Еліти у демократичному суспільстві
(Скачати весь номер: 1/2011 [PDF, 2.4 Mb])
(Роздуми над листом Томаса Джефферсона)
Текст: Маріан Кішш, філософ, Прага
«...між людьми існує природна аристократія. Її основою є доброчесність і талант. (...) Існує також аристократія фальшива, що базується на маєтку і роді, якій бракує як доброчесності, так і хисту... Саме природну аристократичність я вважаю найціннішим даром природи, необхідним для відповідальності за суспільство і керування ним. (...) Чи не мали б ми навіть сказати, що найкращою формою влади є та, що найдієвіше піклується про вибір цих природжених аристократів на владні позиції? Фальшива аристократія є шкідливим елементом у керуванні державою і слід вчинити заходи, щоб запобігти її пануванню».
Ці слова походять з листа, який у жовтні 1813 року написав Томас Джефферсон (один із «батьків-засновників» Сполучених Штатів Америки, автор славної Декларації незалежності і третій американський президент) Джону Адамсові. Цитований уривок цікавий тим, що відкриває важливу тему про позицію і роль суспільних і політичних еліт у сучасній демократії. Джефферсон у ньому розглядає питання, яке є надзвичайно актуальним і нині, коли низка політичних мислителів відкрито говорить про кризу сучасної демократії, кризу її легітимності і навіть про постдемократію.
Роздуми про сучасну демократію не обійдуться без роздумів про її еліти. Якими власне є демократичні еліти? Яким чином вони визначають характер суспільства і його функціонування? Орієнтиром у процесі пошуку відповіді для нас стануть саме процитовані слова Джефферсона.
Еліта і псевдоеліта
Важливою у нашому випадку є відмінність між «фальшивою аристократією» і «аристократією природною». Варто зазначити, що термін «аристократія» американський мислитель використовує швидше у значенні «еліта». Як відомо, аристократія — це грецьке означення «влади найкращих»; «фальшива аристократія» Джефферсона є не справжньою аристократією, а, скоріше, псевдоаристократією (і являє собою «шкідливий елемент»). Ми можемо дивитися на розподіл, який робить автор цитованих слів, по-інакшому — як на різницю між елітою і псевдоелітою. (Зрештою, це найкраще відповідає сенсу, в якому Джефферсон вживає термін «аристократія»).
Основна відмінність між псевдоелітою і елітою полягає в тому, що тоді, коли перша група визначається за маєтком та родом, тобто йдеться про спадкоємну суспільну верству, її протилежність — це група, що вирізняється особистими якостями, характером, власними заслугами і розвитком власного таланту. Ця різниця дуже важлива, оскільки вона закладає цілком інший тип соціальної і політичної легітимності.
Маєткова спадкова псевдоеліта, або ж маєткова олігархія, виникає, власне, випадково — актом народження, і її привілейоване становище у суспільному просторі виходить з успадкованих привілеїв, що, як правило, спираються на маєток. На відміну від цього, демократична еліта легітимність своєї позиції у суспільстві будує на особистих якостях і заслугах; до свого становища вона допрацьовується власними силами, а її окремі члени у суспільних і владних структурах піддаються критичному погляду з боку демократичної громадськості. Лише такий тип еліти є виразом відкритого суспільства, що керується спільними цінностями.
Вільне відкрите суспільство відрізняється від суспільства, де переважає влада маєткової олігархії, передусім тим, що його основним принципом є вільний обмін поглядів між рівноправними громадянами. Навпаки, суспільство другого типу не є суспільством рівних між собою осіб, оскільки маєтковий і родовий статус тут змінюється на політичний вплив і владні позиції майже автоматично. Коли головним аргументом в політиці стає багато грошей, тоді взагалі не можна говорити про демократичну політику (хоч тут можуть бути наявними всі формальні демократичні критерії), — оскільки ми опиняємось у сфері політики маєткової олігархії, коли громадяни стають лише об’єктом влади.
