УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 3/2011

KNOW-HOW-NOW?

(Скачати весь номер: 3/2011 [PDF, 2.2 Mb])

ІЗДРИК 

 

«Все знаю, все розумію, та вдіяти нічого не можу».

«Та от усе шось роблю-роблю, а нашо — не знаю»

«Бо не те чиню, що хочу, а що ненавиджу, те й роблю я». 

Бог дав людині душу зокрема й на те, аби вона могла переживати безліч станів, не пов'язаних безпосередньо з біологією, й іншим біологічним створінням, подібно, недоступних. Чого ж людина найчастіше обмежується відчуваннями, що виходять із суто біологічного потенціалу — голод, страх, лібідо, агресія, ситість etc? Хімія мозку, звичайно, оздоблює цей небагатий асортимент фірмовим упакуванням із психічних феноменів, однак пригледівшись, розумієш, що за барвистими фантиками пристрастей, емоцій, прагнень і тзв «душевних мук», — усе ті ж фантоми тваринного походження.

А якщо й трапляється поюзати душу, поворушити її рецепторами, розпрямити її мацаки, хвости, кінцівки й крила, розплющити її 333-тє око, наповнити її бездонні легені, увімкнути всі її прилади нічного й денного бачення, всі радари, антени і сенсори, під'єднати всі її порти, відкрити всі її шлюзи, вікна, фітінґи і жерла, запалити всі факели, прожектори, фари, сірники, свічки, ліхтарики, розчинитися в її власному світінні, то це трапляється так рідко, не зі всіма, і так на коротко, що нагадує екскурсію найслухняніших розумників піонерської дружини до райкому партії; екскурсію, влаштовану хворою свідомістю піонервожатого в нападі мескаліново-партійного прозріння; екскурсію, в якій нещасним піонерам показують коридори райкому з рядами масивних дубових речей і терпляче пояснюють, що за цими дверима сидять серйозні дяді, вони зайняті важливими справами, і поки вони зайняті, їм, піонерам нема про що турбуватися, всьо буде донбас, і нєфік вам тут шлятися без діла, пацанчики, ідіть но краще вроки вчить і дєдушку лєніна читать. І піонери, заслинені й заплакані вертаються додому, сякаючись дорогою в червоні «галстуки» й розуміючи, що висоти партійної духовності їм не по рангу, що до партквитка ще дорости треба, а вожатий казав, хто дєдушку лєніна напам'ять не вивчить, того навіть у комсомол не приймуть.

І от спадає з тебе цей короткий екскурсійний прорив у коридори власної душі, сходить, немов морська піна із прибережного каміння, і ти знову мертвієш, висихаєш, лежиш по груди в піску, море відступає все далі, вітер здуває з тебе залишки водоростей, дрібних комах, шматки медуз, навіть піщинки, й ті видуваються із пористого твого тіла а далі — все, навіть чайці нема цікавості задивлятись на твою необжиту поверхню, не кажучи вже про надію, що хтось, колись напише на ній бодай якесь слово. 

«А без слова ти — полова, а без слова ти ніщо, бо неназване не існує, бо неозначене — без значення, і без імені ти не вір мені». 

Людині не дано жодного іншого морального імперативу, окрім як берегти честь імені. Ім’я, що ним нарікається новонароджений — не лише ідентифікатор і перша сугестивна команда, але й уламок Слова, одне з віддзеркалень таємного Імені Бога. (Як наочні посередники вигадані різні святі зі своїми іменами й астральними функціями). Тому дбаючи про честь кожен свого імені, ми сповнюємо обітницю Всевишньому — славити Слово.

«Славити Слово» — основний слоґан людини розумної, втім я не про те. Я про те, що знаючи все це, і ще багато дечого, ми не лише не вміємо наситити власну душу Заповітною радістю (радістю, до слова, — чи до Слова? — притаманною їй відпочатку; радістю, даною як іманентна властивість, як сама сутність душі; радістю, що ми її щомиті розмінюємо на нехитрі втіхи тілесної чи, сказати б, тваринної природи, див. початок), але й не здатні керувати хімією власного мозку, масово узалежнюючись як від психоактивних суспільних практик (війни, релігії, секс etc), так і від стимуляторів фармакологічного походження.

Отже Френсіс Бекон збрехав: знання — не сила. Knowledge itself is NOT power.

І несила силою самого знання звеселитися, бо у великій мудрості — бездна печалі. І слабо слабкістю невідання та глупоти прозріти, бо радість ідіота — це лише пожиттєва інтоксикація сератоніном. Тож пощо, нащо й звідки нам оте «відання»? Для чого служать компетенція, ерудиція, обізнаність, якщо життя від них не робиться ані легше, ані краще, ані швидше, ані прозоріше, ані осмисленіше, ані — вибачте — щасливіше? 

«Моє знання без віри — як повітряна куля без повітря. Можна до скону носити її за плечима, таргати на собі, латати, провітрювати, і так жодного разу й не здійнятися в небо.

Моє знання без віри — неужиткове як порожня посудина. Можна довіку дивуватися її формі, орнаменту, стирати з неї пилюку, грати нею в «бутилочку», можна навіть розбити її, так і не довідавшись, що суть кожної посудини — в її вмісті, бо лише наповнена вином пляшка є пляшкою вина, порожня ж є тільки незрозумілою скляною перепоною між простором зовнішнім і простором внутрішнім, які суть одне. Знання лише утримує віру в певній формі, подібно як посудина утримує рідину.

Своїми знаннями ми просто розфасовуємо живильну вологу віри в упакування окремих identity. Хтось виглядає як глечик молока, хтось — як кухоль пива, хтось — як склянка води, хтось — як горщик із нечистотами.

Тільки віра тут ні до чого. Вона — вода. Універсальна стихія, що все розчиняє, і все сполучає, і все живить, і все очищає, і все пам'ятає, і всюди проникає, і навіть не знати(!) навіщо проводить електрику. Без води, як підказує знання, життя немає; без віри, як підказує те ж таки знання, все — попіл, пісок, комічна пилюка.

Моє знання без віри — це лише імовірність. Шанс на милість небесної гідропоніки. А також вірність. Безнадійна вірність невидимому, незнаному й непізнаваному». 

Український журнал