Ukraiński Żurnal - 12/2007

Реальність в об’єктиві

Текст: Роксоляна Свято, Київ 

Документальне кіно. Яким є його призначення: нейтрально фіксувати події і спонукати глядача до їх осмислення або ж подавати авторське бачення певної проблеми? Яким є його межі: де закінчується документ і починається «деформація» т.зв. реальної дійсності?

Існує думка, що, на відміну від ігрового кінематографа, в якому найціннішим є режисерове бачення світу, в документальному кіно нас цікавить дійсність сама по собі, тож фігура «автора» тут має бути майже непомітною. Проте до суб’єктивного світу режисера додається і своєрідна «суб’єктивність» камери, яка пропонує завжди лише окремі фрагменти дійсності, а також, зрозуміло, суб’єктивність «персонажів». Та, зрештою, документальне кіно часто і не боїться суб’єктивності, а талановитим режисерам вдається перетворити позірну ваду на суттєву перевагу.

На перший погляд сучасне українське документальне кіно є дуже різним. Різним за жанром, за темами, за спрямуванням і, звісно, за художнім рівнем. Режисери по-різному розуміють суть документального кіно і, відповідно, дуже по-різному втілюють свої наміри на екрані. І, попри відчутну кризу державного фінансування (найбільша в Україні студія «Укркінохроніка» з кожним роком все більше занепадає, а кількість відзнятих там стрічок вимірюється одиницями), все ж є добрий десяток вартих уваги робіт, що з’явилися в останні роки.

Без коментарів і пояснень

Нема сумніву, що одним із найцікавіших документалістів старшого покоління є Анатолій Сирих. Його стрічка 2006 року «Михайло Грицюк. Не плач за мною, Аргентино!» продовжує режисерову галерею першорядних культурних персоналій ХХ ст., часто не оцінених в Україні або й просто забутих. До неї вже ввійшли С.Параджанов, І.Миколайчук, художник Г.Гавриленко, композитор В.Сильвестров та багато інших. Цього разу зацікавлення режисера викликав М.Грицюк — скульптор, народжений в Аргентині, який приїхав до Києва ще в молодому віці. В «застійні» 70-і він опиняється в епіцентрі мистецького життя, тісно спілкується з С.Параджановим. Грицюк — один із співавторів проекту пам’ятника Шевченкові в Москві, а також творець цілої серії скульптурних робіт (одна з них, погруддя Ґедеона Кремера, є в постійній експозиції Національного художнього музею України). А.Сирих орієнтується на підготовленого глядача, здатного вловити приховані кіно- чи музичні цитати, глядача, який не потребує коментарів чи пояснень. Режисер нагадує про свою присутність лише інтелектуально насиченим монтажем, у якому немає випадкових кадрів і «фонових» мелодій: все тут має власний зміст.

Фільм Павла Фаренюка, 1938 р.н., із інтертекстуальною назвою «Чому білий птах з чорною ознакою?» (який, попри перші асоціації, не має жодного відношення до Юрія Іллєнка) також знято на «Укркінохроніці» 2006 року. Тут ми вже опиняємося не в світі високої культури, а радше навпаки, — в епіцентрі реальності, де життя прирівнюється до виживання. Бідне волинське село, в якому без опіки батьків доводиться рости двом братам-підліткам, — сюжет, якому міг би позаздрити і художній кінематограф. Життя серед звірів тут зовсім не метафора, бо ж покинуті діти спілкуються лише між собою та з коровами і псом, своїми єдиними щоденними супутниками. Фільм вражає натуральністю кадрів та неймовірною, справді художньою, насиченістю сюжету (скажімо, «сварка» хлопця з коровою, яка могла трагічно закінчитися для обидвох). Своєрідну паралель вибудовують кадри з життя лелек (ось звідки й походить назва), у якому, на відміну від жорстокого світу людей, родини існують щасливо: батьки вчать маленьких лелечат літати і постійно піклуються про них.

На Національній кіностудії ім. Довженка минулого року було знято стрічку «Микола Вінграновський у синьому небі» (реж. Ролан Сергієнко), співавтором сценарію до якої став відомий кінодослідник Сергій Тримбач. В центрі уваги режисера — період, що був і часом його власної молодості (Сергієнко був однокурсником Вінграновського у ВДІКу). Спогади колег і знайомих, великий шмат із курсової роботи, в якій той знімався, уривки з перших професійних кіноробіт — із цього калейдоскопу вибудовується образ молодого Вінграновського, цікавого та колоритного, до якого з великою симпатією і навіть з певним сентиментом ставиться режисер.

Оживлені духи минулого

«Загадка Норильського повстання» (2004–2006) ще одного представника старшого покоління Михайла Ткачука — знятий на студії «Заповіт» трисерійний фільм про режимний табір у далекій Росії, де 1953 року раптово почався страйк відразу всіх ув’язнених. Їх було майже 20 тисяч, і більша частина з них — українці. З’ясування всіх обставин і передумов події — основа сюжету стрічки.

