Ukraiński Żurnal - 12/2007

Попіл і пам’ять: останній фільм Вайди

(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])

Текст: Марія Мартисевіч, Мінськ 

17 вересня, у знаковий і сумний для польського народу день, у Варшаві відбулася прем’єра нового фільму Анджея Вайди «Post mortem. Катинська історія». Для прокату просто — «Катинь». 

Катинь — село, що розташоване за 18 кілометрів від Смоленська, а поблизу нього розлягається урочище Козині гори. З 1920-х років урочище було для НКВД місцем масових розстрілів совєтських громадян. Навесні 1940 року тут розстріляли 4,5 тисячі полонених польських офіцерів із таборів Козельська, Старобельська, Осташкова. Знайдено також масштабні поховання біля села Мідне Тверської області, під Харковом. Разом, за різними даними, було вбито близько 15 тисяч офіцерів Польської Армії (переважно — елітні полки і вищий командний склад) із 230 тисяч, інтернованих у СССР після 17 вересня 1939 року. Частині полонених вдалося 1941 року втекти на схід і приєднатися до армії Андерса, частину совєти повернули до Польщі як одиницю Народної Армії. Доля багатьох тисяч невідома. Катинські могили віднайшли першими (1942–1943) і завдяки нацистській пропаганді, що спробувала маніпулювати поляками, вони стали відомі всьому світу.

Як стверджують історики, Сталін мав три основні причини для розстрілу поляків: знищити польську інтелігенцію — еліту нації, підмурівок наступних поколінь; помститися за «Чудо над Віслою» — битву за Варшаву 1920 року, коли військо Пілсудського розбило більшовицьке військо Тухачевського, цим самим спинивши західний напрямок «світової революції»; посварити на довгі роки росіян і поляків. Принаймні останнє йому вдалося. Будь-яка згадка назви «Катинь» означає ескалацію напруження в польсько-російських стосунках. Останнім дотичним до теми скандалом у Польщі було те, що в травні 2007 року Московський міський суд укотре не визнав убивства польських офіцерів злочином проти людства чи навіть військовим злочином, а вони, як відомо, не мають терміну давності. Отож-бо розстріляних поляків у Росії офіційно не визнано жертвами репресій. 

 

Життя

Але для тисяч поляків Катинь — це особиста трагедія, що змінила долі та світогляд багатьох нащадків тих, хто загинув. Якуб Вайда, батько режисера Анджея Вайди, так само загинув у Совєтському Союзі. У так званих «катинських списках» його ім’я було подано неточно, і тому мати режисера, що пережила чоловіка на десять років, до останку вірила, що він повернеться. Зняти першу художню картину, присвячену наймасштабнішій катастрофі польської нації, 81-річний Вайда планував іще п’ятнадцять років тому, коли це стало можливо. Але все чекав моменту і доброго сценарію. Він міг обрати «версію батька» і розгорнути перед нами історію опору і мужності, але спинився на «версії матері» — історії любові, болю і пам’яті. 

 

Кіно

 

Усупереч будь-яким спекуляціям на тему Катині, Вайда жахливо політкоректний. І це не на користь художній частині — дія розсипається на окремі фрагменти, події здаються вирваними з контексту, образи — пласкими. Вайдині герої — це не люди, а ікони — носії певних ідей, утілення найтиповіших доль тогочасної Польщі. У фільмі навіть не фігурують їхні прізвища — з метою історичного узагальнення. Тут і вигнання краківської професури у Захсенгаузен (поміж в’язнів — батько вбитого в Катині офіцера), що його вчинили нацисти, і совєтський капітан, майбутній учасник російсько-фінської війни, котрий у прикордонній зоні рятує польку з дитиною, і актор Анджей Хира (спочатку — військовополонений, а відтак — офіцер Народної Армії) в своєму коронному амплуа людини, що сумнівається, метушиться і врешті пускає собі кулю в скроню, і напівбожевільна — жертва Освенцима, котра чекає, доки учасниця Варшавського повстання обріже собі волосся їй на перуку, бо у неї волосся не росте після тортур. Тут і сестра розстріляного пілота-поручика, заарештована за спробу позначити на могильній плиті 1940 рік, як рік братової смерті, і поляки, що здобули чини за совєтської Польщі, і дружина вбитого офіцера, котра (як і мати самого Вайди) доостанку вірить, що чоловік повернеться. Розпочинає фільм паніка на прикордонному мосту: 17 вересня, одні поляки біжать в один бік, від німців, інші — в протилежний, від Совєтів. Сцену розстрілу режисер залишає наостанок. Кінокритики одноголосно визнають її найсильнішим моментом фільму. Повний ефект присутності на краю ями. 

 

Документи

 

У картині Вайда використав щоденник майора Адама Сольського, знайдений у катинській могилі. Запис від 9 квітня 1940 року: «4.45 – підйом у арештантських вагонах, готуємося на вихід. Кудись повезуть машинами. Що далі?..П’ята ранку ... Виїзд на арештантській машині в клітках (страшно!). Привезли кудись до лісу; щось на кшталт будинку відпочинку. Тут — строгий огляд. Забрали годинника, що показував 6.30 (польський час — 8.30). Запитували про перстень, який ... Забрали рублі, пояс, складаний ніж...» Запис уривається. 

