УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2010

Період позаблокового пацифізму

(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])

   текст: Михайло Самусь,

    Заступник директора Центру

   досліджень армії, конверсії та

   роззброєння, Прага

 

   Ми невпинно наближаємося до тієї межі, коли українська армія стане суто формальним або декоративним атрибутом нашої держави. Тобто армія в України буде, але лише на папері та на парадах. Обороняти ж українців, мабуть, будуть наші політики-пацифісти, які чомусь дуже не люблять українське військо.

 

   Як повідомляють урядовці, в Україні завершується так званий Оборонний огляд, який триває вже два роки. По ідеї, за результатами цього огляду повинна розроблятися стратегія розвитку Збройних сил України. Але, здається, Оборонний огляд не встигає за крутими поворотами української зовнішньої політики. Віце-прем’єр-міністр Володимир Сивкович, за підсумками останнього засідання Міжвідомчої комісії з питань проведення Оборонного огляду, вказав, що при підготовці подібного документа військові повинні обов’язково врахувати набуття Україною позаблокового статусу. Це передбачає принципово нові підходи оборонного планування, зокрема перегляд підходів до застосування Збройних сил, їхструктури, чисельності, комплектування, системи забезпечення та підготовки, а також фінансування та переозброєння на сучасну військову техніку.

   Іншими словами: „Наша пісня добра, починаємо знову“. Два роки роботи над Оборонним оглядом можна вважати безрезультатними. Адже до останнього часу ЗС України готували до вступу до НАТО, і саме на цьому будувалися всі розрахунки щодо розвитку війська. Тепер Україна до НАТО не вступає, а будує власний окоп з круговою обороною „поза блоками“, а отже – між ними. І це, дійсно, повністю міняє справу.

 

 

   Нині Україні потрібна „кругова оборона“

   Починаючи з 2005 року українську армію досить наполегливо готували до вступу до НАТО. Це може звучати дещо дивно, але у 2007–2008 рр. ЗС України були готові до приєднання до НАТО. І зараз, навіть в умовах повного фінансового занедбання, Україна має армію лише трохи недобудовану для інтеграції до НАТО. Наша армія оснащена старою радянською технікою, прадавніми системами зв’язку та управління, отримує мізерне фінансування й укомплектована соціально незахищеними офіцерами та солдатами. Однак з концептуальної точки зору вона готова бути „невеликим, мобільним військом“, призначеним до виконання завданьу міжнародних операціях, відповідно до своїх союзницьких зобов’язань.   Найпарадоксальніше, що вступ до НАТО був найпростішим, найдешевшим та найкоротшим шляхом вирішення завдання забезпечення національної безпеки та оборони саме для такої армії.

   А от позаблоковий статус ставить перед українським керівництвом дійсно складне завдання створення комплексної системи, яка повинна гарантувати відповідь на всі існуючі сучасні загрози та виклики безпеці. Іншими словами, українську армію треба буде перебудувати за принципом „кругової“ оборони. Що це значить у дійсності? По-перше, потрібно буде змінити існуючий ще з радянських часів військово-адміністративний поділ території України. 20 років розбудови та реформування армії так і не змогли „перемогти“ радянський поділ на Київський, Прикарпатський та Одеський військові округи ЗС СРСР. Для „кругової оборони“ такий розподіл точно не підійде.

   Потрібно також створити власні системи космічної розвідки, дальнього радіолокаційного визначення та цілевказання. А також – найсучасніші системи управління та зв’язку. Оскільки без цих компонентів неможливо вести мову простворення сил стратегічного стримування. Тобто систем озброєння, потенційне використання яких повинно зупинити можливого агресора. Наприклад, це можуть бути високоточні оперативно-тактичні ракетні комплекси, здатні завдати критичних втрат супротивнику. Крім того, для „стратегічного стримування противника“ потрібно мати потужну протиповітряну оборону, а також Повітряні сили з багатофункціональними літаками 4++ покоління. Військово-морські сили, оснащені сучасними кораблями, підводними човнами, береговими ракетно-артилерійськими комплексами, морською авіацією та морською піхотою. Нарешті, Сухопутні війська – не тільки з танками і БТРами, але й з ударними та багатоцільовими вертольотами, безпілотними авіаційними системами. І бажано з військово-транспортними літаками Ан-70 під боком.

