УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2010

рецензії: Загублені в тумані

(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])

   Іван Ципердюк.

   Подорож крізь туман: статті та есеї,

   Київ, Грані-Т, 2010, 120 с.

 

   Останнім часом мені все більше трапляються ностальгійні речі – родинні альбоми зі старими світлинами, невідправлені листи, а також книжки, що відкриваються словами „У шкільні роки моїм улюбленим предметом була географія“. Утім, на сторінках цієї книжки географія нагадує радше не про мандри й непізнаний світ „закордоння“, а навпаки – про дім і те, як міцно, буває, зростаються людина і простір.

   Таким чином, „Подорож крізь туман“ Івана Ципердюка – насамперед спроба ознаменувати переломний для людини момент сорокаріччя (вік „пройденого-до-середини-життя“!), передавши читачеві частку власного досвіду й набутої з роками життєвої мудрості: „Мені 40 років, – по-дантівськи починає Іван Ципердюк свою “Подорож…”. – І я зараз, віриться, усвідомлюю, що таке тяглість, спадковість, історія, яка не повинна перерватися“. Однак ця спроба, до честі автора, – радше відверта розмова двох рівних – автора (волію все ж називати його „ліричним персонажем“)і читача, позбавлена будь-якого менторства, розмова з людиною, чиї погляди вже ген-давно усталилися, позбулися молодечого потягу до революційності, натомістьнабувши м’якості осмислених і вистражданих переконань „дорослого“. Нині в сучасній українській літературі, здається, відчутно забракло такого типу розмови: недіалогу, який би змушував здригатися від обурення чи розтікатися в похвалах авторові, а насамперед обміну думками й життєвим досвідом, який би, маючи за предмет речі цілковито відсторонені, неодмінно порушував би у співрозмовникові (читачеві, слухачеві) речі глибоко особисті, спогади, які здатне пробудити тільки відоме прустівське тістечко „мадлен“: „Подібні спогади відомі багатьом, – чесно зізнається ліричний персонаж “Подорожі…”, – але для всіх вони є по-своєму особливими, унікальними, неповторними“. Родина, мала й велика батьківщини, доболю рідна мова, люди, яких зустрічаєш на життєвому шляху, – те, чого не можна попросту викорінити, подавшись із рідного дому в інші міста, держави чи навіть континенти: „Ця книжка про повернення, про мандри до самого себе, своєї землі, душі, яку можемо втратити – але не маємо права. Відчуваємо, що воно, справжнє, десь зовсім поруч, недалеко, вже проглядається крізь туман, наче острів, який так визирають заблукалі під час бурі мореплавці. На цих сторінках – моя подорож крізь туман років і досвідів до землі, з якої все починається, на якій жили мої батьки, діди, живу я – і, вірю, завжди будуть жити наші діти“, – зізнається автор у вступній частині. У такому разі цілком природною видається і звична серед „станіславівців“ ностальгія за австро-угорською минувшиною своєї малої батьківщини: „Я не перший із тих, хто живе мріями про минуле-майбутнє, таких у Галичині завжди вистачало. На якійсь вузенькій вуличці в Бродах, Перемишлі, Галичі або ж Коломиї народжувався письменник, який розумів і відчував, що всі ми однієї крові – і не лише ми, а й земля, яку дотепер називають Європою“.

   Насамкінець, звернімося до основного – до місткої метафори життя як туману, а життєвого шляху окремої людини – як подорожі крізь цей туман (зрештою, ці метафори насправді відсилають до куди давнішого уявлення про життя як шлях, а людини як подорожнього, або ж пілігрима). І головне для ліричного персонажа „Подорожі крізь туман“ – зовсім не те, як закінчиться ця подорож (адже вона ще триває, і сорок років, як пам’ятаємо, – це тільки „середина“ життя) і що він побачить там, за туманом, а те, що автор помістив на останніх сторінках своєї книжки – „Фото на згадку“, себто – пам’ять про „найсуттєвіше“. Адже те, що рухає ліричним персонажем Івана Ципердюка, якнайточніше можна передати страхом без пам’ятства– забути самому або ж бути забутим. Невипадково в „Подорожі…“ знайшлося місце для друзів автора – Тараса Прохаська (до речі, за настроєм „Подорож крізь туман“дуже близька до „FM Галичини“ Прохаська), Ярослава Довгана і Марії Микицей, а також людей, яких більше немає серед живих, – письменників і поетів Василя Кожелянка та Юрка Покальчука, художника Опанаса Заливахи, кульптора Бориса Гуцуляка, однак забути їх автор вважає неприпустимим. І з тих самих мотивів, припускаю, наприкінці книжки кілька сторінок було відведено „Новій деґенерації“, письменницькому об’єднанню, з яким на початку 90-х  років минулого століття асоціював себе сам Іван Ципердюк. Направду, моє улюблене місце в цій книжці – найостанніша сторінка, де вміщено дві світлини різницею в сімнадцять років – „до“ й„після“ „подорожі крізь туман“. Між цими фотокартками, „в тумані“, – молодість, справжні друзі, і десь там лишилися ті дещиці таких незамінних речей, про які на ста двадцяти сторінках своєї „Подорожі крізь туман“ розповідає Іван Ципердюк.

 

Ольга Купріян, Київ

Український журнал