Ukraiński Żurnal - 9/2010

Зробіть Бога непомітним!

(Скачати весь номер: 9/2010 [PDF, 2.2 Mb])

   Текст: Ігор Ісаєв, Варшава

 

   Колись Альберт Ейнштейн сказав: „Випадковість – це спосіб Бога залишитися непомітним“. Упродовж останніх місяців, однак, я зрозумів, наскільки яскраво віряни та їхні лідери хочуть продемонструвати помітність Бога (чи себе?).

 

   У квітні ц.р. Польща була в жалобі. Відразу після повідомлення про загибель пасажирів президентського літака під Смоленськом, у Варшаву, на Краківське передмістя – вулицю, на якій знаходиться Президентський палац – люди почали масово зносити свічки, лампадки й квіти. Тоді ж з’явився і кількаметровий хрест перед палацом. Хто саме його поставив – важко сказати: однак згодом гарцерські організації заявили, що це була ідея їхніх вихованців. Після виборів, коли стало відомо, що Коморовський буде новим президентом Польщі, коли минув час трауруі настав час перенести хрест до більш відповідного для нього місця – під хрестом згромадилася група людей (натхненних, імовірно, політичним опонентом Коморовського Качинським), що наполягала, мовляв, хрест – святий символ „страждання“, „мучеництва“ найвищого польського керівництва, тому він має залишитися. Проте велика частина польського суспільства також почала вимагати перенесення цього хреста до костьолу. Перед Коморовським постала непроста проблема: задовольнити всі сторони конфлікту, зберігши світськість держави і не образивши релігійних почуттів частини вірян. Було прийняте спільне рішення президентури, гарцерських організацій і римо-католицького єпископату: перемістити хрест до костьолу св. Анни. Однак делегація, – у тому числі священнослужителів, – що прийшла під Президентський палац, не змогла цього зробити через опір протестувальників: ті фанатично заявили, що, мовляв, прикують себе до хреста – але „віри не зрадять“. До речі, Римо-католицька церква весь час намагалася залишитися осторонь цього процесу, підкреслюючи, що ця справастосується не її, а політиків. Проте на заваді процесу стала „вірна католицька паства“, яка, відверто демонструючи свої погляди, блокувала будь-яке порозуміння.

 

 

   Що робити, коли віряни беруть політичні гасла?

   Вірян (принаймні ту їхню частину, що так фанатично виражають свої почуття) можна зрозуміти: ідеологія їхньої організації закликає до „наступу“, чи то пак – говорячи мовою релігії – „проповідування“. Віряни не хочуть залишатися на узбіччі громадського життя, мало того: вони беруть політичні гасла. Так сталося в Польщі під час описаної „хрестової війни“; так було під час візиту Московського патріарха Кирила і – одночасно – при проведенні хресної ходи вірних Київського патріархату в липні цього року в Україні. Спостерігаючи за подіями в Польщі, мимоволі переношу їх на український ґрунт: Україна з переважно світським характером, яку залишив у спадщину Радянський Союз, зараз семимильними кроками з допомогою політиків і під благородними гаслами „духовного відродження“ наближається до держави, де Церква не проти отримати частину політичного впливу.

   Звичайно, Церква – як неурядова організація – може проводити політичну агітацію, підтримувати політичні партії тощо. Проте в такому випадку варто змінити підхід держави до релігійних установ, адже вони – особливо деякі з них – мають величезні привілеї, яких немає в жодної політичної сили. У такому випадку, наприклад, введення релігії в державній школі буде рівнозначним з sпроведенням політичної агітації. Чи піде на це яка-небудь із Церков, що має міцні позиції в Міністерстві освіти? – Сумніваюся.

 

 

   Від „канонічної території“ до „Русского мира“

   З 90-х років Російська православна церква – одна з найбільш експансивних структур на пострадянському просторі – пережила певну трансформацію, яку умовно можна було б окреслити „від ,канонічної території‘ до ,Русского мира‘“. Цих двох словосполучень годі шукати в яких-небудь еклезіологічних працях до 1991 р. Це – терміни, створені у Чистому провулку, де міститься садиба Московської патріархії, на позначення простору колишнього СРСР. Обидва терміни сьогодні співіснують, проте перший потроху втрачає свою „медіальність“. Річ у тім, що перший суто по-юридичному означає окреслену територію „сфери впливу“ РПЦ, абсолютно ідентичну з кордонами колишнього Радянського Союзу. Другий дещо модифікує перше значення: перш за все, підкреслюється роль „духовного простору святої Русі“, до якого, як не дивно, крім традиційної Білорусі, Росії й України, включено, наприклад, Молдову. Однак цей термін уже не стосується країн Балтії: незважаючи на присутність там великого відсотка „русскоговорящих“ нащадків „святої Русі“,цей простір, від якого російська ідеологія й пропаганда поступово відмовляється після 2004 р., також перестав цікавити Московську патріархію. Отже, однією з основних концепцій РПЦ є суто політична теорія. Що ще раз свідчить на користь того, що Церкву варто позбавити „позаполітичного“ статусу, але – з усіма юридичними наслідками, що з цього виникатимуть.

 

 

   Наука для політиків

   Очільника РПЦ патріарха Кирила дехто порівнює з Іваном Павлом ІІ. Дійсно, багатьом імпонують їхні „медійність“ і „реформаторський характер“. Не варто, проте, забувати, що обидві ці постаті – люди, які просто намагалися йти в ногу з епохою, однак не для того, щоб реформувати світ, а для того, щоб підпорядкувати його своїм переконанням, зробивши їх більш принадними для нових генерацій людства. „Хрестова війна“ в Польщі показала, до чого може допровадити заперечення політичного характеру релігійних установ і вірян загалом. Хрест, що опинився перед Президентським палацом у Варшаві після Смоленської катастрофи, – до речі, навіть непосвячений, – став неабияким випробуванням для влади і чималою втіхою для опозиції. Дійсно, важко знайти якийсь інший символ, який так впливає на свідомість християнських суспільств. Ця подія могла би послужити наукою для України чи Росії, де представники релігійних організацій намагаються узурпувати якомога більше влади – як у себе в країні, так і за кордоном. От тільки чи послужить?