УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2011

Бачиш цей ліс за вікном?

(Скачати весь номер: 1/2011 [PDF, 2.4 Mb])

Текст: Таня Малярчук, Івано-Франківськ

 

Мені завжди більше шкода тварин, ніж людей. Можливо тому, що тварини не вміють говорити. Не вміють брехати. Не вміють себе захистити. Вони не шкодять людям, тоді як люди навпаки і шкодять, і вбивають, і знищують.

Пункт другий. Мені більше шкода українських тварин, аніж українців. Українцям тяжко, але тваринам, які живуть на території України, просто нестерпно. Як вони можуть сподіватися на захист там, де захищеним себе не почуває ніхто? Якщо я зараз почну скаржитися на долю, наприклад, українських вовків, ви справедливо зауважите: до чого тут вовки, коли тисячі українських дітей живуть на вулиці й нюхають клей?! І з одного боку, ви матимете рацію. А з другого – дітям дитяче, а вовкам – вовче, хіба ні? Мені прикро усвідомлювати, що українські ліси перестали бути страшними. Зустріти в ньому вовка чи будь-якого іншого хижака уже практично неможливо. В українських Карпатах залишилося кілька ведмедів, але на їхньому місці я б не зволікала і в терміновому порядку змінила громадянство на Карпати румунські. Родину лосів я останній раз бачила на початку 90-тих. Вони, троє, неквапно перетинали шосе у районі села Лісний Хлібичин на Івано-Франківщині. Мій батько змушений був зупинити авто і дати цим дивовижним тваринам дорогу. Тоді, я знаю, лосів в Україні було сотні тисяч. Сьогодні я не впевнена, що є хоча б один.

Нещодавно я підслухала в приміській електричці з Делятина до Івано-Франківська розмову старших чоловіка і жінки. Жінка сказала: „Ти бачиш цей ліс за вікном? В ньому живуть зубри”. І мені було дуже сумно. Бо зубри в цьому лісі вже не живуть років двадцять. Всіх їх розстріляли заради розваги ті, кому все дозволено. Так само зубри вже не живуть у Чернігівській області. Останні семеро втонули у річці Остер, куди їх загнали мисливці на джипах. Подібне полювання не має абсолютно ніякого сенсу. Адже зубр – це велика корова. Вона стоїть і дивиться на тебе. Вона не тікає і не боїться. До списку її природних ворогів Бог чомусь не додав людину. Напевно, з надмірної довіри до останньої.

Підійти впритул і вистрелити у велику корову – який у цьому кайф?

Україна – рай для мисливців. Плати – і тобі дозволять пристрелити будь-кого, навіть білого лебедя. Але справа в тому, що вже нема що дозволяти. Залишилися під прицілом одні нещасні дикі кабани, які плодяться з космічною швидкістю у фактично порожніх лісах.

Так само порожні українські річки і озера. Там плавають тільки карасі, які виявилися найхитрішими з риб. Порожні річки замулюються, уповільнюються, зацвітають і перетворюються на болота. Одна бабця з придунав’я розповіла майже гемінгвеївську історію про те, як кілька днів в далекому дитинстві полювала на велику рибу. Це була білуга. І важила вона більше ніж два центнери. Сьогодні таку рибу можна побачити тільки у краєзнавчих музеях, а в гирлі Дунаю місцеві мешканці мають нову розвагу. Вони полюють на жаб.

Тотальне спорожніння веде до тотальної самотності – так я думаю. Мені страшно усвідомлювати, що на цій величезній території, яка зветься Україною, залишається все менше і менше живого. Цей процес зникнення – як інфекція. Вона може не зупинитися і піти далі. Але, на відміну від українських вовків, ведмедів, лосів і зубрів, самі українці ще мають шанс затриматися. Якщо, звичайно, на їхні голови не буде встановлено привабливу ціну.

           
Український журнал