Найгірші з найкращих
(Скачати весь номер: 1/2011 [PDF, 2.4 Mb])
Текст: Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту «Історична правда», Київ
Пошуки еліти в «країні У» чимось нагадують популярні свого часу розмови про національну ідею. Ніхто точно не знає, що воно таке, але ідея повинна бути – щоб було «все як у людей».
Словник твердить, що еліта – це «обрані, найкращі». Так невигадливо й просто – найкращі, і все. Не зрозуміло тільки, хто обирає чи призначає, де навчають чи, навпаки, відсіюють їх, і – страшно подумати – чи можна це високе звання загубити...
Якщо проаналізувати перелік імен, які зазвичай в Україні ставлять поруч зі словом «еліта», побачимо лише смаківщину та ретрансляцію політичних поглядів і фобій. Одному за зразок Ліна Костенко, іншому – Ян Табачник. Хтось записує до еліти батька-засновника «Могилянки» В’ячеслава Брюховецького, хтось схиляється на користь Михайла Поплавського – людини, яка з нічого зробила престижний у певних колах університет культури. І ніби нічого не вдієш – всі вони elite.
Всеохопна криза, яка паралізувала українське суспільство, є наслідком діяльності еліт – влади, церкви, науки, вищої освіти, армії, культури. Корупція, дріб’язковість, зашореність і провінційність – головні вади корпорацій і станів, які мали б тримати на собі країну. Ставлення до провідної верстви, якої б низької якості вона не була (іншої однаково нема) коливається між позначками «критично» та «негативно».
Суть терміну «еліта» взагалі дивна – зіткана з умовностей та неконкретності. Адже не існує такої освіти, фаху, посади, заняття, рекомендації, які автоматично давали б шанс чи право бодай кандидувати «туди».
Політик N. сприймається суспільством як представник еліти, а його товариш по партії, фракції, сусід по залу у Верховній Раді чи Кабміні Х. – ні. Інший приклад: Академік Y. гідно несе звання представника провідної української інтелектуальної верстви, а його колега по академії Z. – викликає скепсис і зневагу.
Отже справа в персоналіях, особистих якостях тих, кого можна було б зарахувати до складу еліт. Розрізняють політичну, адміністративну, військову, технічну, мистецьку, інтелектуальну еліту тощо. На підсвідомому рівні ввижається, що стати елітою можна, повсякденно проходячи через неоголошений природний відбір.
Як це відбувається?
Мільйони очей дивляться на потенційних претендентів, тисячі ниточок зв’язують їх із соціумом, і в якийсь момент хтось із Неба вказує перстом на небагатьох обранців. І тоді – слава, авторитет, довіра, надії.
Це – в ідеалі. Насправді ж усе продається і все купується. Ціна голосу виборця рівна ціні пакунку з гречкою та пляшки олії. Дипломи й наукові регалії є предметом торгу. Місце голови районного суду коштує певну кількість кілограмів американських президентів купюрами по сто, місце в суді Конституційному – це ж еліта еліт! – є хабарем, платою за лояльність, запрошення до клубу тих, кому можна все.
Навіщо здобувати суспільний авторитет і визнання, коли перепусткою до найвищих посад чи до представницької влади цілком може бути прізвище батька або родича, а декому навіть цього не потрібно. Маємо, приміром, у парламенті тих, кому достатньо було опинитися в певний час у потрібному місці – як-от за кермом автомобіля олігарха А.
Навряд чи ця думка оригінальна, але поділюся: в Україні – псевдодемократичній, охлократичній, підвладній і спроектованій не мудрецями, а демагогами, державі – теорії еліт не працюють. І спроби їх насадити, апелюючи до здорового глузду, суспільної потреби й традицій – безсенсовні.
Так званий президент
Та й які можуть бути еліти в країні, що маючи європейську традицію, 46 мільйонів душ «освіченого та щедрого народу», таку-сяку політичну конкуренцію та відносно незалежні медіа, обирає на посаду президента людину, яка нездатна формулювати навіть елементарні речі, двічі відсиділа за кримінальним звинуваченням, а потім купила собі вузівський диплом, кандидатську і докторську дисертації, звання професора і навіть академіка якоїсь липової американської «академії».