   За оцінкою Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, за концентрації всіх зусиль, і визначенні пріоритетів, Україна може створити адекватний механізм стримування зовнішньої агресії за 5–8 років і 45–65 мільярдів доларів США. Хоча, чесно кажучи, в це дуже мало віриться. Ще ніколи за новітню історію України державне керівництво й не наближалося до виконання Закону про оборону із забезпеченням фінансування оборонних витрат у розмірі 3 % ВВП. І навряд чи це станеться в недалекому майбутньому. Рахувати це дуже просто – зараз ВВП України знаходиться на межі 1 трлн. грн. Тобто, щоб виконати Закон про оборону, армії необхідно виділити 30 млрд. грн. Поки ж на 2011 рік прогнозують фінансування ЗС України на рівні 13 млрд. грн, що складає близько 1,3% ВВП.   Ось тут і стає зрозумілим, наскільки реальними є всі розмови про позаблоковість. Це не позаблоковість, це пацифізм.

 

 

   Моя хата скраю

   Саме так можна назвати головну ментальну ідею української позаблоковості. Нікого не чіпаєш, і тебе, начебто, ніхто не збирається чіпати. Але Україна знаходиться в такому напруженому геополітичному полі, що будь-які спроби сховати голову в пісок, як правило, обертаються великими проблемами для інших частин тіла.

   Насправді традиційний європейський нейтралітет (який зараз мало чим відрізняється від позаблоковості) передбачає неприєднання до міжнародних військових блоків і забезпечення обороноздатності країни власними силами, виходячи з базового міжнародного принципу – недоторканість території нейтральної країни. Сучасне тлумачення нейтралітету й позаблоковості уточнює, що участь у міжнародних структурах безпеки не суперечить нейтральному/позаблоковому статусу, доки не тягне за собою участі в колективних діях, пов’язаних із забезпеченням колективної оборони.

   Позитиви позаблоковості начебто лежать на поверхні. Зніметься з порядку денного питання вибору між НАТО і Росією. Простіше вирішуватимуться питання з Росією в енергетичній і оборонно-промисловій сфері. Позаблокова Україна не буде (принаймні, офіційно) розглядатися як театр військових дій в регіональному конфлікті.

   Негативи теж не сховати. Чергове переформатування глобального балансу сил, в якому США, ЄС, Росія, зростаючі Китай та Індія, а також ряд регіональних лідерів намагаються усвідомити свої нові ролі, веде до нової напруженості і гонки озброєнь. Саме зараз позаблоковість України може стати стратегічною вадою. У разі будь-якого загострення ситуації, наша держава стане природним місцем спочатку політичних, дипломатичних, економічних, а згодом і військово-політичних комбінацій. І треба бути свідомим того, що українських інтересів при цьому враховувати ніхто не буде – позиція „моя хата скраю“ за визначенням припускає однаково добрі і однаково погані стосунки з сусідами.

    Але, якби там не було, все ж в Україні перемагає теза, що позаблоковість, як один із варіантів нейтралітету, дійсно може стати панацеєю для української безпеки. Стверджується, що позаблоковість, підтримана Договором про гарантії військової безпеки України з боку провідних ядерних країн, може стати запорукою національної безпеки та оборони.

   Сьогодні Україна фактично вже користується позаблоковим статусом. Адже, відповідно до підписаного у 1994 р. будапештського „Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї“, основні ядерні країни підтвердили Україні свої зобов’язання „...поважати незалежність, суверенітет і існуючі кордони“, а також „...утриматися від погроз використання сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України“. Крім того, вони підтвердили свої зобов’язання „...домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні... якщо Україна стане жертвою акту агресії“.

   Все ж меморандум – це політичний документ. І важко сподіватися що „гаранти“ нашої безпеки його виконуватимуть, якщо це не відповідатиме їхнім інтересам. Особливо важко в це повірити, якщо згадати реакцію країн Заходу на українсько-російські суперечки довкола о.Тузла або „газові війни“. Не кажучи вже про російсько-грузинський конфлікт. Крім того, як „гаранти“ української безпеки збираються добиватися від РБ ООН допомоги Україні, якщо один з агресорів буде членом Ради Безпеки? Ось тут і полягає головна утопічність ідеї позаблоковості. Надія на ефективність сучасної системи міжнародних відносин. Хіба не утопія?

