Ukraiński Żurnal - 3/2011

Сашко Ушкалов: «В українській літературі бракує текстів із претензією на інтелектуальність»

Розмовляв Олег Коцарев, Харків – Київ

Письменник із Харкова Сашко Ушкалов у двотисячні роки став одним із найпомітніших представників молодої генерації літераторів-«двотисячників». Причому, на відміну від багатьох інших, з ходу охопив і поезію, й прозу, і навіть драматургію, місце якої в сучасній українській літературі більш ніж скромне. Поетична збірка «Перипатетика блюз», книжка абсурдних п’єс «Esc» і повість «БЖД» були помічені критиками й мали помітний читацький успіх, особливо «БЖД». Також він став одним із авторів доволі гучної антології «Декамерон». Письмо Ушкалова, одночасно іронічне, пригодницько-хуліганське, образне й десь у глибині сумно-замислене, припало до душі багатьом. Про його дотеперішні твори ще можна сказати, що вони неминучо стильні, впізнавані, мають характерний, якщо так можна висловитися, «плавно-тягучий» темпоритм. Тематика творів переважно належить до ефектного молодіжного дискурсу, що підтримується і підкреслено сленґовою мовою (мабуть, не остання причина популярності його творів та особливо добра риса з погляду заповнення жанрово-тематичних літературних лакун). І, судячи з уривку з нового роману, ця характерна ознака Сашкових творів залишається актуальною. 

Сашку, що ти зараз більше пишеш, поезію чи прозу? І чи плануєш щось нове у драматургії?

Я зараз узагалі пишу тільки прозу, писати водночас поезію і прозу ніколи не виходило, це дуже різнопланові штуки, скажімо, як водночас займатися боксом і бальними танцями. Драматургією займатися не планував, але вже доволі тривалий час думаю над тим, аби створити повнометражний кіносценарій за «БЖД»... 

Чого, на твою думку, бракує в тому наборі сучасної української літератури, який пропонують читачеві книгарні, бібліотеки та інтернет?

Відповідь буде банальною, але не вистачає асортименту. Словом, нема такого, щоб очі розбігалися. Аби ти прийшов до книгарні й у позитивному сенсі не знав, що вибрати, аби на поличці відразу ж стояло 10-15 книжок, яких тобі хотілося б. Якщо говорити про жанри, то, безумовно, значно слабше представлена драматургія. Слабинка прози полягає у майже повній відсутності історичного роману й текстів із претензією на інтелектуальність. Щодо поезії, то тут ніби все гаразд. Її багато й вона дуже різна, це тішить. 

Коли чекати наступної книжки Сашка Ушкалова?

Із упевненістю можу сказати, що ближче до літа. Тобто я дуже сподіваюся, що за кілька місяців на поличках книгарень опиниться мій новий роман. Роботу над текстом майже завершено, лишилися деякі штрихи й апробація на людях, думку котрих я ціную й поважаю. А далі вже справа за видавцем. 

Про що буде нова книжка і чим вона відрізнятиметься від «БЖД» чи інших? Маю на увазі, темою, стилем…

Ти справді думаєш, що я зараз про все це розповім? 

Чи є теми, про які ти ніколи не став би писати?

Важко сказати, завжди розгублююся, коли чую це запитання. Зоофілія, напевно… От про неї не писав би, хоча… Під псевдо і за великі гроші, хтозна… От уяви, приїздить мужик на джипі й каже тобі ― напиши роман про зоофіла, ось тобі аванс 200 тисяч баксів. Ну, це жарти, звісно. Тобто я не писав би про те, що мені не подобається. А смаки, вони ж увесь час змінюються. 

Чому тобі важливі так часто саме теми такого собі «молодіжного протистояння злому світу», пригод із гопуватим присмаком?

Знаєш, я взагалі не оперував би поняттями «добро–зло», я краще сказав би «нормально–ненормально». Бо добра як такого не існує. Добро ― це нормальні вчинки, вчинки, які людина має робити завжди. Ти комусь підставляєш у халепі плече, витягуєш когось із неприємностей ― і це не означає, що ти добрий, це означає, що ти нормальний, бо кожна нормальна людина зобов’язана так робити, без усіляких відмазок. Ти ставиш такі небезпечні запитання, що це інтерв’ю починає скидатись на проповідь баптистського пастора. Щодо гопуватого присмаку, я не зовсім розумію, що ти мав на увазі. Більше того, заперечую існування такого присмаку в моїх текстах. Такі герої зринають, безумовно, але присмак... 

Іноді, коли читаю твої твори, складається враження загальної песимістичності. А як воно відчувається тобі, зсередини?

Ті, хто мене знають, часом теж говорять, ніби я песиміст. Насправді я абсолютно реально дивлюся на речі, а ті песимістичні нотки, які можна помітити як у моєму характері, так і в моїх текстах, є не більш ніж самонакруткою, що допомагає впоратися з проблемами. Для мене краще накрутити себе по повній, вирахувати всі можливі негативні розв’язки, а потім із полегшенням зітхнути (мовляв, було не так уже й страшно), ніж зухвало, груди колесом, кидатися на перепони, а потім безбожно облажатись, недооцінивши масштаб проблеми. Це особисто моя позиція, що, вочевидь, передається й деяким моїм героям. 

Що найприємніше і найлегше в письмі, в самому процесі написання творів — вибудовувати сюжет чи, наприклад, зачіплятися за якісь «фішки» на зразок метафор, краєвидів, жартів, чи ще щось?