Окей, усе перераховане – маячня та дифамація. Але ж за спиною цього діяча – кількарічне керівництво найбільшою за промисловим потенціалом та населенням області, де не спостерігається свободи в жодних її проявах, натомість офіційна статистика фіксує надвисокі рівні безробіття, злочинності, сухот, ВІЧ-СНІДу, самогубств, убивств тощо.
Характерними прикладами повного деінтелектуалізму тамтешніх (та й загальноукраїнських) «еліт» є наявність у Донецьку на двадцятому році Незалежності вулиці Постишева – організатора Голодомору, а також українофобська вакханалія довкола присвоєння імені Василя Стуса місцевому університету, студентом якого поет колись був.
Ви чули голоси авторитетів, місцевих еліт? Я, приміром, чув прокльони на адресу «русофоба» та «антихристиянина» Стуса від місцевої університетської професури, не кажучи вже про скавчання численних «шарікових», котрих регіон уповноважив представляти свої інтереси у великій політиці.
Я недаремно згадав персонажа, що його Микола Рябчук радить називати «так званим президентом». Обрання Януковича є найвищим доказом відсутності в українців не лише смаку, але й бажання слухати тих, кого прийнято називати «елітою».
Казали, переконували, аргументували
Не скажеш, ніби не попереджали. Казали, переконували, аргументували – і не тільки ті, кого в іншій країні вважали б «луччими» людьми, але й звичайні люди, зокрема з Донбасу, які попереджали про смертельну небезпеку такого вибору.
Ці голоси були вислухані, але залишилися непочутими. Хай там як, але інстинкт самозбереження не спрацював. І відповідальні не лише ті, хто не зміг переконливо попередити про небезпеку, але передусім ті, хто наче страус заховав голову в пісок, наївно сподіваючись, що їх не зачепить.
Чимало публічних, незалежних від влади інтелектуалів, визначних діячів науки та мистецтва у той чи інший спосіб апелювали до народу – своїх читачів, слухачів, поціновувачів тощо – з проханням не підтримувати лідера регіоналів. Такі сигнали були і в інтернеті, і в світових медіях. Навіть для тих, хто нічого не читає (а таких, на жаль, більшість) на парканах писали: «Скоро все буде Донбас».
Першим має зцілитися лікар
Отже, якщо говорити про те, чому в Україні немає нормальних, авторитетних еліт, то, за гамбурзьким рахунком, йдеться передусім про якість народу. Того самого літописно-пісенного «працьовитого», «доброго» та «мудрого», який мовчки підставляє шию спочатку під російське, а потім під радянське ярмо. Ну, а онуки перших і діти других – ще й під донецьке.
Совок не думає. Совок не потребує еліти. Совку та його елітарній верхівці достатньо начальника. І вони його отримали.
Корені цього можна знайти в історії. Скажімо, популярними є спроби публіцистів шукати паралелі між Януковичем та постатями на кшталт Івана Брюховецького чи інших невипадкових і невимушених колабораціоністів. Мені ці паралелі не надто подобаються своєю приреченістю, та й, зрештою, в історії можна знайти докази будь-чого. Самовиправдання з посиланням на темне минуле – слабкість, на яку не маємо права, якщо, звісно, хочемо колись вибрести з болота (в якому, до речі, опинилися завдяки «елітаріям» з іншого політичного краю – Ющенкові та Тимошенко).
Інфантильність і зрадливість – родова прикмета українських еліт, як політичних, так і творчих. Оксана Забужко, яка підписує листа президентові Януковичу з приводу збереження історичної архітектури Києва, виглядає так само непереконливо, як і Богдан Ступка за спиною нашого «православного до мозга костей» глави держави в Почаївській лаврі.
Професор із Rutgers University-Newark Олександр Мотиль нещодавно озвучив запитання – що відрізняє Мартіна Лютер Кінга, Махатму Ганді, Далай-Ламу, Десмонда Туту, Вацлава Гавела, Нельсона Манделу від лідерів Помаранчевої революції, і сам на нього відповів: «Їхня етика – їхнє сильне відчуття добра і зла та їх готовність працювати на благо спільноти без особистої вигоди».
Хворому, аморальному суспільству моральні авторитети та еліта не потрібні – вони йому не допоможуть. Це якраз той випадок, коли першим має зцілитися лікар.
