Ukraiński Żurnal - 12/2007

Не розмовляй тою дурною мовою!

Текст: Івана Ґрешлик, Прага

Підчас знімання фільму “Import/Export” Ульрих Зайдль ніби то сміявся лише три рази. На Східній Словаччині, коли через снігову завірюху не було видно кінець власної руки. Під час зйомок в Україні, коли температура доходила до 30 градусів морозу і сніг валив без перестанку, і в ужгородському барі.  

Режисер так занурився в процес знімання, що навіть не звертав увагу, коли “місцеві” пацани збиралися їх трохі полупцювати і треба було втікати спасаючи життя і зняту плівку. І все лишень тому, що він вірить, що “Інтенсивні та екстремальні сцени та фільми можуть зняти лише в інтенсивних та екстремальних умовах”.

Оля та Пауль, головні герої документу “Import/Export” (2007), на полотні не зустрінуться, хоча в сценарії планувалася їхня зустріч на українському кордоні. У фільмі більше за сюжет вражає камера, монтаж та провокативна автентичність кадрів. Щодо дії фільму, великих сюрпризів там немає. В частині “Import” Оля покидає роботу медсестри, рідну мати й власне немовля та виїжджає зі східної України у Відень. Влаштовується на роботу до австрійської сім'ї, де пані дому після обшуку “кімнати” її звільняє. Опісля Ольга працює прибиральницею в психіатрічній клініці, де вона до пацієнтів ставиться з більшою емпатією, ніж персонал. На безглузді, безконечно повторюючі нісенітниці хворих відповідає спокійно і без подразнених чи занадто чутливих реакцій. Діалоги у фільмі дотепні, гострі й повністю відзеркалюють ставлення посередніх „західняків“ до сходу взагалі. Коли Оля, наприклад, пояснює головній медсестрі, що чесати пацієнтку може, адже в Україні працювала медсестрою, у відповідь їй дістанеться: “В нас пацієнтів може доторкатися лише кваліфікований персонал, а ви – звичайна прибиральниця”.

В другій частині – “Export”, Пауль після звільнення з роботи їде з вітчимом в Словаччину продавати старі гральні автомати, які, як він каже, „достойні лише русів та чеченців“.

Зайдль не приховує факту, що Німеччина є одною з найбільш атрактивних дестинацій фіктивних шлюбів. Зате Ольга не розраховує змінити прізвище й паспорт місяць після приїзду. Хоча пропозицію вона отримує. Пацієнт Ерік, який розмовляє з нею на російській (ніби з дитинства пам'ятає), їй ввічливо пропонує переселитися до нього.

Те, що Ольга медсестра з України – справа не випадкова. Всі родички режисера – медсестри і сам він признається, що мама дуже хотіла, щоб він став лікарем, а дуже плакала, що він став режисером. Ольга (Єкатерина Рак) в реальному житті працювала медсестрою і Пауль (Пауль Гофманн) у фільмі теж зберіг багато чого з свого приватного буття. “Import/Export” абсолютно автентичний – знімався на вулицях, біржах праці в Австрії, в справжніх будинках розпусти, в циганському таборі в Словаччині. До речі, староста знятого району міста настільки розлютився, коли “чув від знайомих”, що циганів у фільмі як нацменшину спаплюжили, що готовий режисера подати в суд. Всі протагоністи – аматори, навіть пес, якого знімали, пройшов конкурсом, причому єдиною умовою було, щоб був недресированим.

Єкатерина Рак вивчила німецьку лише для зйомок. У фільмі вона (окрім спілкування з найближчими на початку фільму) розмовляє на рідній (тобто на російській мові) тільки в найбільшому нервовому запалі – в бійці з медсестрою, де ситуація видається доволі смішною, коли з уст українки на адресу австрійки прозвучить: “Успокоилась? Истеричка!”. Або коли її підліток Йоганесс, за яким доглядає, звинувачує з крадіжки мобільного. Ольга, не розуміючи його, починає говорити по-російськи, і хлопець природньо й по-дитячому вигукує: “Неговори тою дурною мовою!”

Ульрих Зайдль зазвичай в своїх фільмах на все покаже пальцем а коментуванням далі не переймається. В “Import/Export” є моменти, коли українці могли б почервоніти від того, як їх показано у фільмі – сильно розмальовані червоні губи, воду для ванни й чаю треба додому носити в каністрах, жахливий ресторан і ще страшніший інтерєр лікарні... З другого боку, можна посміятися над сценою, коли австрієць Пауль на київському вокзалі настирливо проситься на роботу до українця, який торгує з овочами, коли камера знімає півметровий шар сміття під вікнами житлового будинку словацьких ромів або коли Ользі в парадному домі у Відні пояснюють, як правильно почистити зуби препарованій лисиці.

Думати, що фільм Зайдля є черговою історією про українську заробітчанку було б спрощеним. Єдине, що у фільмі може дратувати – це те, що режисер з явною насолодою показує, які ми люди. Або і людиська.