 

Резонанс

 

Польська прем’єра відбулася дуже спокійно, без ажіотажу. Те, як люди призначали день тижня, коли вони підуть у кіно, нагадувало мовчазну чергу до труни, коли прощаються із померлим. Наприкінці фільму глядачі просто сидять і мовчать під фінальні титри. Для багатьох поляків, вихованих на фільмах культового режисера, як-от «Попіл і діамант» чи «Панни з Вілька» — це зовсім не найкращий фільм пафосного на схилку років Вайди і — водночас — найкращий. «Це просто інший Вайда», — говорять вони.У Росії прем’єри ще не було, але громадська думка помітно до неї готується. Ситуацію ускладнює те, що російський громадянин загалом донині свято переконаний, що Катинь є справою рук гітлерівців: так повідомляла совєтська пропаганда аж до 1989 року, коли уряд СССР визнав причетність НКВД до масового знищення поляків. Деякі росіяни — без усяких жартів — думають, що поляки не мають права висувати Росії претензії, бо вони ще не покаялися перед російським народом за смерть Івана Сусаніна в XVII столітті. Стає модною тенденція переводити стрілки, скажімо, на бандерівців, які також знищували польське населення. А один із шовіністично налаштованих ораторів уважає основним доказом непричетності НКВД до злочину те, що офіцери були поховані в нових мундирах і чоботях. Мовляв, тільки педантичні німці могли залишити на трупах такий скарб. Усі секретні документи і документи, знайдені в могилах, за твердженнями російських інтерпретаторів, є підробками самих поляків.Чи ці одіозні оратори винні в тому, що є однією з головних бід Росії — дурнями? Бо не випадає говорити за всіх росіян; багато хто з них переконаний, що Катинь — це спільна трагедія людей, котрі потрапили під колеса тоталітарної машини. І не можна заперечувати колишні злочини, бо інакше їх надто легко повторюватимуть. 

 

Правда

 

Вайді йшлося і про те, щоби показати своєрідну «історію фальсифікації історії». Дружину польського генерала (можливо, одним із прототипів є генерал дивізії Генрик Мінкевіч) нацисти, погрожуючи їй Освенцимом, змушують озвучити на радіо заклик до помсти більшовикам. Совєтський пропагандистський фільм 1945 року слово в слово повторює нацистський пропагандистський фільм 1943 року. «Це неправда!» — кричать дружини вбитих. Родичі вбитих офіцерів невмотивовано, як на постсовєтського глядача, намагаються відкрито говорити правду про своїх мертвих. Найближчою простому білорусові є позиція директорки гімназії, котра просить сина вбитого в Катині офіцера змінити анкетні дані й довчитися до атестату, бо «треба ставити на ноги Польщу», яка «ніколи не буде вільною».«Катинь» має чимало символів, що властиві і картинам на документальну тематику, і глибоко релігійній Польщі. Дерев’яний Христос, прикритий офіцерською шинеллю, служба на Різдво у таборі військовополонених, вервиця, якою видряпують напис на стіні вагона... Найефектнішою здається наступна сцена: капелан сповідає офіцерів у бараку табору Козельська. Заходить совєтський вартовий: священик і мирянин прикриваються номером газети «Правда». Правда — ключове слово для поляків, коли йдеться про Катинську трагедію. 

 

Пам’ять

 

«Катинь» Вайди — це художній фільм. Але для нас, відмінників уроків історії в совєтських (і, що ще брутальніше, постсовєтських) школах картина може стати добрим уроком — у простому, академічному сенсі цього слова. Ми не вчили в школі про Катинь, але знаємо все про Хатинь — давнє місце паломництва шкільних і держустановних екскурсій і офіційних делегацій. Є гіпотеза, що совєтська влада обрала Хатинь із понад двох тисяч спалених білоруських сіл на роль меморіалу, бо її назва дуже добре римується із Катинню.А однак різниця між Хатинню і Катинню така сама, як між Хатинню і Курапатами. Курапати (де також, на думку історика Ігара Кузняцова, спочивають останки польських офіцерів) — це народний меморіал. Себто звістки про нього дійшли до нас не з підручників чи з офіційної документації, а на вухо, пошепки. «У часи соціалізму було заборонено порушувати тему Катині, але в мене був нелегальний підручник історії, що його видала польська діаспора за кордоном. Звідти я і дізнався про ці розстріли», — говорить 30-річний поляк, один із перших глядачів Вайдиного фільму. До 1990-х років, коли через відкритий кордон під Смоленськ поїхали родичі розстріляних, пам’ятник Катинським жертвам існував у їхніх серцях. «Ніколи не вибачимо Катинь і Освенцим» — репродукція патріотичної поштівки з таким написом завершує польську національну виставку в одному з корпусів Освенцима. «Щоби краще зрозуміти польську душу, треба подивитися фільми Анджея Вайди», — говорять аматори польського кіно. Тепер до довгого списку, обов’язкового для перегляду, додалась і стрічка про Катинь — те, про що Вайдиному поколінню боляче мовчати і непросто говорити.