Ukraiński Żurnal - 12/2007

Молоде кіно України

(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])

Текст: Лариса Брюховецька, кінокритик, головний редактор журналу «Кіно-Театр», Київ 

Кіно в Україні не має належної державної підтримки, ані фінансової, ані юридичної. Кіновиробництво коливається на мінімальній позначці, а ті нечисленні фільми, що все-таки випускають, залишаються в одній копії, до широкого глядача не потрапляють: у прокат їх не беруть, на телебаченні не показують.  

Хіба що завдяки продюсерським здібностям самих режисерів (наприклад, фільми Олеся Янчука), поширюються на відео та DVD. Стагнація кіногалузі позначилась і на кіномитцях — апатія, звичне обговорювання проблем і жодних конструктивних дій. Щоправда, з’явилися незалежні режисери, які взоруються на російське кіно, знімають відомих російських акторів і свої фільми непогано продають на кіноринку.Тож можна тільки дивуватися, що, попри таку ситуацію, з’явилося молоде покоління режисерів і операторів.

В Україні залишилася непогана кіношкола — насамперед університет театру, кіно й телебачення ім. І.Карпенка-Карого, де кадри готують досвідчені майстри Олександр Коваль, Михайло Іллєнко, Борис Савченко, Ярослав Ланчак, Євген Сивокінь, Валерій Марченко та інші. Професійних кінематографістів готує також Інститут кіно і телебачення університету культури.Омолодженню кіно сприяло й те, що років чотири тому держава взяла курс на молодь і дала шанс охочим дебютувати. Активізувалося творче об’єднання «Дебют», очолюване кінорежисером Віктором Гресем, Національної кіностудії ім. О.Довженка. Надія Кошман, Анастасія Харченко, Леся Мацко дебютували на студії «Кінематографіст». Є кілька режисерів, які заявили про себе яскравими дипломними роботами, — Тарас Ткаченко з комедією «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи», Марина Горбач із психологічною драмою «Борг» за оповіданням Євгена Гуцала. До речі, обоє стажувались у Польщі. Приплив молоді почався ще років п’ять тому — їхні імена, фільми ставали відомими не тільки в Україні. Траплялося навпаки: спершу за кордоном, а потім в Україні, як у випадку з Тарасом Томенком — його «Тир» відмовився показувати фестиваль «Молодість», але нагородили на «Берлінале». Чудове враження справляли документальні фільми Олеся Саніна, зняті оператором Сергієм Михальчуком, зокрема «Гріх» здобув «Золоту медаль Люм’єрів» у Москві, а їхня ігрова стрічка «Мамай» номінувалася на «Оскар». Михальчук сьогодні — один із найпопулярніших операторів у Росії, оскільки в Україні в нього роботи немає: проект Олеся Саніна «Кобзарі», який вони мали знімати 2007 року, донецький бізнесмен С.Тарута, спершу пообіцявши, згодом відмовився фінансувати. Реноме молодих підняла сенсаційна перемога на міжнародних фестивалях анімаційної десятихвилинної стрічки Степана Коваля «Йшов трамвай №9», що здобула «Срібного Ведмедя» на «Берлінале» та багато інших нагород. Українські шанувальники кіно раділи також перемозі Валентина Касяновича — його «Проти сонця» здобув приз на МКФ короткометражного фільму у Клемон-Феррані.

Тенденція омолодження українського кіно тривала: впродовж 2005–2006 років вийшло 29 короткометражних дебютів: ігрових, документальних, анімаційних. Несподівана для всіх «Золота пальмова гілка» в Каннах в номінації короткометражного фільму «Подорожнім» Ігоря Стрембіцького додала молодим стимулу, підігріла увагу до них. Усі ці факти засвідчили не тільки прихід молодого покоління, а й його перспективність. 

 

З найкращими побажаннями

 

В Україні ще з 1960-х років розвивається цікава кінодокументалістика, склалася свого роду школа режисерів (Ігор Грабовський, Олександр Коваль, Павло Фаренюк, Сергій Буковський) зі своєрідним авторським баченням, з поглибленою увагою до людини та її призначення і долі. Документальна стрічка-дебют «Кіноманія» стала продовженням цієї школи — її автор Ганна Яровенко не тільки знайшла цікавого героя, а й розкрила його як особистість, що сповнює власне призначення творця. Серед найцікавіших дебютів — «Консонанс» і «З найкращими побажаннями! Енвер» Вікторії Мельникової («Національна кінематека України»), яка звернулася до складного матеріалу музичної творчості, хоча не обмежилася лише його констатацією. Розповіді про творчу енергію людини — чи у зніманні аматорського кіно, чи в хоровому співі, чи у грі на гітарі — знайшли адекватне, навіть ідеальне кінематографічне втілення: Ганні Яровенко допоміг у цьому харизматичний герой, який в селі під Уманню знімає аматорські фільми, заснувавши студію «Мальва», а Мельниковій — майстерна операторська робота Володимира Мельниченка. «З найкращими побажаннями! Енвер» — це фільм про відомого у світі гітариста Енвера Ізмайлова. Він — справді мистецьке диво, його гра на гітарі не тільки віртуозна, а й унікальна. Винайшовши власний спосіб гри, він може передавати найтонші нюанси національної музики, насамперед кримсько-татарської, бути солістом джазового ансамблю з його чудовими варіаціями, що викликають захват у публіки, бути хорошим сім’янином і сином своєї батьківщини. Його розповідь звучить переважно за кадром, а в кадрі — візуальні відповідники рухливої, стрімкої, емоційної музики — діти на вулицях кримського села, виноградні грона, стрімки річки і гірські водоспади, наречена і весільний танець. Півгодинна стрічка представила значні можливості насиченої інформаційним та емоційним зображенням кінематографічної мови. І ще важливо відзначити надзвичайну мистецьку чутливість, яку проявили українські кінематографісти до культури кримських татар, що проживають у нашій мультинаціональній країні. 

