центральній Європі до подій на території, що століттями була пасивним об’єктом великодержавної політики. Після відходу з чільних державних постів голова національних демократів подався до Росії з проектом конституції, але його спантеличила байдужість, що супроводжувала його приїзд. Хоча конституційний комітет уряду Денікіна проект конституції розглянув, але про її долю Крамарж після свого повернення вже не згадує. 

Прагматичність Бенеша

Мало хто з чеських політиків передбачав можливість, що радянська влада протримається довго. У Масарика, а особливо в Бенеша поступово проявлялася тенденція ставитися до радянської влади як до фактору міжнародного розвитку, який не можна ігнорувати, якщо цього вимагають політичні інтереси. Крамарж — навпаки, поділяв точку зору, що якщо більшовизм неможливо знищити, то його необхідно ігнорувати й ізолювати. З наступом озброєної слов’янської Росії цей політик рахувався як із даністю, а ведення переговорів з сучасними господарями Росії вважав гідним засудження.

Свою медійну кампанію проти українства та чеської доброзичливості до нього Крамарж розпочав на Новий рік у газеті «Národní listy» такими словами: «І ніхто уявити собі не може, як дивовижно діє на росіян новина з Чехії про наше охолодження до Росії, а зокрема про нашу підтримку української “самостійності” (...) І на найбільш ліберальних росіян, які не мають нічого проти національних снаг українських. Розрив Росії на самостійні держави ніхто в Росії не припускає, а хто підтримує українську “самостійність”, мусить усвідомлювати, що робить те, що в Росії йому ніколи не вибачать і не забудуть».

Політичним втіленням нічних жахів Крамаржа став Едвард Бенеш зі своїм прагматичним підходом до української проблеми та реалізмом у питанні радянської Росії. У час, коли бушувала радянсько-польська війна, а Україна постійно опинялася на перехресті боїв (залежно від ситуації — на боці тієї чи іншої армії), чеська політика діяла практично. Бенеш проголосив перед парламентом, що чехословацький уряд має лояльну позицію в питанні східної Галичини і очікує на вирішення цього питання, хоч і не втручається в нього. Однак він також натякнув, що в такий спосіб чехи відплачують полякам за те, що ті навмисно розбуркували сепаратистські настрої в Словаччині.