Ukraiński Żurnal - 12/2007

Марко Шкоп: «Ми не брешемо, ми лише пристосовуємо слова до ситуації та співрозмовника»

Спілкувалася Івана Ґрешлик, Прага-Братислава

 Кажуть, добрий письменник повинен бути добрим оповідачем. Яким мав би бути добрий режисер?

Про класика Тайовського (словацький прозаїк і драматург періоду реалізму – І.Ґ.) колись казали, що він поганий оповідач. По-моєму, немає рецептів успішності в професіях, зокрема неможливі імперативи типу, хто яким повинен бути. Важливо, щоб у людини було що сказати іншим, і аби вона мала власний спосіб, яким чином це зробити. 

А які ваші критерії якісного документального кіно?

Люблю провокативні фільми і фільми, які зачіпають щось особливе, глибинне, або глибоко розкривають щось. 

Чи може документ бути провокативнішим від ігрового фільму, або, скажімо, краще розкрити якусь проблему?

Так, якщо він справді провокативний, чи містить елементи ґрунтовного дослідження. Документ показує автентичних людей з їхніми автентичними реакціями, і тому може автентичніше сприйматися глядачем. 

Чому, на вашу думку, в кінематографічному світі більше режисерів, ніж режисерок?

Сам цьому дивуюся, ха! Але кількість режисерок, зокрема в документалістиці, починає зростати, і це — кльово! 

Якою мірою вам вдається передбачити хід та кінцевий ефект фільму?

Концепцію фільму я завжди готую заздалегідь, тобто від початку знаю окремі ситуації і уявляю, звідки й куди б він мав ідейно та емоційно рухатися. Опісля, намагаюся бути готовим до живого розвитку і разом з героями реагувати так, аби все залишилося правдивим, щирим і втримало цілість розповіді — як у кожному конкретному епізоді, так і у фільмі загалом.  

Як вам вдається на зйомках досягти того, аби протагоністи виглядали натурально?

Тут знову можу лише повторити, що в мене немає універсального рецепту, просто я відразу відверто кажу учасникам, чому і що саме мене цікавить, а потім — якщо й вони зі мною щирі — усіляко висловлюю свою повагу за це. 

Чи трапляється, що перед камерою «неактори» скутіші, ніж у живому спілкуванні, або ж відмовляються відкрити те, чим поділилися з вами раніше?

Те, з чим люди довіряються поза камерою — це інтимна справа. 

Це зрозуміло, я не питаю про конкретні випадки, але чи таке трапляється на зйомках часто?

Залежно від стосунків між окремими людьми. Я намагаюся бути відкритим і щирим. Звісно, є речі, про які ми між собою говоримо, але які для фільму не підходять. В кожного є своя особиста історія, яка повинна залишитися тільки для нього. 

Чи планували ви заангажувати у фільм «Інші світи» також інші національні меншини?

Я думав про предків угорської шляхти, навіть контактував із двома родинами. Але одна з них не вписувалася в мою концепцію, а другу я не мав змоги ліпше пізнати. Вони не захотіли впустити мене в своє приватне життя. Пропонували, наприклад, винести картини своїх предків на площу і там мені їх показати. Чудовий інформативний образ для фільму, але що далі?..  

А де знаходяться ваші «інші світи»?

Вдома, у північно-східній Словаччині. 

Чи не сумуєте за Пряшевом?

А ви? Я люблю туди повертатися, але я хочу робити те, що роблю. А я не зміг би цього робити навіть у Кошицях, які більші за Пряшів.  

Кажуть, що кожен пряшівчанин частково українець або русин. Ви також?

Моя прабабуся була русинкою.  

Те, що герої фільму «Інші світи» зустрічаються в Шариському замку, є симпатичним моментом. Чому ви вибрали саме це місце?

Мозаїка, складена з кількох героїв, вимагала спільних рамок. Рамок, які були б не просто описані словом, або ж становили якийсь ідейно-асоціативний ряд, але були б конкретно упредметнені, тому всі мали зустрітися в одному місці. Я на початку думав про телестудію, але зрештою вибрав замок і, мабуть, це був непоганий вибір. 

На знаменитій пряшівській прем’єрі «Інших світів» говорилося, що ви надзвичайно поважаєте і любите пана Яна Лазорика. Згадали ви його і під час карловарського «дякування». Чи він як людина був для вас найближчим з усіх місцевих кінематографістів?

Близькі мені були всі. В кожному разі Ян Лазорик творить у фільмі «ідейну арку», з-посеред шести рівноцінних постатей він трішки головніший, тому в нього на прем’єрах був власний виступ перед показом, і тому я передав йому телевітання з Карлових Варів. Більше того, це людина, після якої залишилася неймовірна творча спадщина, яку я дуже шаную!  

Якою була його реакція, коли він довідався, що міг би знятися у вашому фільмі?Ян Лазорик, на жаль, почуває себе дуже самотнім у питаннях збереження народної творчості та толерування розмаїтості, тому мою пропозицію прийняв дуже ввічливо. 

Деякі сцени фільму нагадували руснацьку приказку: «пиво без водки — гроші на вітер». Не дорікали вам пряшівські русини, що їхню нацменшину надто часто показано за чаркою?

Це історія Федора Віца, який промениться таким шармом, що про це напевно ніхто й не подумав. Чи я помиляюся?  