Зі сказаного вище випливає, що від того, який тип еліти домінує у суспільстві, залежить, згідно з якими принципами будуть організовуватися суспільні і владні структури. Ідеї і цінності, які втілюють керівні еліти, потім пронизують усе суспільство, перетворюються на його внутрішній організаційний принцип. Це, очевидно, є також причиною, чому Томас Джефферсон наголошує на виборі демократичних еліт до чола держави, що з нього робить рішучого захисника вільного відкритого суспільства.
Приватизації політики
І хоча погляди Джефферсона спершу можуть видатися віддаленими у часі і просторі, погляд на сучасну Центральну і Східну Європу вказує на їхню актуальність. Питання, над якими замислювався Джефферсон, нам дозволяють краще зрозуміти також і розвиток демократії у пострадянських суспільствах, де після 1989 року відбувалось масштабне переведення державного майна до приватних рук.
Не можна не помітити величезної прірви між нинішньою суспільно-політичною реальністю та ідеалами, які у 1989 році поділяло багато тутешніх громадян. Поступова олігархізація суспільства, наприклад, у Чеській Республіці є дуже тривожним явищем. А пануючий нині цинізм, позбавлення від ілюзій і громадянська апатія є лише природною реакцією суспільства на такий розвиток — люди все менше вірять у політику і демократію загалом. Однак це не є хибою демократії. Це є наслідком того, що від 1989 року відбулося з самою ідеєю демократії: все очевидніше, що нова верства нуворишів (приватизаційна олігархія) прямо або за допомогою різноманітних лобістів купує вплив у політичних партіях і урядових колах, і таким чином політичні рішення виносяться за межі демократичного управління і поза рамки громадського контролю. Вибори у такому середовищі все більше нагадують лише ритуал, який має додати кулуарному недемократичному процесові видимість легітимності. І хоча ззовні демократична форма збережена, демократичний обсяг є порожнім. Йдеться про тренд, який у Чеській Республіці можна спостерігати на всіх рівнях політики.
Стає зрозуміло, що після років дикої приватизації державного майна (які принесли небачений розвиток економічного криміналітету і господарської корупції — у Чехії ввійшов до обігу влучний термін «мафіозний капіталізм»), нині ми опинились у другій фазі приватизації — приватизації політики.
Ця фаза визначається не тільки поступовою приватизацією суспільного простору і суспільних послуг. Приватизаційна олігархія, в руках якої зосереджується економічна міць, окрім того намагається усіма способами знищити перешкоди, якими для їхніх інтересів є демократична політика і демократичні рішення. Впродовж останніх років ми стали свідками відвертого нападу економічної влади на соціальну державу і на демократію (оскільки соціальна країна є однією з важливих ознак сучасної демократії). Причому цей напад ідеологічно замаскований під «модернізацію», «реформу» або «бюджетну відповідальність». Але йдеться завжди про те саме: про атаку на суспільний сектор і на громадські послуги задля економічних інтересів приватизаційної олігархії. Суспільний сектор, народні обранці, а з ними і вся політика потрапили на буксир приватних інтересів (res privata), де вирішує влада грошей, а це призводить до порушення самих основ демократичного республіканського ладу (res publica).
Все грає на користь маєткової псевдоеліти
Все інтенсивніший і успішніший натиск приватизаційної олігархії на сфери суспільних інтересів водночас вказує на слабку позицію демократичних еліт. Чеське суспільство знаходиться у тій фазі, коли зіткнення між маєтковою псевдоелітою і демократичною елітою грає на користь першої групи. У чеському середовищі питання стоїть вже не про те, як найефективніше піклуватися про активнішу участь демократичної еліти у політичному житті, а про те, як запобігти подальшій маргіналізації цієї еліти, щоб вона не перетворилася на академічну, наукову або мистецьку субкультуру без будь-якого впливу на суспільне життя.
