Ukraiński Żurnal - 9/2010

Приватний словник ХХ століття Чеслава Мілоша

   Мілош Чеслав.

   Абетка / Пер. з польської

   Наталки Сняданко,

   Харків, Треант, 2010, 384 с.

    У молодому харківському видавництві „Треант“ з’явився друком український переклад „Абетки“ видатного польського літератора Чеслава Мілоша. Це своєрідний „словник в есеях“, у якому Мілош розповів про різних людей, географічні місцевості та інші явища, розташовані в алфавітному порядку.

   Важко перебільшити важливість цієї книги, а особливо українського видання. Його переклад – велика заслуга Наталки Сняданко. Адже рідко яка книга настільки цікаво, легко і заразом ерудовано дозволяє зануритись у контекст інших, але зовсім не чужих Україні культур – передусім польської та меншою мірою американської й західно-європейської. Письменники, художники, композитори, історики, журналісти, стосунки між ними, анекдоти, особисті враження, краєвиди й спогади. Все те, щостворює атмосферу доби і культури, а також дає орієнтири, за якими можна рухатися далі.

    Чеслав Мілош зростав на польсько-литовсько-єврейсько-російсько-білоруському культурному пограниччі, і це особливо актуалізує його досвід і його бачення для нашої країни, значна частина якої також перебуває в аналогічних межових просторах. Власне, стосунки між різними громадами на півночі колишнього Великого Князівства Литовського постають ніби конструктивнішою альтернативою тим, які мали місце на українсько-польсько-єврейських перетинах. Принаймні так вони виглядають у трактуванні Мілоша, що бачить і показує читачам переважно дружні взаємини різномовних вільнюських письменників, міжетнічні шлюби і більш-менш філософське ставлення мешканців до регулярних змін кордонів, а також подив місцевих поляків з приводу радикально націоналістичних поглядів своїх одноплемінників з інших регіонів приреченої міжвоєнної Польщі. А може, це просто толерантна суть самого Мілоша, який навіть окремі дуже вже категоричні й нетерпимі судження вміє висловлювати м’яко і самоіронічно.

   Окрім досвіду толерантності й творчих пошуків, важлива частина „Абетки“ розповідає про досвід виживання у війні й тоталітаризмі. Обходячись без надміру пафосу і багатослів’я, Мілош зображує людей, які пройшли надзвичайні військові пригоди і вижили або загинули, про тих, хто мусив так чи інакше пристосовуватись до нацистського і більшовицького режимів, дозволяючи собі більші або менші моральні компроміси, про жертв кривавого Варшавського повстання, ГУЛАГу, Монте Кассіно або, наприклад, менш відомих жертв такого ката, як бідність. Взагалі, проблема залежності людини від економіки доволі часто виринає в роздумах Мілоша. І, будучи виразним антикомуністом та антифашистом, він не забував і про недоліки західної демократії, тобто не дозволяв собі сповзти до рівня ідеологічної пропаганди. Можна навіть назвати це одним зі своєрідних „духовних заповітів“ книги: заклик зберігати особисте автентичне розуміння речей і здоровий глузд, як би сильно і переконливо й з якого боку не йшов на людину буревій агітації.

   І, звичайно, пізнавальні суто культурологічні міркування Чеслава Мілоша. Від Вітмена чи Достоєвського до духоборів і ролі образу двору в польській літературі– часом особисті й курйозні, часом у пошуку філософської концептуалізації, інколи на рівні естетичного чуття, розчленувати й раціонально проаналізувати яке не завжди вдається, як, приміром, у випадку з Міцкевичем. А в інших випадках вони додають якусь дрібну, але вкрай виразну рису до портретів нібито цілком знаних речей – наприклад, згадка про те, як Сен-Жон Перс пояснював різні авангардні „перевороти“ у французькій поезії боротьбою з обридлим багатовіковим пануванням александрійського вірша і не міг збагнути, навіщо проводити в себе аналогічні експерименти поетам інших країн.

   Іще раз наголосивши на важливості цієї книги, відзначивши добрий і органічний переклад, не можна не помітити й непорозумінь. Передусім, як і слід було чекати від „пограничної“ книжки, вони пов’язані з географічними назвами. Перекладачка з редакторами й коректорами так і не визначилися, називати Вільнюс нинішньою загальновідомою для українців назвою, чи використовувати актуальнішу для поляків і білорусів форму „Вільно“ – тож у тексті за незрозумілим принципом співіснують обидва варіанти. Співіснують вони також зі зворушливою „Білорусією“, з Кестлером, який часом обертається на Кьостлера, та іншими прикрими дрібницями. Котрі,хочеться сподіватися, не зашкодять читачеві насолодитися більш чисельними перевагами цієї книги.

Олег Коцарев, Київ