Ukraiński Żurnal - 11/2010

Україна в очікуванні на опозицію з позицією

   текст: Богдан Бачинський, Львів

   За цей період у країні було два опозиційні рухи. Перший – антикомуністичний, який на зламі тисячоліть поступово відійшов у небуття, оскільки втратила свою значимість Комуністична партія. Навіть більше, партії національно-демократичного спрямування, які потрапляли до парламенту на хвилі антикомуністичних та продемократичних гасел, в умовах становлення дикого капіталізму ставали лояльною опозицією, яка критикувала тільки в окремих питаннях. Так лояльним до влади президента Леоніда Кучми став Народний Рух. З іншого боку, на відміну від сучасних процесів, у 90-х роках влада йшла опозиції назустріч у багатьох питаннях, намагаючись знайти компроміс. Принаймні такого компромісу було досягнуто в багатьох політичних питаннях, щоб не розколювати суспільство. Влада залучала опозицію до прийняття доленосних для країни рішень. Таким, наприклад, було прий няття Конституції. З іншого боку, антикомуністична опозиція не мала шансів здобути владу у всій країні, оскільки не була системною та не мала свого конструктивного плану дій чи реформ. Це був радше масовий громадський рух, оформлений у партійні фракції.

   На хвилі емоцій

   Опозиція, яка прийшла до влади на чолі з Віктором Ющенком, хоч і зберегла національно-демократичне партійне коріння, однак позиціонувалася як панацея від економічних хвороб, що панували у державі. Втім, перемогла ця опозиція не завдяки добре презентованій програмі реформ, а лише завдяки емоційним настроям в суспільстві. Тому, прийшовши до влади, помаранчеві опозиціонери не тільки нерозпочали реформ, але й не змогли запропонувати навіть елементарної стабільності – ні політичної, ні економічної. Емоції, які привели опозицію до влади, настільки розхитали суспільство, що Партії регіонів для того, щоб з опозиції перетворитися у владу, знову ж таки, не потрібно було презентувати громадськості жодних економічних програм розвитку країни. Достатньо було ще сильніше хитнути „човна“ і випливти на хвилі емоцій знову на владний олімп. Окрім того, емоційність „позицій“ у неможливили конструктивний діалог влади і опозиції. Жодний опозиційний аргумент не сприймався ані помаранчевою, ані біло-блакитною владою. А безсила опозиція не знаходила нічого кращого, як висловлювати свій протест блокуванням парламентської трибуни та дебатами у політичних телепередачах.

   Нема опозиції, нема повноважень

   Водночас команда Віктора Януковича пішла ще далі. Змінивши Конституцію за допомогою рішення суду, продемонструвавши таким чином свій тренд до нівеляції закону, влада одночасно заявила, що опозиція втратила всі контролю ючі важелі та повноваження, які у свій час були законодавчо надані помаранчевою владою для біло-блакитної опозиції. Лідери Партії регіонів так заявили: „тепер в країні, згідно з Конституцією, немає опозиції, відповідно, їй не потрібні повноваження“.   Результати місцевих виборів тільки закріпили існуючі тенденції повернення держави в цілому, та партійної системи зокрема, в передпомаранчевий період, в якому не було потужної опозиції, здатної об’єднати частину суспільства, а лише роздроблені партійні проекти. Виборці відкинули на маргінальне узбіччя колись потужні партії „Нашу Україну“ та „Батьківщину“. Натомість на їх місце поки що немає партії, яка б змогла опозиційним шляхом боротися за здобуття влади. Партії „Сильна Україна“ Сергія Тігіпка та „Фронт змін“ Арсенія Яценюка виглядають радше як добре продумані бізнес-проекти. Тим часом очевидним є те, що пік популярності Партії регіонів вже пройшов і у випадку, якщо влада Януковича не реалізує жодної ефективної реформи, то на наступних парламентських виборах її чекає доля помаранчевих партій.

   Очевидним є те, що суспільство по обидва боки Дніпра готове підтримати партію, налаштовану не під лідера, а під програму конкретних і зрозумілих усім дій. Діло за малим – такій партії створитись.