 

Фільми без слів і сміх крізь сльози

 

Експериментував із зображенням у документальній стрічці «Замки України» Артем Сухарєв («Укркінохроніка»). Назва може викликати в уяві завчену лекцію екскурсовода. Якщо ви так подумали, то помилилися. Цей фільм — без жодного слова і слова тут не потрібні, тому що мова зображення і музики значно більше може розповісти і про замки, і про їхніх власників, ожививши давнє і таємниче життя. На допомогу приходить і комп’ютер, який вносить динаміку руху в статичні зображення, змушує відчиняти і зачиняти вікна замків, оживати зображених на картинах і кахлях людей, тварин, птахів. Звучання музики ХVІ–ХVІІ століть, яка виконується на старовинних інструментах, закріплює враження кінематографічного дива — і хочеться негайно їхати в Олеський, Підгорецький, Свіржеський, Хотинський, Кам’янець-Подільський замки і вслухатися в подих століть, уявляти пращурів, які залишили нам ці монументальні архітектурні споруди.В українській анімації за останні роки також з’явилися цікаві імена. Крім згаданого Степана Коваля — Анатолій Лавренишин з дотепною стрічкою «Next», Олександр Шмигун з «П’єсою для трьох акторів» (студія «Укранімафільм»). Обидві є притчами, обидві (одна у графічній, друга в ляльковій анімації) тлумачать наш соціум так, що викликають сміх крізь сльози.  

 

Шматок необробленої реальності

Молоде ігрове кіно має свою особливість. Попри інтенсивне збагачення частини суспільства, що спостерігається насамперед у Києві, насаджування гламурного стилю, зведення земного життя до бездумно-надмірного споживання, молоді режисери розповідають переважно про маргіналів: бездомних дітей («Тир» і «Ліза» Тараса Томенка), хворих дітей («Viva Vita або Доктор Рижик» Олени Бойко), психічнохворих («Подорожні» Ігоря Стрембицького). А ще в посланнях молодих можна виявити два полюси: один випромінює енергію й оптимізм, інший — меланхолію й песимізм. На першому полюсі «Кіноманія» Ганни Яровенко, «Стояла собі хатка» Олени Фетісової, «Світлячки» Надії Кошман, «Приблуда» Валерія Ямбурського, на другому — «Тир» Тараса Томенка, «Філософія» Алли Пасікової.

Двочастинна, безсюжетна «Філософія» за сценарієм режисерки Олени Урсакі (теж молодої) — режисерський дебют. У «Філософії» є два персонажі: такі собі сільські дядьки, що не нажили ні статків, ні родинного блага, але не втратили потягу до чогось, що виходить за межі буденності. Назва стрічки — від книжки, яку знайшов у себе на горищі один із персонажів (Ярослав Гаврилюк). Цей уже немолодий чоловік живе самотній у старенькій хатці, з людьми майже не спілкується. Хіба що хтось випадково загляне, як цього разу — сільський музикант, що на похороні грав (Микола Боклан). Господар його пригощає, той відмовляється, мовляв, лікарі сказали, щоб не пив, а то буде цироз печінки. Та якось в процесі розмови, сам собі дав дозвіл — і допив решту горілки. Господар же й не торкнувся чарки. Поки гість розповідав про свій намір вступати до консерваторії і про свою роботу над етюдами, поцікавився, кого ховали. Музикант байдуже назвав ім’я покійниці, далі закусуючи картоплею в мундирах і розповідаючи, що гра на похоронах — то халтура, а от він вчитиметься на справжнього музиканта. Господаря звістка вразила: виявляється, він до тої жінки в молоді роки сватався, але її батько його прогнав... Врешті, гість іде собі, ми бачимо порожню вулицю занедбаного поселення поблизу залізничного полотна, тоді, зупинившись, дістає інструмент і починає грати свої етюди. Господар береться за свою книжку. «Філософія» виявляє прагнення авторів зняти будь-яку перешкоду між реальним життям і фільмом, який претендує на замальовку з натури, на шматок необробленої реальності, в яку автори стрічки не бажають втручатися, не виявляючи свого ставлення до зображуваного. Ця безхитрісна замальовка нагадує модель суспільства у мініатюрі. Суспільства нереалізованих талантів, суспільства нездійсненого кохання, суспільства, приреченого на самотність у поселенні, повз яке на великій швидкості пролітають поїзди. Один читатиме старий підручник з філософії, а інший виконуватиме свої етюди. Життя минатиме. Нічого не зміниться. Ніхто нікуди не поїде вступати: от хіба що попередження про цироз печінки може збутися. 