Приємне геть усе, письмо ― це приємна територія. Найлегше вдається виписувати діалоги. Вони в мене, як правило, навіть не редагуютьcя, тобто перша версія і є остаточною. 

Що нині читаєш, і що з цього міг би порадити іншим?

Зараз перечитую ту літературу, над якою працюю. Укотре читаю «Голубоє сало» Сорокіна, бо вже є домовленість із «Фоліо», що цю книгу перекладатиму саме я. Читаю німецьку книженцію про світову історію та політику минулого століття, котру паралельно перекладаю для одного зі столичних видавництв. Прочитав останню книгу Ерленда Лу, розчарувався так, що навіть назву її забув. Там скандинавська сім’я їде у відпустку до якогось німецького містечка з химерною назвою. Раніше від Лу просто фанатів, але ця книга виявилася для мене відчутним нокдауном. Я знайомий з одним норвезьким автором, що друкується в тому самому видавництві, де й Лу, то спробую через нього спитатися в Ерленда, що це вбіса було?

 Як ти розумієш літературний успіх?

Писати те, що тобі подобається, маючи при цьому солідні тиражі й гонорари. 

Що є важливішим: певні думки, ідеї, закладені у твої твори, чи те, як їх написано, форма, метафори?

І перше, і друге. Ідея без якісної форми стає безбарвною, форма без якісної ідеї ― це як автомобіль без двигуна. 

Знаєш, я нещодавно зі здивуванням зрозумів, що знову стає актуальною дискусія про те, чи мусить письменник займатися, так би мовити, «чистим мистецтвом», а чи неодмінно має взяти на себе соціальну відповідальність, «соціальне замовлення». Що ти можеш сказати з цього приводу?

«Чисте мистецтво»? Гм… Навіть «чисте мистецтво» має свій соціальний складник, тобто воно або сприймається, або ж не сприймається. У разі, якщо воно сприймається, мова йде про отримання реципієнтом естетичної насолоди. Якщо ж воно не сприймається, то стає в опозицію до «соціального замовлення», тобто відіграє роль, так би мовити, мистецького «зла». Все просто, в останньому випадку працює матриця «добро–зло». Складне питання, я б ним не заморочувався, бо істину тут ніколи не знайти. 

Нещодавно ти побував на літературній стипендії у Польщі, які твої враження від перших відвідин цієї країни? Як писалося?

Хороша країна, привітна, особливо коли спілкуєшся на вулицях німецькою. Українці й чехи там не вельми в респекті, але менше з тим. Чисто, затишно, спокійно, все чітко й відлагоджено. Писалося дуже непогано, але це вже після акліматизації, оскільки, маю зізнатися, це був мій перший виїзд за «справжній» кордон. Раніше бував лишень у Росії та Білорусі, з тієї причини, що бюрократи не хотіли видавати мені закордонний паспорт через мій розмоклий український, який цілком годиться для пересування Україною, проте геть не годиться для установ, що видають закордонні паспорти. Єдине, що дратувало в Кракові, це цілковитий спокій і європейські ціни на цигарки. Зі спокоєм ще куди не йшло, можна, приміром, із коханою в скайпі полаятися, а от із цигарками вже нічого не вдієш. 

Науковець Олександр Ушкалов — він живий і актуальний, чи лишився тільки письменник Сашко Ушкалов?

А то, звісно, живий. Як науковець я працюю далі, наразі мене найбільше цікавить така штука, як літературний побут 1920–30-х років. От візьму ще й здуру напишу про це докторську, хтозна… 

А як тобі працюється викладачем?

Цікавезний досвід такий, але не знаю, чи надовго мене ще вистачить. Нагадує роботу комівояжера, тобто ти впарюєш студентам сучасну українську літературу, не в тому сенсі, що продаєш, а в тому сенсі, що підсаджуєш на неї. Та й розважитися можна, коли слухаєш, що вони говорять про сучукрліт. Коцарев, чув би ти враження студентів-заочників від твоїх поезій! 

Ти є одним із упорядників збірки архівних матеріалів НКВД про репресованих українських письменників. Розкажи трохи про цей проект, і яким має бути його продовження?

Це мій спільний проект із Ушкаловим-старшим. У самому проекті подано матеріали з архівно-слідчих справ Шпола, Слісаренка, Ірчана та ще чотирьох письменників епохи Розстріляного Відродження. Цікавезна книга вийшла, як на мене. Щодо продовження серії «Архів Розстріляного Відродження», то питання треба ставити не мені, а видавництву «Смолоскип». Ушкалови — старший і молодший — свою справу зробили, власне, вигадавши назву серії та упорядкувавши перший том. 

І, мабуть, найбанальніше запитання. Вже остаточно пішли від нас двотисячні роки. Чи міг би ти їх якось підсумувати? І загалом, і в літературі. В чому сподівання виправдались, а в чому — ні? Чим найбільш запам’яталося те десятиліття?

Ти уявляєш, скільки можна наговорити про життя в проміжку між 17-ма та 27-ма роками? З моменту шкільного випускного, коли п’яні однокласники намагалися зустрічати сонце на березі одного з харківських водосховищ (тоді саме йшов дощ, а вони дивилися не на схід, а на захід) і до теперішнього моменту, коли куриш по дві пачки на день, маєш свою сім’ю, кілька книжок в арсеналі й розуміння того, що не все так просто і не все так складно, як може здаватися. Словом, мені в двотисячні велося непогано, і я хочу подякувати всім, хто до цього мого «непогано» причетний.