Шарм Віца незаперечний. Але ображені реакції на кшталт: чому там не заспівали «нормально» — лунали.

Відколи знаю Федора, а це вже, мабуть, із 15 років, я завжди дуже поважав його оригінальну та неповторну енергію. В мене були лише добрі реакції щодо нього.

Чи часто доводилося на міжнародних презентаціях фільму пояснювати східнословацькі національні нюанси?

Я б навіть сказав, що зовсім нечасто. В Торонто звучало питання стосовно Воргола. Не знали, що в нього були русинські корені. А щодо теми занепаду оригінальності традиційних громад у глобальному селі, то судячи з усього — ця тема універсальна і зрозуміла всюди на світі.  

Що для вас означають призи, які ви отримали?

З усіх можливих відзнак найприємнішою є вдячність звичайного глядача — саме тоді отримуєш сатисфакцію за всі зусилля, витрачені на фільм. 

Чому після журналістики ви перейшли в режисуру?

Тому що журналістика — це все ж значною мірою стереотип. Під час студій журналістської практики я накуштувався більше ніж досить, і вирішив спробувати щось більш творче. 

У чому специфічність документальної режисури?

В документальному кіно ви не працюєте з акторами, трохи більше часу віддаєте камері, бо на відміну від ігрових режисерів, які рідко займаються операторською роботою, документалісти хапаються за неї дедалі частіше. Але як у ігрових режисерів є документальні спроби, так і в документалістів — ігрові етюди. Після закінчення студій чимало ігрових режисерів практикують документалістику і навпаки. 

Ви викладаєте на кафедрі журналістики. Чи впливає це якось на ваше «режисерське життя»?

Не особливо. Радше навпаки — мій режисерський досвід відбивається у викладанні. Студенти, зрештою, найбільше люблять приклади з практики. 

А чи з досвідом збільшується відвага провокувати фільмом?

Це побачимо після закінчення наступного фільму. 

Що може шокувати вас особисто?

Майже кожне ваше запитання. 

На цьогорічному кінофестивалі у Карлових Варах ви були членом журі конкурсної секції документального фільму. Чи були ваші колеги із журі обізнані зі словацьким або чехословацьким кінематографом?

Звісно, вони чули про Мартіна Шуліка чи Петра Керекеша. Люди, які професійно займаються кінематографом, знаються на справі. 

Чи траплялося коли-небудь, що ви виходили з кінотеатру, бо не могли більше дивитися фільм?

Не раз. Але ці фільми справді не варті того, щоб про них згадувати. 

Свого часу ви згадували фільм «Тіні забутих предків», як один із найкращих українських фільмів. Яким чином вам вдалося його побачити?

Найкращі світові фільми! Його перегляд входив у навчальну програму. 

Чи думали ви колись про те, що хтось би міг зняти фільм і про вас?

Для мене не проблема опинитися по той бік камери, це складова частина роботи. Але наразі не бачу приводу для такої ситуації. 

Чи є у вас якісь нереалізовані сценарії?

Ні. Тільки нереалізовані ідеї. В кожного є думки, які його зачаровують, або такі, що довший час непокоять, тож рано чи пізно, у тій чи іншій формі вони з’являться і в роботі. 

Ви слідкуєте за іншими мистецтвами, чи лише за кінематографом?

Само собою, слідкую. І за спортом також. 

За яких умов ви погодились би зняти фільм на замовлення?

Я роблю такі фільми для фундацій з перевіреним реноме, як от, наприклад, «Година дітям» (фундація, яка фінансово допомагає організаціям, спілкам та проектам, що зосереджені на допомозі й на розвитку дітей та молоді). Так що критерієм для такої роботи, крім цікавої теми, є люди, що стоять за конкретною справою, і яким я довіряю. 

Чого вам, як документалістові, найбільше бракує в Словаччині?

Дієвішої підтримки авторської оригінальної творчості. 

Які теми варто було б у Словаччині детабуїзувати?

Я не належу до активістів. Кожен нехай розкриває те, що вважає важливим. 

Чи можна в зв’язку з історичним розвитком авторської словацької та світової документалістики говорити про тренди?

Безперечно, фахові приклади це унаочнюють. Документальне кіно, крім іншого, добре тим, що його можна робити різними способами та методами, хоча, зрештою, існує стільки методів, скільки є авторів. 

Як ви гадаєте, чи змогла б іще раз повторитися кінореволюція 60-х та 70-х?

Ні. Якщо буде революція, то вона буде зовсім іншою і відображатиме те, що буде можливим у предметній дійсності. 

Як глобалізація, що її ви висвітлюєте в останніх двох стрічках, зачепила вас особисто?

Зокрема так, що зараз ми говоримо і навіть не бачимося. Я люблю дивитися співрозмовнику у вічі. 

Що саме ви намагаєтеся втілити у фільмі, який готуєте?

Мистецтво інтерпретації, як і що передається далі — це те, що мене зараз цікавить. Те, як говоримо про щось пережите, завжди трохи по-іншому, залежно від того, кому це розповідаємо. Це зовсім не означає, що ми брешемо, ми лише пристосовуємо слова до ситуації та співрозмовника, що інформацію приймає. Це і є ідея, яка, можливо, становитиме основу драматургічної композиції нового проекту.

Що вам під час зйомок подобається найбільше?

Дорога на зйомки і дорога зі зйомок.