Ukraiński Żurnal - 3/2011

Застаріла дипломатія

Текст: Алла Лазарева, Париж 

Яка вона, реальна французька дипломатія? Чого варті високі слова про права людини, коли десятиліттями в казематах таємної єгипетської поліції Мухабарат за наказом «друзів та партнерів» високих французьких чиновників катували інакомислячих? Чи захист власних, передусім економічних інтересів виправдовує невибагливість до тих методів упокорення власного народу, що їх довгі роки вживали «стратегічні партнери Заходу в боротьбі з тероризмом»? 

Арабські визвольні рухи стали очевидним випробуванням для французького політичного класу. Спочатку виявилося, що міністр закордонних справ Мішель Айо-Марі відпочила за рахунок близького до туніського диктатора підприємця, вже коли протестні акції в країні набирали обертів. Далі стало відомо, що й прем'єр-міністр Франсуа Фійон не відмовився від запрошення президента Хосні Мубарака розслабитися в Єгипті за кілька днів до подій на площі Тахрір. Пані Айо-Марі пообіцяла туніським поліцейським, вірним режимові Бен-Алі, нове устаткування. Нехай поставка й зірвалася, запитання в туніського народу залишилися. Пан Фійон «з метою безпеки» задарма скористався літаком єгипетської армії та не раз поспілкувався віч-на-віч зі своїм гостинним господарем. Очевидно, на теми «взаємовигідного співробітництва». 

За право на гідність

Кілька років тому словосполучення «моральність дипломатії» сприймалося б, навпевно, як невдалий жарт. Або — як свідчення невиліковної наївності. Нині, вперше в історії, світ не так хоче, як мусить наново відформатувати міжнародну політику.

Суто формально, співорганізаторами акцій непокори в арабському світі виступили «Твіттер» та «Фейсбук», а також оператори мобільного зв'язку. Саме вони дозволили об'єднати зусилля не завжди знайомих між собою людей. Проте технічний прогрес стосується лише організаційних аспектів справи. Існують також інші, глибші причини протестних рухів, на які надто довго не зважали західні дослідники.

«Світовий устрій більше не обмежується європейською сценою та західним світом, — зазначає викладач паризького Інституту політичних досліджень Бертран Баді. — Віднедавна він вміщує ціле людство. Глобалізація нищівно руйнує будь-яку олігархічність: всілякі аристократичні ілюзії, політичні та економічні моделі... Настав час розуміти світові конфлікти не як результат конкуренції між кількома найпотужнішими державами, а як наслідок жахливого соціального дисбалансу між різними регіонами планети».

Отже, вважає дослідник, протестні рухи в Тунісі та Єгипті, в Алжирі та Лівії, Бахрейні та Ємені виникли у пошуках кращого розподілу не лише економічних цінностей, але й прав і свобод для сотень мільйонів людей.

«Арабський світ нагадує сьогодні європейські суспільства в останні роки ХІХ століття, — вважає туніський журналіст Алі Кадир. — Тобто за тих часів, коли соціальна політика ще не забезпечила правом на громадянство робітничий клас. Зверніть увагу на гасла. Люди вимагають не лише роботи та гідної платні, але також права на активну участь у політиці. Права обирати й переобирати владу, бути вільним, не зазнавати принижень».

Шість років тому французькі ток-шоу розглядали Помаранчеву революцію в Україні винятково в контексті конкуренції впливів між Росією та Сполученими Штатами. Не просто було доводити розумним та дипломованим експертам, що поза протистоянням інтересів великих держав існують інші мотивації. Що люди в Україні виходили на Майдан у пошуках нового українського проекту. Заради українського, а не американського чи російського майбутнього. Тоді ці аргументи переважно наражалися на скепсис.