 

Найскладніша людина проста

У Валерія Ямбурського, постановника стрічки «Приблуда» (2007), персонажем є песик. У нехитрій розповіді про двох старих сільських диваків (Валерій Шептекіта і Ярослав Гаврилюк) і про невеликого, але досить жвавого песика, який до них прибився. Реалістичний сільський побут поєднався з казковим елементом (втоплений у річці песик залишається живим і неушкодженим). Після такої чудасії обоє старих сусідів нарешті заживуть душа в душу і припинять безглузді міжусобиці. «Братам нашим меншим присвячую» написав у заключних титрах режисер. Характер і атмосфера «Приблуди» засвідчили про появу потенційного комедіографа.Виразно вимальовується ще одна риса, характерна для дебютантів — гуманістичне спрямування. Воно проявляється насамперед у виборі героїв, нічим не примітних, позбавлених зовнішнього блиску. Уже багато говорилося про відрив від життя значної частини української культури, про її естрадоцентризм з фальшивим блиском переважно фальшивих цінностей. На цьому тлі творче кредо молодих українських кінематографістів — «найскладніша людина проста» — виглядає сміливим відкриттям. 

 

Ефектне прикриття нульових можливостей

 

Стало очевидним, що процес омолодження українського кіно пішов ушир, у кількісний вимір. Знімається багато короткого метру. Молодим дали шанс, хоча фільми до глядача фактично не доходять. Навіть кінокритики не завжди можуть їх переглянути. Власник дебютів — Міністерство культури і туризму — мало б подбати про їх дистрибуцію, популяризувати стрічки на телеканалах, запровадити передачу «Дебюти». Та поки що лишається аудиторія фестивальна. Зокрема, арт-директор «Відкритої ночі» Михайло Іллєнко популяризує фільми-учасники, — фестиваль відбувається вночі й транслюється по першому каналу УТ. Крім того, в Будинку кіно 2005 і 2007 року проходила весняна акція «Молоде кіно України», до якої спеціально випускались однойменні дайджести від журналу «Кіно-Театр». У рамках МКФ «Молодість» щороку є «Панорама українського кіно», де молодь також може показати свої фільми.А ще фільми молодих циркулюють по мережі міжнародних КФ і час від часу надходять повідомлення про нагороди — місяць тому два призи дісталися дипломній роботі Романа Бондарчука «Таксист» на МКФ «Кіношок» та нагорода «Божичам» Анастасії Харченко (документальний фільм з елементами анімації про відомий фольклорний ансамбль автентичного співу) на Іссик-Кульському МКФ у Киргизії.Але тривожить, що за останні кілька років молоді, що так яскраво заявили про себе, не змогли вирушити в кіно велике. Можна погодитися з кінокритиком Сергієм Тримбачем, який ще наприкінці 2005 року писав («Україна молода»): «Нове покоління практично немає шансів відбутися у вітчизняному ігровому кіно. Президент країни став “дахом” престижного молодіжного кінофестивалю, а краще би зробити реальні, конкретні кроки у напрямі відновлення кіноіндустрії. Інакше “Молодість” буде просто ефектним прикриттям нульових можливостей для молодих людей відбутися в кінематографі. Таким собі дезодорантом, яким бризкають на одяг, наскрізь пропахлий нафталіном». За два роки після цих слів практично нічого не змінилося.У цьому стислому огляді не йшлося про режисерів-початківців, які пробують свої сили у телесеріальній продукції, — ненаситний телеекран щодень потребує заповнення. Замовники телепродукції воліють звичне, вже тисячі разів бачене. Про експеримент чи творче начало не йдеться: тільки комерційна вигода й доцільність. Не йдеться у тих серіалах, звісно, про бідних чи упосліджених. Давно назріла потреба зробити селекцію, підтримати найталановитіших, тих, яким є що сказати глядачеві, змінити курс — не гнатися за кількістю дебютів, а дати змогу молодим зняти повнометражні фільми. За найостаннішим повідомленням Голови Державної служби кінематографії України Ганни Чміль, готується до запуску сім повнометражних фільмів молодих режисерів. Серед них — лауреати МКФ Валентин Васянович, Тарас Томенко, Валерій Ямбурський, Роман Бондарчук. Ще у цьому списку амбітні Олексій Росич та Марина Кондратьєва, хоча їхні дебюти чимось особливим не вирізнялися. Дещо дивною у цьому переліку претендентів на ігрові картини є поява документаліста Сергія Лозниці, який працює у Санкт-Петербурзі й хоче знімати ігровий фільм частково на українські кошти.Втім, реалізація цих фільмів залежатиме, як завжди, від багатьох чинників, адже держава, пообіцявши, не завжди дотримує свого слова.