УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 12/2007

Сергій Параджанов — геній, якого не зрозуміли

(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])

Текст: Марго Оганесян (Київ), Іванка Ґрешлик (Прага) 

 

Перше, що зазвичай спадає на думку при згадці імені Сергія Параджанова — це, безперечно, його феноменальні «Тіні забутих предків». Проте мало хто знає, що цей непересічний режисер працював на професійному рівні з технікою колажу, асамбляжу, реді-мейду, перформансу, графічного малюнка, виготовляв ляльки та декорував предмети одягу. Все це він робив і задовго до свого ув’язнення, і під час та після нього.

 

Сам Параджанов казав: «Створюючи по одному колажу в день, я вижив у таборі», і як влада не намагалася зліквідувати в ньому жагу творення та знищити його фізично, їй це не вдалося. Принаймні не відразу. Матеріалом для творчості ставало навіть сміття, знайдене на тюремному подвір’ї: цвяхи, ганчірки, засохлі листочки, фольга, крила метеликів. Сліди двох останніх «матеріалів» збереглися не тільки в каталогах та музеях. Один з відбитків геральдичної серії, створеної з молочних кришок, — портрет Ф.Фелліні — використано для медалі переможців кінофестивалю в Ріміні. А синій метелик на синьому тлі був свого часу символом київського кінофестивалю «Молодість». Матеріалом художника забезпечувала і Світлана Щербатюк, дружина Параджанова. В інтерв’ю «Українському журналу» вона зізналася, що спочатку навіть не знала, як пояснити собі Сергієве прохання висилати йому порожні листівки. Згодом виявилося, що вони стали одним з основних матеріалів для його колажів.  

 

Передвісники постмодернізму за «залізною завісою»

У параджанівських колажах та у спробах асамбляжів помітні перші мотиви-передвісники постмодернізму, зародки якого з’явилися в той час у Європі, однак тоді для нас вона була за «залізною завісою», і Параджанов просто не міг цього знати. Він був не політичним, а мистецьким дисидентом, уперто, а іноді й провокативно відмовлявся від одностайності та однаковості, які влада вимагала від усіх. Одним із багатьох свідчень цього є влучна фраза про загальну ситуацію в тодішньому СРСР: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно душат человека». Попри все колажі та асамбляжі Параджанова просякнуті легкістю творчої фантазії, що сприймається як весела вольниця. Витоки відчуття краси можна простежити з раннього дитинства, адже він виріс у родині антиквара. «До нас у дім приходили чудові речі. Приходили і потім… зникали. Столи і крісла, комоди стилю рококо, античні камеї, вази і чудові східні ковдри... Я дуже прив’язався до них, і чим далі дорослішав, тим більше хотів спілкуватися з ними, як з живими створіннями». В листі до Світлани Щербатюк він писав: «Тобі, Світлано, здається, що я купець і «лахмітник». Так, це правда. Я виражав і виражаю свою увагу до людей через речі. Це, напевно, черговий мій недолік». Підтримали, та не всі.

У справі збереження робіт режисера величезна заслуга Світлани Щербатюк. Саме їй Параджанов надсилав із зони свої роботи, які вона не залишала вдома, а ховала в друзів — художників і скульпторів. Коли замислитися, яким чином вдалося зберегти таку велику кількість робіт Параджанова (попри строгий в’язничний обшук), доведеться визнати відвагу окремих працівників табору. Параджанов розумів, що в цій справі потрібен був не лише альтруїзм когось із персоналу, а й шалена відвага. Тому після звільнення він планував оголосити імена осіб, які до цієї справи долучилися. З іншого боку, не знайшлося жодної людини, яка б захистила й підтримала митця у спробах давати «уроки» образотворчого мистецтва колегам по ув’язненню. Параджанова перевели в інший, ще жорстокіший табір, на чому його лекції мистецтва припинилися. 