Минулого року на «Укркінохроніці» презентували також три короткометражні роботи молодих режисерів — «Під тінню мансард» М.Воротинцева (про життя мансард і дахів Києва: тут і молоді астрономи, які спостерігають за зоряним небом, і безпритульні, які прийшли сюди в пошуках прихистку, й історії цікавих знахідок на горищах); «Аксіома кохання» Інни Дернової (приємна, хоч і не надто переконлива історія однієї щасливої й заможної сім’ї); та «Замки України» Артема Сухарева (візуально дуже красива розповідь про таємне життя українських замків, де, завдяки комп’ютерній анімації, режисерові вдалося «оживити» духів минулого).

В Національній кінематиці 2005 р. з’явилася також оригінальна стрічка молодої документалістки Вікторії Мельникової «З найкращими побажаннями! Енвер» — про джазового та етногітариста кримсько-татарського походження Енвера Ізмайлова, одного з десяти найвідоміших гітаристів світу, та його незвичну техніку гри — тепінг. Музика, наповнена близькосхідними мотивами, органічно вливається в кримські пейзажі, а майстерний ритмічний монтаж здається органічним, справжнім продовженням музики.

Вже 2007 року відбувся прем’єрний показ фільму молодої режисерки Анастасії Харченко «Божичі» — про однойменний фольклорний колектив, який збирає народні пісні по українських селах. В останні роки «Божичі» стали відомими завдяки тісній співпраці з харизматичним Олегом Скрипкою та його етнофестивалем «Країна мрій». Скрипка з’являється і в цьому фільмі, щоб поділитися власними міркуваннями про актуальність фольклорної музики в сучасному світі.

Заслуговує уваги і телевізійний десятисерійний проект «Собор на крові» студії «Телекон» та каналу «1+1» (реж. Ігор Кобрин). Науково-публіцистичне дослідження історії національно-визвольного руху України подано з певною детективною інтригою (що є тільки перевагою для телевізійного проекту, адже краще утримує увагу глядачів). Та важливо інше: в Україні, де й досі існують дві кардинально-протилежні версії національної історії, є нагальна потреба в деміфологізації певних історичних подій та осіб (у тому числі, й демонізованого в Східній Україні Степана Бандери та всіх «упівців» загалом). Широкої суспільної дискусії фільм, на жаль, не викликав, проте отримав чимало схвальних відгуків від істориків, філософів та культурологів. З реакцією не затрималися і комуністи. Один із найзапекліших ідеологів Леонід Грач узагалі назвав фільм «русофобським», звинувативши авторів у спотворенні «справжньої» історії. Та, мабуть, і така «реклама» не буває зайвою.

Меценати мистецьких акцій

На жаль, більшість згаданих стрічок та імен до ширшого глядача так і не доходить. Пройшовши прем’єрний показ або взявши участь в одному-двох фестивалях, фільми зазвичай не потрапляють на широкий екран (винятками є «Кіноманія» (2003) Ганни Яровенко з проекту «Любов – це…» або минулорічна «трилогія» «З табуретом до Індійського Океану», показані в одному з київських кінотеатрів).

Випадки ж, коли документальні фільми вітчизняного виробництва рекламують у всіх ЗМІ, а потім показують як у кінотеатрах, так і на телебаченні, заслуговують окремої уваги. Тож, мабуть, найпомітнішою документальною подією 2007 року можна назвати прем’єру фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я» (Spell Your Name). Причиною такої небувалої уваги до стрічки стала, мабуть, не так відомість режисера, як імена продюсерів — Стівена Спілберга та Віктора Пінчука (другий є однією з найбагатших осіб в Україні, що активно займається меценатством мистецьких акцій). «Назви своє ім’я» — один із багатьох проектів міжнародного фонду «Шоа», який вже чимало років збирає свідчення очевидців про Голокост. В основі фільму — інтерв’ю, проведені в Україні в 90-і роки. Втім Буковський не задовольняється простою діалогічною формою. Витворюючи складнішу рамкову конструкцію (глядачеві періодично нагадують, що він дивиться давніші матеріали в записі), перемежовуючи розповіді страшними хронікальними зйомками тих часів, він художніми засобами опосередковує самі події, емоційно дещо відсторонює глядача. Та, здається, коли мова заходить про трагедії такого масштабу, будь-які художні засоби стають зайвими.

Зрозуміло, важко в одній статті охопити весь спектр українського документального кіно. Адже, попри фінансові проблеми, фільмів стає щораз більше. На міжнародному фестивалі документального кіно «Контакт» (цього року вже третьому) їхня кількість із кожним роком зростає. Звісно, не всі вони однаково вартісні та цікаві. Та достатньо, якщо цікавими будуть хоча б одна-дві роботи, адже для будь-якого мистецтва важливо не «скільки», а «як»…