Нинішня хвиля протестів у арабських країнах змушує французькі політичні еліти подивитися на події з нової перспективи. «Ми недооцінили ту гіркоту й біль, яку відчували люди в Тунісі та Єгипті», — публічно зізнаються можновладці та, зокрема, голова зовнішньополітичного відомства. Справді бо, так зручно було роками підозрювати людей у вродженій схильності до релігійного фанатизму! Спи собі спокійно та не картайся думкою, що «партнерські» режими надто жорстоко обходяться з власним населенням. Адже це заради боротьби з тероризмом. А якщо чесно — заради власного спокою. Мета, що виправдовує засоби...

«Дуже добра новина, що досі жодна з арабських революцій не вивела на перші ролі радикальних ісламістів, — каже журналіст Алі Кадир. — Опудалом радикального ісламу лякали не одне покоління на Заході. Але виглядає так, що релігійні фанатики найбільше були потрібні авторитарним режимам. Аби на їхньому тлі видаватися поміркованими. Часу минуло не так багато, щоб робити висновки. Але факт є факт. Першими протестувати вийшли ті, хто домагалися свободи й рівних можливостей. Себто тих демократичних цінностей, які досьогодні більш-менш забезпечували своїм громадянам лише західні демократії.» 

Зворотня корупція

«У відпустці я перестаю бути міністром», — спробувала відбитися від журналістів керівник французької дипломатії Мішель Айо-Марі, коментуючи свою суперечливу подорож до Тунісу. Але пресу вона не переконала. Навпаки, за пару днів мусила-таки визнати, що є міністром «24 години на добу».

Така плутанина з розумінням власних обов'язків високою посадовою особою симптоматична. З інтерв'ю Айо-Марі відчувається, що пані міністр шкодує лише про те, що опинилася в недоброму місці в недобрий час. Щодо суті самого вчинку — не вона перша, не вона остання. Щедрими запрошеннями африканських лідерів не гребував також Жак Ширак та наближене до нього коло політиків. Чинний президент Ніколя Саркозі, щойно зайнявши свій пост, погодився відпочити на приватній яхті впливового підприємця Венсана Болоре. Чим, правду кажучи, не дуже здивував французів. Президент-соціаліст Франсуа Міттеран також активно використовував ресурс Франко-Африки — колишніх французьких колоній, де Париж активно підтримував при владі «своїх людей».

З місяць тому по французькому телебаченню показали цікаве розслідування про механізм взаємовпливів африканських та французьких еліт. Журналіст Жан Гінель досить переконливо розповів про те, як від перших років незалежності колишніх колоній і досьогодні, коли звички стали правилом, офіційний Париж систематично закривав очі на переслідування опозиції та брутальне обкрадання власних народів, що чинили численні африканські лідери. Все це заради того, аби французький великий бізнес не втратив доступу до стратегічних природних ресурсів колишніх колоній: нафти, газу, урану, діамантів...

«Спочатку колишній метрополії вдалося підсадити на корупційну голку нову постколоніальну владу, — стверджує Жан Гінель. — Але згодом поширена в колишніх колоніях та заохочена Парижем корупція перекинулася й на материкову Францію. І тепер уже тамтешні лідери возять для французьких політиків валізи з готівкою. Переважно в періоди виборчих кампаній. Спочатку Франція корумпувала Африку, а згодом Африка почала навзаєм корумпувати Францію».

Очевидно, що нездорові політичні та фінансові стосунки — зокрема, з країнами Магрібу — є одним із пояснень вибіркової неуважності французьких еліт до «страждань туніського та алжирського народів». Нині Париж, як може, намагається виправити ситуацію. До Тунісу було терміново призначено нового посла. Молодого, енергійного, сучасного. У вітальній промові пан Борис Бойон пообіцяв «почати з нової сторінки». Але відповісти на запитання про відпустку свого профільного міністра за рахунок клану Бен-Алі не зміг. Тож тунісці нині мітингують під приміщенням французької амбасади. Вимагають негайної відставки і цього посла.

«Конфлікт з новим послом доводить, якою мірою в Тунісі досі важливо те, що каже чи робить Франція, — вважає журналіст Алі Кадир. — Пуповину між колишнім протекторатом та метрополією досі не перерізано. Але через усі ці етапи самоусвідомлення треба пройти. Їх не перестрибнути. Добре вже те, що люди не бояться висловлювати свої думки. Хоч зрозуміло: кожен посол може казати лише те, що відповідає пріоритетам міністерства закордонних справ. Він не є і не може бути самостійною фігурою». 

