Ukraiński Żurnal - 3/2011
Пішли у вічність
(Скачати весь номер: 3/2011 [PDF, 2.2 Mb])Текст: Тамара Злобіна, Київ
Наприкінці 2009 року померли два видатні Олександри — Гнилицький та Матвієнко. Обидва художники були піонерами сучасного мистецтва незалежної України, сформували власні оригінальні образні системи. Олександри залишили по собі добру пам’ять. Матвієнко — доброзичливу і злегка загадкову, Гнилицький — бездоганно світлу.
Якщо Саша Гнилицький (1961–2009) був хедлайнером покоління «нової хвилі», то Шура Матвієнко (1970–2009) залишався на маргінесі художньої тусовки. Взагалі, мало залишив по собі — поїхавши зі Львова, де народився і виріс, випав з того мистецького кола, але так і не став до кінця своїм у Києві, де прожив останні 15 років. Багато мовчав, на розпитування віджартовувався, CV писав недбало. Майже усі його виставки відбулись у галереї «Карась»: «Bicyclе» (1996), «Ню» (1997), «Зустріч із прекрасним» (1998), «Добре» (1999), «Тандем» (спільно з О.Кириловою, 1999), «Без назви» (2000), «pgeOaLrdl» (перламутр і золото, 2006), «КінецьНачало» (2007), «Репетиція» (2008). У грудні 2009-го відбулася посмертна виставка у львівській «Дзизі».
Живопис Матвієнка інтровертний як на рівні композиції, так і колориту, незважаючи на численні алюзії до поп-арту (повторення одного мотиву у різній кольоровій гамі). Самі мотиви для повторюваного розкладання на кольорові площини художник обирав цілком естетські — кадри з фільму Фелліні, цитати з історії європейського живопису. Приглушений колорит вдало доповнює «фірмова» манера художника — імітувати різні типи растру у великих фонових площинах. Завдяки цьому «растру» живопис залишає незабутнє враження від вирування мазків, які нагадують то кола на воді, то пікселі на моніторі, а інколи навіть збільшені кров’яні тільця. Ця остання «кривава» асоціація породжує тривожну напругу у творах на, здавалось би, милі сюжети — собачка, ровер, черевик, лавка у парку. Вирвані зі свого контексту предмети художник перетворює на декоративні площини, а зміна регістру його «растру» акцентує увагу на окремих деталях композиції. Хоча Матвієнко цитує поп-арт, експериментуючи з локальним кольором та повторами, однак його картини мають зовсім інший дух — реінкарнованої бабці Австрії чи російської «провінції у моря», а не тиражованості маскульту. Суть його робіт — у вдивлянні, екзистенційній заглибленості у буденні предмети, а не у поверховому споживанні. Саме ця медитативність, заглибленість у образи аж до їх фізіологічного відчування, розкладання на найдрібніші елементи (растр-мазки) і складання докупи з перехресними шарами зображення є основою творчої оригінальності митця. З його картин віє духом самотності, нерозказаного переживання, і, разом із тим — любові до життя у його деталях.
Ця ж увага до деталей та буденних речей характерна і для Олександра Гнилицького, хоча живописна манера цього митця цілком інакша. Широкий мазок, перетікання світлих площин кольору, повітряність зображення і вишукана краса найзвичайнісінького — знакові риси робіт Гнилицького. В одному зі своїх останніх проектів, «Скромність і жир» (2008, галерея «Колекція»), художник зображає непомітний дріб’язок — склянку, сільничку, розбите дзеркало, люстру, стілець, краплі на вікні — але так, наче це коштовності. Композиції з повсякдення при такому близькому розгляді перетворюються на вишукано красиві картини — завдяки впевненій руці і спостережливому оку митця.Такий реалізм не завжди був характерний для Гнилицького. Художник, який народився у Харкові, вчився у Києві, а останні роки жив між Україною і Мюнхеном, наприкінці 80-х – початку 90-х працює під впливом трансавангарду у легендарному художньому сквоті «Паризька комуна». Його ранні роботи, насичені іронією, можна було нещодавно побачити на ретроспективній виставці «Українська Нова хвиля. Живопис, фото, відео другої половини 1980-х – початку 1990-х років» у київському Національному художньому музеї (2009). У 1990-х митець став піонером відеоарту, експериментуючи з нечисленними на той час технологіями («Спляча красуня», 1992; «Криві дзеркала. Живі картини», 1993), у 1996-ому продовжив медіаексперименти, заснувавши разом із Лесею Заяць мистецьку групу і громадську організацію «Інституція нестабільних думок». Їх медіаінсталяція представляла Україну на Венеціанському бієнале у 2007 році. На звичні, побутові предмети (дивани, тарілки) проектувались незліченні варіанти дизайну цих речей, помножуючи їх сотні разів, створюючи якості своєрідної «надречі», неужиткового образу.
У 2000-х Олександр Гнилицький — постійний автор у PinchukArtCentre. Востаннє його роботи були представлені у проекті «Рудий ліс» (2009), виставці семи знакових українських митців покоління 90-х з колекції PinchukArtCentre. Колегами по цій виставці стали «бойові товариші» Сергій Братков, Олександр Ройтбурд, Арсен Савадов і Георгій Сенченко, Василь Цаголов, Ілля Чічкан. 11 листопада 2010 року галерея «Колекція» організувала меморіальний проект «Різні культури», присвячений річниці з дня смерті, де презентувала роботи самого Гнилицького та його дочки Ксенії, як завжди, на тему краси у найнесподіваніших деталях буденного життя. У представлених полотнах уже два покоління художників Гнилицьких розмірковують, як гниль та колонії бактерій, символи тлінності («Планета гнилого яблука», «Зелена кава») при прискіпливому і творчому погляді починають свідчити не про смерть предмета, а про його вічну красу, яка лише перетікає з форми у форму.