 

 

   Внутрішня небезпека

   17 вересня під час чергового етапу комплексних тактичних навчань „Взаємодія–2010“ на борту середнього десантного корабля „Кіровоград“ Військово-морських сил Збройних сил України під час бойових стрільб по наземних цілях, що проходили на кримському полігоні „Опук“, стався вибух. Військове відомство заявило, що „внаслідок короткого замикання стався несанкціонований пуск двох ракет. Потімна “Кіровограді” виникла пожежа“. При гасінні пожежі постраждали четверо матросів аварійно-рятувальної служби.

   В українській пресі з’явилось і кілька неофіційних версій інциденту на „Кіровограді“. Але насправді причини в даному випадку несуттєві. Сам факт вибуху на українському кораблі не повинен дивувати нікого. Флот і армія змушені використовувати озброєння й боєприпаси, які з кожним роком стають дедалі небезпечнішими. Вже кілька років і військові, і експерти, і журналісти попереджують, що до кінця 2010 року фактично вся зброя українського війська стане непридатною до використання. Практично у всіх боєприпасів, що знаходяться на складах Збройних сил України вже закінчився термін придатності. Продовжити термін застосування ракети або боєприпасу може тільки конструкторське бюро, яке її виготовило. В основному ці установи перебувають у Росії. Українське ж військовевідомство, обділене увагою держави, не може оплатити всі роботи, які повинні провести росіяни. Тому перевіряє ракети і боєприпаси за своєю схемою – на українських підприємствах. Фактично такий вихід із ситуації вирішує лише одне питання – призначає відповідального конструктора, який поставить підпис наактах щодо продовження терміну використання боєприпасів. Насправді це більш схоже на вольове рішення чиновника, а не професійний та відповідальний підхід.

   Ефективність такої практики вже можна було спостерігати у вересні 2008 р. на полігоні „Чауда“ під Феодосією в рамках навчань „Морський вузол–2008“. Тоді проходили бойові стрільби частин та підрозділів зенітних ракетних військ Повітряних сил України. У тому числі стрільби проводилися з комплексів С-300 та „Бук-М1“, для яких ці навчання були пов’язані з продовженням ресурсів зенітних керованих ракет, гарантійний термін служби яких 12 років. Перевірочні пуски на полігоні повинні були узаконити продовження їх ресурсу ще на 5–7 років. Одна з ракет, виробництва 1984 року, вибухнула прямо на пусковій ЗРК „Бук-1М“. Хоча за даними контрольно-випробувальної апаратури ця ракета вважалася цілком справною. А дві ракети, випущені з ЗРК С-300, після старту значно відхилилися від цілі й самоліквідувалися.

   Після 2008 року ситуація, зрозуміло, аж ніяк не покращилась. А тому варто очікувати нових негараздів. Які, до речі, можуть зачепити не лише військових, а й кожного українця. Адже зброя, яка вже пережила всі терміни використання, є просто небезпечною. І вже зараз українська армія є такою собі міною уповільненої дії з невідомими параметрами.

   Але як же це пояснити українським політикам, які й чути не хочуть про радикальне реформування оборонної сфери? Не хочуть визнати очевидний факт – необхідно негайно припинити розтягувати життя все ще радянської армії, економлячи назакупівлі нової зброї, на переведенні Збройних сил на контракт, на зарплатні військовим. Адже вилізе боком це й політикам, і військовим, і простим людям. Що цікаво – відповідати будуть прапорщики і майори. Це ж вони щось зробили не так. А політики будуть з радістю і натхненням піаритися на черговому інформаційному приводі і вчергове „рятувати Україну“.

   І найголовніше – не видно жодних перспектив на краще. Навіть, якщо нам будуть казати, що грошей на армію виділятимуть більше. Гроші тут уже не допоможуть. Потрібно дійсно взятися до роботи і збудувати нову армію. Але чи знайдеться в Україні хоч кілька людей, яким це цікаво?

 

Український журнал