Що далі?

Аналізуючи події в арабському світі, французька преса зосереджується переважно на трьох питаннях. Перше — яку роль тут реально відіграли Сполучені Штати і чи здобули вони нові можливості в повсталих країнах? Друга тема, яка цікавить французькі еліти — це імовірність радикальної ісламізації держав відповідно до іранського сценарію. Ще однією помітною темою роздумів є реальність побудови демократії у призвичаєних до авторитарного устрою суспільствах.

«У таких країнах, як Лівія та Ємен не існує структурованої опозиції, — зазначає політолог Патрік Буане. — Політичні партії були тривалий час заборонені. Немає і дієвих профспілок. Тож непросто уявити, хто саме здатен вибудувати принципово нові стосунки між владою та виборцями. У Лівії очолити протестний рух намагається один із синів диктатора Каддафі. Очевидно, що його можливості по-справжньому демократизувати суспільство досить обмежені».

Якщо Туніс видається французьким аналітикам країною, що здатна досить швидко лібералізувати своє політичне життя, то майбутнє Єгипту не видається таким же оптимістичним. Традиція військової влади упродовж багатьох десятиліть, потужні позиції донедавна забороненого руху «Брати-мусульмани», загроза повного перезавантаження стосунків з Ізраїлем, а відтак і зміна системи противаг на Близькому Сході — все це більше непокоїть паризькі політичні кола, ніж надихає на добрі надії.

Принципове зауваження. Впадає в око, наскільки для французьких політиків події на південному узбережжі Середземного моря важливіші за те, що відбувається на Сході Європи. Скрізь тільки й чути каяття за «неуважність до демократичних прагнень народу» та «негідну співпрацю з диктаторами». У контексті виключно арабських подій. У той же час репресії в Росії та Білорусі, очевидне переслідування опозиції в Україні не знаходять відповідної, системної оцінки на найвищому політичному рівні. А все ж відбувається водночас. Проте тривалі тісні взаємини з туніським або лівійським диктаторами раптом стали «ганебними». Коли ж аналогічні стосунки з Кремлем чи байдужість до демократичних прагнень білорусів, українців, грузинів сьогодні й далі не є проблемою.

Південна преференція підтверджується також на дипломатичному рівні. Коли президент Саркозі зумів поставити до дії в Євросоюзі проект «Середземноморська ініціатива», йому вдалося залучити до нього 27 членів ЄС вкупі з Албанією, Алжиром, Боснією та Герцеговіною, Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Ліваном, Марокко, Мавританією, Монако, Палестинською Автономією, Сирією, Тунісом, Туреччиною, Хорватією, Чорногорією та Арабською Лігою.

Запропонований Польщею та Швецією проект «Східне партнерство» для України, Білорусі, Молдови, Грузії, Вірменії та Азербайджану в Парижі зустріли радше байдуже. Цікаво, що на обидва напрямки — і на «Середземноморську ініціативу», і на «Східне партнерство» планувалися однакові кошти — 600 мільйонів євро. Проте південні кошти почали засвоюватися швидше та активніше. І лише нині преса зауважила, що йшлося більше про «забезпечення комфортного сусідства» та закриті кордони, ніж про реальну підтримку демократії в країнах Магрібу та Близького Сходу.

Зміни в арабському світі неминучі. Це, мабуть, єдина впевненість, яку поділяють французькі політики та експерти різних рівнів. Люди зрозуміли, що можна відсторонити від влади політиків, які не випускали її з рук іноді по 30 ̶̶ 40 років.

Виявилося, що репресивні режими піддаються руйнації. Невідомо, що вдасться збудувати на місці недавніх диктатур. Але навіть якщо найближчі роки принесуть багато хаосу та невизначеності, ніхто більше не зможе твердити, буцімто смак до свободи мають виключно народи Заходу.