Тільки демократичні еліти здатні — у зіткненні щодо характеру суспільства і держави як цілого — чинити відсіч однобокому економічному погляду на світ. Тобто тій бухгалтерській логіці, яка все трансформує у таблички і графіки миттєвих прибутків і видатків, все вимірює за критерієм продуктивності, ефективності і особистих вигод. Це єдина мова, яку розуміє приватизаційна олігархія, і єдина логіка, якій хочуть підкорити ціле суспільство. Однак ця ментальність несумісна з демократичними принципами.
Суть сучасної демократії полягає в іншому: її творять важливі теми суспільних інтересів, як-от якість суспільства, якість життя, соціальна справедливість, підтримка освіти (а не лише кваліфікації, за допомогою якої людина стає «джерелом» для подальшого використання на ринку праці), чинний суспільний простір (де формується те, що політична філософія називає суспільним розумом), культура, якісні громадські медіа тощо. Саме вони є необхідними умовами демократичного розвитку. А в той час як демократичні еліти виступають на захист цих суспільних благ, маєткова олігархія все вищезазначене хоче або приватизувати як засіб прибутків, або відкинути як непотрібні видатки.
Повернення до первісного змісту і сенсу
Послаблення позиції демократичних еліт у суспільному просторі (або навіть їх пряме витіснення) є однією з великих проблем сучасної демократії взагалі. Маргіналізація демократичних еліт є природним супутнім явищем олігархізації суспільства. У Чеській Республіці це особливо помітно. Можемо, наприклад, бачити, що ті окремі голоси, що намагаються критично аналізувати нинішню ситуацію та публічно виступати на захист демократичних принципів перед зростаючою силою приватизаційної олігархії, дуже часто стають мішенню. Типовим прикладом є філософ Вацлав Бєлоградский, найвизначніший продовжувач філософського доробку Яна Паточки — мислителя, який стояв біля витоків Хартії–77. Есе Бєлоградського і його публічні виступи наражались на такі нападки деяких медіа, що за своєю агресивністю і демагогією нічим не відрізнялись від стилю тоталітарних ідеологів дореволюційної епохи.
Подібні явища слід розуміти не як поодинокі вибрики деяких істеричних журналістів, але як одне із супутніх явищ олігархізації суспільного простору. Головним результатом подібних нападів є те, що засуджуються будь-які критики системи, а це призводить до того, що деякі питання вже майже неможливо піднімати у суспільних дебатах як серйозні теми. Окрім того, подібне переслідування критичних голосів створює у суспільному просторі атмосферу, що відрізняється ворожістю до критичного мислення, і увага таким чином хитро відводиться від самої критики. (А потім вже байдуже, чи конкретний журналіст або коментатор подібні напади робить на підставі якогось завдання, задля власної користі або «лише» через ідеологічну засліпленість).
І хоча на перший погляд це може виглядати інакше, та нині ми опинилися в ситуації, коли головним завданням на майбутнє є не намагання досягнути кращого функціонування демократії, а радше збереження самих основ її життєздатності. Великим питанням залишається те, як захищати основні структури і механізми демократичного ладу від натиску маєткової олігархії і її все більш відчутної економічної і медіальної гегемонії. Можемо лише сподіватись, що демократична еліта — наперекір усім згаданим складнощам — у майбутньому зміцніє настільки, що буде здатна зробити це питання великою темою суспільних дебатів. Лише такі дебати можуть стояти на початку справжньої ре-форми (тобто повернення до первісного змісту і сенсу) сучасної демократії та її порятунку в майбутньому. Це, однак, не обійшлося б без зміни деяких правил і механізмів демократичної системи (тобто створення нового ладу), які ефективніше оберігали б суспільство і публічну сферу від нових видів панування (наприклад, економічного і медіального).
Ось яких висновків можна дійти, розмірковуючи над тезами Джефферсона, зокрема про те, що «фальшива аристократія є шкідливим елементом у керуванні державою і слід вчинити заходи, щоб запобігти її пануванню».
