УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2010

(Не)українська історія України

(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])

  текст: Роман Кабачій, Київ

 

   З приходом команди Януковича до влади змінилися й історичні пріоритети: гетьманські часи знову перекривається києво-руською спадщиною, а УПА поступилася у суспільній дискусії першістю радянським партизанам.

 

   Одним із головних досягнень української незалежності називали історичну освіту, котра була звільнена від нашарувань радянських штампів і могла вільно висвітлювати замовчувані раніше події. Написані в умовах волі підручники, нехай нерідко російською мовою, але відкривали молодому поколінню незнані сторінки – історію України литовської доби, „невигідних“ Москві гетьманів, визвольних змагань після І Світової та під час ІІ Світової воєн. Серед недоліків української історичної освіти були її надмірна україноцентричність, небажання говорити про чорні сторінки стосовно інших народів (Гайдамаччина, антипольська акція на Волині). З іншого боку, просвітницька сторона діяльності історичної політики пішла далі відпрезентованого офіційним Києвом: на сторінках підручників вільно сусідили Роман Шухевич із Сидором Ковпаком, – це при тому, що УПА так і не була визнана державою вою ючою стороною в Другій світовій війні, а День партизанської слави стосувався лише „правильних“, себто радянських партизан.

 

 

   Нова команда – стара історія

   З приходом до влади Януковича та його оточення стало зрозуміло, що для історичної галузі повертаються часи вказівок та доручень, причому доби не стільки президента Кучми (той принаймні намагався серед „наших“ бачити Махна, Петлюру, Грушевського), а заяложених сірих років юності нинішніх власть імущих – першого секретаря КП(б)У Володимира Щербицького. З сайту президента в перший же день урядування зникла рубрика про Голодомор (відновлена під тиском діаспори восени). Саме поширення правди про Голодомор міністр освіти Дмитро Табачник назвав „брєдятіною“, натомість з його ініціативи в українських школах було проведено спільний із Росією Урок пам’яті, одним із завдань якого ставилося підкреслювати спільні сторінки історії. Рубрика „65 річниця Перемоги“ з’явилася навіть на сайті... Державного комітету з телебачення та радіомовлення.   На момент початку навчального року влада презентувала скоригований варіант підручника з історії України для 5 класу авторства Віктора Мисана (особливістю програми для 5 класу є охоплення усієї історії України від початку до кінця в початковій формі) та посібник для викладачів вузів „Очерки истории Украины“. З першого підручника зникла згадка про Крутянський бій, вилучено фото Романа Шухевича (підрозділ про УПА скорочено, вилучено згадку про підтримку повстанців місцевим населенням). Підрозділ про Помаранчеву революцію замінили згадки про те, чим відома Україна у світі: братами Кличко, „дикими танцями“ Руслани Лижичко на „Євробаченні“ та хірургічною школою Миколи Амосова. З посібника для викладачів достатньо процитувати назви підрозділів. Приміром, 1917 рік: „1. Лютневий вітер. 2. Жовтнева буря. 5. Новий порив. 6. Нові протиріччя. 7. Нова якість“. Далі: „Формування нової особистості та соціалістичної культури“, „Наступсоціалізму по всьому фронту“...

   Посібник для викладачів є скалькованим із подібного дітища прокремлівської команди істориків у Росії, групи Данілова-Філіппова. Вони, окрім того, що радили російським викладачам сприймати Сталіна як кризового менеджера, в 2009 році видали також книжку із оцінкою подачі „спільної історії“ у країнах пострадянського простору. Щодо України, то московські ідеологи називають міфом існування козацької державності, подібне ставлення до терміну „Гетьманська Україна“, а намомент 1918 року стверджують небажання населення Південно-Східної України бути навіть в УСРР, не те що в „націоналістичній“ УНР. Тож не дивно, що в українському посібнику „спільність історії“ більш ніж присутня. На думку історика Кирила Галушка, опис періоду ХІХ ст. нічим не відрізняється від комуністичних посібників з історії УРСР: „Декабристи не дали спокою Герцену, прапор підхопив Чернишевський, загальноросійський визвольний рух прагнув звільнити всіх. Щоправда, ,пробудженими‘ виявилися ще Драгоманов, Франко і Грушевський. Одного разу згадується, що були якісь Валуєвський та Емський ,укази‘, але не уточнюється, про що саме вони були“.

 

 

   І знову лише про позитиви

   Один із авторів „очерков“ – Петро Толочко (або Толочко-старший), член Громадської ради при президенті Януковичу, тепер порадує своїх шанувальників ще й книжкою „Історія України 1800–1921 років“, на неї Держкомтелерадіо в рамках програми „Українська книга“ виділить цьогоріч 370 тис. грн. бюджетних коштів. На випуск 3 тис. примірників збірки спогадів ветеранів Великої Вітчизняної війни „Ніхто не забутий, ніщо не забуте“ планується витратити 352,8 тис. грн. Держава задовольнила лише 10 % з поданих на дотацію проектів. Серед тих, які не отримали дофінансування, монографія автора цих рядків про депортацію українців із Польщі на Південь України в 1944–1946 роках.

   „Нову стару“ тактику обрали й працівники Українського інституту національної пам’яті (УІНП). Перший заступник голови УІНП Володимир Кривошея, виступаючи на засіданні новоствореного форуму польсько-української співпраці, закликав відійти від домінування важких сторінок історії у стосунках між поляками та українцями, а зосередитись на позитивах. Позитиви для нього – це києво-руська доба, період ХІХ століття. На сайті УІНП серед проведених заходів – інтернет-конференція-зустріч „Дорогою Партизанської Слави“, круглий стіл „Партизанський рух в Україні (1941–1944 рр.): історія та пам’ять“, а крім того, розвішена реклама тритомника нинішнього голови, Валерія Солдатенка під виглядом форуму, якого не існує на сторінці як такого.

 

 

   Засекретять знову розсекречені секрети?

   Де у цьому дискурсі місце та роль визвольних змагань, боротьби УПА, злочинів червоного тоталітаризму? Їх потихеньку намагаються запхати під скатертину. Історія із затриманням директора львівського музею „Тюрма на Лонцького“ Руслана Забілого була тому серйозним підтвердженням. СБУ, а за нею влада, незацікавлені фінансувати музей, котрий розповідав би про злочини їх ідейних натхненників. Тому й справу по Забілому кардинально засекретили, стверджуючи, що оприлюднення ходу справи зашкодить державним інтересам, „передчасне та необґрунтоване“.Чи можливо повернути історичну науку на 180°? Табачник, Солдатенко та їм подібні забувають, що надворі не 1972 рік, рік розгулу „маланчуківщини“. Надворі ХХІ століття з усіма його інформаційними принадами. Те, що було оприлюднено архівом СБУ за роки керівництва ним Володимиром В’ятровичем, не запхати назад до затхлих коридорів із засекреченими течками. Базу електронного архіву передано також двом університетам – Львівському ім. Франка та Києво-Могилянській академії. Попри перманентну кризу, історики змогли видати чимало досліджень, оприлюднити в інтернеті масу свідчень, в тому числі фото- та кінодокументів. Якщо згадані панове гадають, що від запихання голови в пісок зміниться навколишній світ і нормальні люди почнуть вважати Сталіна знову „батьком народів“, а Другу світову називатимуть Великою Вітчизняною, вони помиляються. Глибоко.

 

Український журнал