Ukraiński Żurnal - 12/2007

Катинь

Текст: Анна Клженьовська-Бігун, Варшава

Посеред багатьох неправд й недорікуватостей, яких повно в історії часів ПНР, справа Катині займає виняткове місце. Може тому, що із жодним іншим історичним фактом не боролися так завзято. А може тому, що до цих пір є він «каменем спотикання» в польсько-російських стосунках і незважаючи на те, чи продаємо ми росіянам м’ясо, чи росіяни нам — газ, зненацька над двосторонніми угодами нависає привид Катині.

Катинь для поляків є символом усіх злочинів, які роками були засекречені, або інформація про них перекручувалася, а також — свідченням того, як із сучасною Росією важко розмовляти про історію.

Фільм Анджея Вайди «Катинь» супроводили значні організаційні зусилля. На знімальному майданчику було зібрано сім тисяч статистів, завдяки чому виникли масштабні масові сцени, які в сьогоднішньому бідному польському кіно зустрічаються вкрай рідко. Костюмери добули всі наявні костюми тих часів. За камерою стояв номінований на «Оскар» Павел Едельман. Анджей Вайда запросив у фільм найвидатніших акторів середнього і молодого поколінь. Над сценарієм він працював шість років. Довго шукав літературного матеріалу, який міг би бути канвою розповіді. В польській літературі важко було знайти потрібний, передусім через те, що — як свідчить сам режисер — він не хотів робити «фільм про злочин». Його намір апелював радше до родинної історії. Батько Вайди загинув у Катині, а мати, не вірячи в його смерть, до кінця війни чекала на чоловіка. Врешті сценарною основою було вибрано книгу Анджея Мулярчика «Пост Мортем. Катинська розповідь». І на цій основі було створено багатогранну картину про людей, що живуть у тіні Катині. 

Пенелопи і Антигони 

Хоча основним стрижнем фільму є чоловіча доля, властиво, це розповідь про жінок: дружин, доньок і сестер, які залишилися на ласку переможців, живучи надією на щасливий фінал або зовсім втрачаючи сенс життя. У фільмі серед інших виділяється яскравий образ дружини генерала, яка однією з перших довідується правду про свого чоловіка й зачиняється в собі, у герметичному власному світі, недоступному навіть для дочки. Інший персонаж —дружина ротмістра, яка всупереч тому, що докази про смерть чоловіка дедалі переконливіші, до кінця не хоче з цим погодитися. А ще — її свекруха, яка в Катині втратила сина, а в німецькому концтаборі — чоловіка, професора Яґеллонського університету. А ще — пригнічена розпачем дівчина, наречена солдата Варшавського повстання, яка продає свою косу, аби здобути гроші на символічну цвинтарну дошку для вбитого в Катині брата. Інша сестра загиблого іде натомість на компроміс з комуністичною владою, бо вважає, що треба навчитися функціонувати в межах тієї свободи, яка доступна.

Втративши батьків, поруч із матерями, які їх оплакують, виростають дочки — наступне покоління жінок, приречених на страждання. Донька ротмістра роками чекає на повернення батька, кожен стук у двері сприймаючи як привід для надії. Донька генерала, хоч і змирилася з втратою, марно намагається будувати власний дорослий світ. На жаль, жоден із цих персонажів не розкритий режисером до кінця. Вони зображені ескізно, начерком, і зникають із пам’яті швидше, ніж глядач встигне впустити їх у світ власних переживань. Це один з найслабкіших елементів сценарію, хоча певною мірою так і було задумано режисером. Він навіть цілком свідомо залишив цих героїнь без прізвищ. Вони марковані лише іменами актрис, а персонажі-чоловіки до цього мають ще військовий чин, стаючи в такий спосіб людьми-ідеями, людьми-абстракціями. 

Історію пишуть переможці 

Чоловіки в «Катині» — це передусім солдати, які потрапляючи в полон, проголошують пафосні промови про обов’язок перед батьківщиною та про честь мундиру. На початку фільму ці декларації не звучать переконливо, але в сценах із табору полонених набирають зовсім іншого звучання і значення. Вони вже не є порожніми словесами, адже це останні, як правило — передсмертні слова. Єдиним персонажем, який пробивається із чоловічого світу символів до жіночого світу реальності, є врятований з табору поручик, котрий з армією Берлінґа добирається до Польщі і після війни, вже в чині майора утверджує народну владу. «Катинь» — це історія про брехню і маніпуляцію. Справа вбивства польських офіцерів від самого початку перетворилася на знаряддя пропаганди. «Це череп із простріленою потилицею — улюблений спосіб вбивства НКВД», — чути в німецькому пропагандистському фільмі. Фільмі, який переконує вдову польського генерала погодитися на своєрідну співпрацю з німцями, дозволивши використати себе для фашистської інформації-дезінформації. «Це череп із простріленою потилицею — улюблений спосіб убивства фашистів», — звучить голос диктора із пропагандистської стрічки переможців, яку проектують на краківській вулиці невдовзі по закінченню війни. Так катинську трагедію покривали чергові шари фальшу і політичної кон’юнктури. Покривали роками, покривають і нині. Те, якою величезною пропагандистською спокусою є справа Катині, можна зрозуміти, подивившись бодай же на останні події в Польщі, коли партія братів Качинських хотіла прискорити катинські урочистості так, аби відбулися ще перед виборами. Тільки протест Вайди і його акторів перешкодив планам ПіС.

Фільм Вайди — один із тих, на які поляки найбільше чекали. Вони покладали на нього великі надії. Сподівалися, можливо, що він стане приводом для своєрідного національного katharsis. Чи став? Є різні думки з цього приводу. Одні вважають, що фільм нудний і безпристрасний. Інші ж вбачають у ньому просто фрагмент історії польського кіно. Безсумнівно, у пам’яті надовго залишиться остання, дуже натуралістична й до болю точна сцена вбивства польських офіцерів. Сцена, для якої — як кажуть деякі критики — варто було витримати всі інші недоліки фільму. Залишається однак питання, якою мірою «Катинь» і все пов’язане з цим фільмом зможе вийти за межі Польщі? Вже доходить до нас інформація, що селекційна комісія фестивалю в Венеції відкинула цю стрічку. Певно, через те, що іноземні глядачі не мають стільки толеранції до режисерських промахів, як поляки. А може тому, що на Заході ця тема нікого по-справжньому не цікавить. Зрештою, чого іншого можна сподіватися? Якщо 75 років тому ніхто з так званого цивілізованого світу не переймався мореною голодом Україною, якщо більше ніж 60 років тому ніхто не побивався за людьми, які помирали в Освенцімі чи за пацифікованим Варшавським повстанням, то кого нині може схвилювати Катинь?