Ukraiński Żurnal - 11/2010

рецензії: Голод у політиці, масовій свідомості та історіографії

   Касьянов Георгій.

   Danse macabre.  

   Голод 1932–1933 років у політиці,

   масовій свідомості та історіографії

   (1980-і – початок 2000-х).

   Свіжа книга провідного українського історика Георгія Касьянова є для нашого часу досить нестандартним проектом. А з іншого боку, стандартним.

   Нестандартним, бо дослідження не про сам голод (як подію), а про його репрезентації, уявлення про нього, ідеологічні форми та суспільні практики, що звертаються до подій 1932–33 рр. На відміну від більшості учасників дискусій про голод, вчений робить спробу підійти до проблеми максимально академічно, не прихиляючись до жодної партії, руху чи ідеології.

   Стандартним є те, що саме такий підхід до актуальних нині історичних подій/процесів/явищ переважно використовують фахові історики. Коли подія розпадається на репрезентації, коли вивчення „самого минулого“ стає його ідеологізацією, найбільш чесним і ефективним вчинком є дослідження саме цих репрезентацій, ідеологізацій, уявлень – тобто всього, що накопичилося „з приводу чогось“, без першорядної уваги на це „щось“.

   У першому розділі книги „Політика та історія“ дослідник викладає історію політики пам’яті про голод. Від „забуття“ радянських часів до активного „пригадування“ в роки президентства Віктора Ющенка. Георгій Касьянов розкриває специфіку використання Голодомору різними владами та політичними групами. Глибоко проаналізована ющенківська кампанія зі світового визнання „українського Голокосту“ та причини її невдачі. Дослідник характеризує перепони академічному освоєнню проблеми голоду, які викликає активна канонізація Голодомору останніх часів. Через ефект „компенсації заборони“ одна ідеологічна крайність (радянське невизнання голоду) переходить у свою протилежність – культ Голодомору, супроводжуваний криміналізацією інакодумання про голод.

   Другий розділ „Історики та політика“ стосується проблеми істориків, що перебувають між Сциллою і Харибдою науки та ідеології. Автор дослідження тонко розкриває механізм підпорядкування науки ідеології. Спершу історія „науково“ обґрунтовує ті чи інші ідеологічні форми, а далі ці форми транслюються у науку, роблячи істориків заручниками політичних баталій. Через те учені втрачають найголовніше – „інтелектуальний суверенітет“.

   Дану проблему Георгій Касьянов ілюструє на прикладі свого вчителя Станіслава Кульчицького. Незважаючи на делікатність питання, автор майстерно виходить з ситуації, на яку свідомо й наражається: він аналізує і критикує тексти, а не особистість. Висновок дослідника простий: найбільш відомий український історик голоду виявляється адептом канонічного дискурсу як прихильник національного бачення подій 1932–33 рр. та „геноцидної концепції“. Крім того, на прикладі Кульчицького Касьянов викриває вади популяризаторства: воно призводить до стирання межі між ідеологією і наукою, до перемоги політичного над академічним.

   Три підрозділи останнього розділу „Історія без політики“ написані у стилях деконструктивної критики дискурсу, критики історіографічної традиції та історії пам’яті. Вони є взірцями деконструкції дискурсу (тут – дискурсу Голодомору), аналізу парадигмальної термінології (як-от геноцид), дослідження ролі національного „мастер-наративу“ (як засобу ідеологічного примусу, за Ж. Ліотаром) та розгляду проблем колективної пам’яті (тут – про голод) – конструкту і продукту влади, що видається за автентичний документ.

   Книга написана легко і водночас просякнута фактами, цікавими цитатами та проникливими роздумами. Хоча вона й витримана у суто академічному стилі, її аж ніяк не назвеш сухою, розрахованою лише на вузьке коло „посвячених“.

   На правах післямови відкриємо секрет. У своїй „Післямові“ автор не утримується від спокуси всетаки викласти свій погляд на події і охарактеризувати їх. Допитливий читач, який попри все хотів дізнатись „а як насправді“, не залишиться обділеним. 

Вадим Арістов, Київ