Ukraiński Żurnal - 3/2011
Європа не може дозволити собі ще однієї Білорусі
(Скачати весь номер: 3/2011 [PDF, 2.2 Mb])Текст: Петро Андрусечко, Познань
У грудні минулого року Євросоюз уважно стежив за подіями в Білорусі. Мінська міліція брутально розігнала виступи невдоволених фальсифікаціями виборів. Президент Лукашенко без вагань посадив своїх опонентів за ґрати. Ось і 2011 рік почався під знаком ґвалтовної зміни влади на Близькому Сході. І невідомо, що за новий порядок там утвориться. На цьому тлі ситуація в Україні виглядає стабільною, українське сусідство нічим не загрожує Євросоюзу. Однак це тільки видимість.
Коли Віктор Янукович переміг у президентських виборах, здавалося, дехто з європейських політиків полегшено зітхнув. Щоправда не виграла Юлія Тимошенко, яка так сяяла на європейських раутах. І все ж «важкий» для Євросоюзу період правління Віктора Ющенка завершився. Від самого початку екс-президент зловживав поняттям «інтеграція з ЄС». Чому? А тому, що за пафосними деклараціями «даєш інтеграцію!» не відбулося жодної системної реформи, яка наблизила б Україну до європейських стандартів. З часом окремі члени ЄС усе холодніше сприймали «інтеграційні» заклики Ющенка. Зрештою і сам екс-президент ставав усе менш передбачуваним, загрузнувши у політичній сутичці з Юлією Тимошенко. В підсумку наприкінці своєї каденції інтеграційні ідеї просував політик, рейтинг якого обчислювався кількома відсотками!Заради справедливості треба зауважити, що Євросоюз також не скористався історичним моментом, який подарував 2004 рік. Адже такої підтримки та симпатії до українців серед європейців як тоді, годі було й уявити! Важко сказати чого саме не вистачило ЄС, проте він так і не спромігся запропонувати Україні щось більше. А так придалася би справжня цукерка, що стимулювала б очікувані реформи.На цьому тлі Віктор Янукович і його команда здавалися ЄС «прагматичними», значно «безпечнішими». Передбачалося, що нова влада не забиватиме голови виборців нереальними планами. Експерти радше замислювалися над тим, чи Україна взагалі продовжить співробітництво з ЄС.
Але «прагматики» теж обіцяють
На подив спостерігачів перший візит Віктора Януковича відбувся до Брюсселя. Ініціативу помітили і належно винагородили. Європарламент прийняв резолюцію, де чорним по білому записали, що згідно зі Статтею 29 Угоди між ЄС та Україною, Україна має право подати заяву на членство в євроспільноті. Цей широкий жест призначався як противага надто швидкому повороту в бік Росії. Також передбачалося, що Янукович не «лякатиме» усіх деклараціями членства в ЄС.Окремим європейським політикам та авторитетам сподобалися спроби нової української команди консолідувати владу і усунути поле конфлікту. Адже всім набридла безглузда боротьба Ющенка й Тимошенко. Тим не менше швидко виявилося, що Янукович наслідує окремі жести свого попередника. Вже під час першого візиту до Брюсселя 1 березня 2010 року Янукович сказав: «Не пізніше ніж через рік ми отримаємо безвізовий режим і отримаємо зону вільної торгівлі з Євросоюзом». Ця обіцянка із завидною регулярністю звучить й досі.Насправді ж переговори щодо зони вільної торгівлі відбуваються в нелегкій атмосфері. Спочатку Захід приписував представникам Партії Регіонів проєвропейські настрої, адже Європа — це нові ринки збуту. Мало того, ці настрої стали справжнім козирем регіоналів. Однак очікування не виправдались. Як підкреслює Світлана Конончук, експерт Українського Незалежного Центру Політичних Досліджень, проєвропейськість великого бізнесу стосується насамперед його власних інтересів. Тому й прагматизм нової команди націлений передусім на захист великого бізнесу.Схожим чином виглядало питання з візовим режимом. На Саміті Україна – ЄС 22 листопада минулого року ухвалили План дій по запровадженню безвізового режиму. (Хоча з неофіційних джерел відомо, що документ могли не прийняти). Однак це не Дорожня карта, що визначає конкретні етапи скасування віз.