 

З-за «ґрат»

Параджанов творив постійно, проте розквіт його образотворчого мистецтва припадає на час звільнення з-під арешту, коли приречений на безробіття художник всі свої фантазії намагався втілити в сценаріях та колажах. Більшість його робіт можна об’єднати за тематичним принципом. Окремо виділяється група робіт, де використано репродукції класичних творів мистецтва. Серед численних робіт такого плану особливу увагу привертає серія колажів «Кілька епізодів із життя Джоконди». Йдеться про 12 колажів, у яких Джоконда потрапляє в різні ситуації: очима Мони Лізи на нас дивляться чоловіки і жінки, зображені у профіль (Таємна вечеря, Данте, Два профілі); з недоступної ренесансної жінки Джоконда перетворюється на блудницю (Блудниця1, Блудниця2); потрапляє в пекло (Джоконда в пеклі Босха), в компанію Висоцького й Плісецької, причому весь час посміхається. В.Катанян, друг Параджанова, згадує, як художник колись розповідав: «Знаєш, чому вона така мінлива? Коли під час спеки ми зняли сорочки і працювали голими до пояса, то в одного зека я побачив на спині витатуйовану Джоконду. Коли він піднімав руки — шкіра натягувалася, і Джоконда сміялася, коли нагинався, — вона сумувала, а коли чухав за вухом — вона підморгувала. Вона постійно корчила нам гримаси».

Особливе місце в творчості Параджанова належить ляльці. В своїх роботах він використовував як фабричні ляльки, так і виготовлені власноруч. В таборі він створив і зумів передати на волю ляльку Ліля Брік. Саме цій жінці Параджанов зобов’язаний звільненню на рік раніше. Вона умовила чоловіка своєї сестри, французького поета Луї Арагона, поїхати в Москву з нагоди отримання Ленінської премії і замовити слово за Параджанова. Хоча головним матеріалом для створення Лілі Брік стала мішковина, грубість матеріалу не відчувається, лялька сповнена витонченості, сумочка з обробленої нерівним швом мішковини тільки додає їй елегантності. Окремо виділяються натюрморти, виготовлені в тюремних умовах, де найдоступнішим матеріалом були засушені квіти та рослини, знайдені на подвір’ї. А також — натюрморти післятюремного періоду, коли Параджанов мешкав у Тбілісі. До робіт цього періоду належать Іриси. Квіти виготовлені з уламків скла — блакитних, білих, прозорих. Вони викликають враження надзвичайної тендітності, крихкості та швидкоплинності. Поруч з ірисами Параджанов прикріплює флакон парфумів — нагадування того, що скляні квіти теж мають запах. 

 

Власний театр за чужим сценарієм

Параджанову завжди було цікаво, що про його роботи думають не лише друзі-професіонали, а й дружина Світлана. В листах до неї він благав, щоб вона висловилася про рівень його «тюремних» творів. Іноді це робилося без усвідомлення того, що листи, в яких згадувалися ті, чи інші роботи, ретельно перечитували працівники табору. І контроль за творчістю маестро посилювався...

Режисер створив власний «театр», де був головним актором, і куди намагався запросити якомога більше співучасників та глядачів. Карнавал, яким він постійно жив, був іншою формою життя, що вирізнялася, в першу чергу, свободою та безтурботністю. Звісно, такий спосіб життя і творчості ніяк не вписувався у вузькі рамки радянської моралі та способу існування. Тому зрозумілими є слова, які Параджанов залишив на одному зі своїх малюнків: «Я — гений, хоть непонятный, но и непонятый». Нині твори Параджанова подорожують практично цілою Європою та окремими містами Америки й Азії. Щодо презентації робіт в Україні, виставка очікує бодай же активнішої організаційності компетентних осіб. І якщо не брати до уваги невелику виставку портретів митця (дов’язничного періоду), то й до сьогодні Київ не бачив жодної повноцінної виставки творів Параджанова. Варто нагадати, що збірка Музею Сергія Параджанова в Єревані й донині поповнюється творами художника. Хтось дарує їх музеєві, хтось продає. Зокрема, три твори музей купив у чоловіка, який залишився мешкати в квартирі Параджанова після арешту і стверджує, що роботи йому дарував сам маестро... Окрім творів образотворчого мистецтва, Параджанов написав «на зоні» близько десяти кіносценаріїв, за чотирма з яких планував зняти фільми. Причому, як сам він стверджував після звільнення: «Я забув більше, ніж ви будете пам’ятати».   

Український журнал