Прогресу без кропіткої праці годі очікувати
Позиція українських політиків, які твердо захищають власні інтереси в цьому питанні зовсім не дивує. Проте недовіру викликає сам факт проголошення Януковичем успіху й акцент на датах підписання Угоди про зону вільної торгівлі. Тут, власне кажучи, Янукович і йде шляхом свого попередника. Реалізм обіцянок влади оцінити складно. Нещодавно прем’єр-міністр Азаров заявив, що узгодили вже 90% позицій Угоди. Залишилося знайти консенсус по квотах експорту української сільськогосподарської продукції. Для такого великого виробника як Україна це надзвичайно важливий момент. Однак хто поручиться, що заяви Києва «у значному поступі» — це правда? Експерти зазначають: якщо квоти не узгодять до липня, до кінця року Угоду навряд чи підпишуть.Схожі проблеми з візовим режимом. Янукович обіцяє прогрес упродовж 2011 року. Але на думку аналітиків це абсолютно нереально! Адже потрібно укріпити український кордон з іншими сусідами і об’єднати інформаційні системи особових даних українських та європейських служб. Початок випуску біометричних паспортів відклали, а це також одна з вимог. І виконати її можливо не на зустрічах у Брюсселі, а шляхом щоденної кропіткої праці на місцях. Усе це викликає підозру, що всупереч оптимістичним деклараціям президента введення безвізового режиму може відбутися не раніше ніж за 3–5 років.І все ж не технічні труднощі можуть стати головним болем у діалозі між ЄС та Україною. Йдеться про монополізацію влади і порушення засад демократії, наростання авторитарних тенденцій та маргіналізацію опозиції за допомогою адміністративного й силового апаратів. Це також — обмеження свободи слова, політизація та контроль над судами, вибіркова боротьба з корупцією, що, по суті, лише імітує боротьбу з хабарництвом (про це чимало писалося на шпальтах УЖ).
А далі вже не карнавальний Майдан?
Як підкреслює Володимир Фесенко, українські політики, особливо вихідці із силових структур не розуміють європейської ментальності. Їм чужа система європейських цінностей. Звідси, наприклад, абсолютне нерозуміння позиції Чехії, яка надала притулок Богданові Данилишину. Рішення Праги ж свідчить про абсолютну недовіру до української судової системи.Сьогодні в Україні особливо прискіпливо спостерігають за подіями на Близькому Сході. Порівнянь не уникнути. Дехто вважає, що Єгипет і Туніс переживають такий собі арабський Майдан. Хтось знаходить спільні риси між північно-африканськими режимами та українським. Без сумніву, українські спецслужби уважно спостерігають за цими подіями. Можливо, мають рацію деякі українські експерти, передбачаючи, що новий український Майдан (якщо відбудеться) вже не буде кольоровим карнавалом 2004 року.Події в Україні незабаром можуть перетворитися на справжній головний біль для ЄС. Показовою є стаття «Ukraine: A democratic revolution in reverse», опублікована у «Washington Post» 22 лютого цього року. «Візьміть, наприклад, Україну, де Помаранчева революція була така ж захоплююча, як Каїрська площа Тахрір. Але в Україні всі реформи відступили від демократії. Поки увага Заходу прикута до повстань на Близькому Сході, стратегічно важлива європейська країна з 50-мільйонним населенням може крадькома покинути демократичний табір». З перспективи українського демократичного середовища, Захід або не цікавиться, або взагалі немає стратегії щодо України. Тим часом деякі українські експерти б’ють на сполох. Адже невдовзі за східним кордоном ЄС може з’явитися режим, що дуже сильно нагадує білоруський. Можливо, це занадто песимістичний сценарій. Проте, так чи інакше, Захід повинен пильніше цікавитись Україною. «Потрібен колективний європейський тиск, який переконав би Януковича, що згортання демократії приведе до повного провалу всіх програм. І якщо йому здається, ніби немає зв’язку між безвізовим режимом та демократією, то насправді йому ніхто не дасть безвізового режиму, якщо він будуватиме тут авторитарну країну», — зазначає журналіст «Української Правди» Сергій Лещенко. «Янукович вважає, що Європа лякається реверансів України в бік Росії, тому навіть якщо він поводитиметься як Лукашенко, Європа не відвернеться від нього», — додає Лещенко. Наразі Євросоюзом керує Угорщина, в липні естафету забере Польща. Обидві країни вважаються союзниками України. Можливо, саме тому і Будапешт, і Варшава повинні переконати Київ, що дотримання демократичних засад — не лише в інтересах влади. Це також, як показує приклад близькосхідних країн, — гарантія її безпеки.