Розвинув цю традицію після 1989 року інший філософ у президентському кріслі, Вацлав Гавел, який за своїм значенням і впливом сягав далеко за межі невеликої Чехословаччини, а пізніше — Чехії. Гавел, хоч і був, подібно до Масарика, лідером руху за поновлення демократичної Чехословаччини та неформальним вождем Оксамитової революції 1989 року (як Масарик — керманичем процесу здобуття незалежності у 1918 році), ніколи не займався активною політикою, за ним ніколи не стояла жодна політична партія. Щонайбільше Вацлав Гавел міг дозволити собі іноді висловлювати певні симпатії, останнім часом, наприклад, Партії зелених, яка саме завдяки підтримці Гавела потрапила до парламенту й уряду шість років тому.
Масарикові за більше ніж п’ятнадцять років вдалося виховати, а пізніше і підняти до функції свого послідовника, довгострокового чехословацького міністра закордонних справ Едварда Бенеша, практичного виконавця ідей свого патрона. Бенеш, хоч його Масарик і намагався від цього застерегти, вже був частиною чехословацької політики, грав з політичними партіями у свої ігри, а Націонал-соціалістична партія, визначна центристська сила тодішньої Чехословаччини, була практично пов’язана з Бенешом. З цього погляду сучасний голова чеської держави Вацлав Клаус, другий після Вацлава Гавела президент Чеської Республіки, є подібний на Едварда Бенеша. Але тоді як Бенеш був «політичним нащадком» Масарика, Клаус від самого початку був суперником Гавела і, по суті, його повною протилежністю. Тоді як Гавел приніс в політику харизму борця проти комунізму, дисидента, який за свої погляди на тоталітаризм провів багато років за ґратами і ніколи не опустився до колабораціонізму з режимом, Клаус є типовим представником «сірої зони». За часів комунізму він був банківським чиновником, пізніше, в часи перебудови, був «втягнутий» реформаційною групою всередині Компартії та Держбезпеки до Інституту прогностики, неформального наукового центру для підготовки реформи комунізму в Чехословаччині. Кадри Інституту прогностики потім разом із дисидентами з оточення Гавела сформували перший уряд післяреволюційної Чехословаччини 1989 року.
В той час, коли Гавел і його колеги з «Хартії 77» сиділи за ґратами, Клаус страждав лише від того, що мусив їздити на «трабанті», жити в квартирі панельної багатоповерхівки, а замість їздити на море до Італії, відпочивав у Південній Чехії або в Татрах. Однак тоді як випадок Гавела і декількох тисяч дисидентів був у Чехословаччині винятковим, випадок Клауса у тодішній Чехословаччині (та й у цілому Східному блоці) був типовим. Мабуть, із тією лише різницею, що, на відміну від інших, Клаус ніколи не був членом Компартії.Втім, у практичній політиці після революції 1989 року Клаус зазвичай здобував перемогу над Гавелом. Втілив у життя купонну приватизацію, завдяки якій у Чехії, подібно як і в Україні чи Росії, відбулася «прихватизація». Розділив Чехословаччину, проти чого даремно виступав Гавел. Завів пропорційну виборчу систему, і Громадянсько-демократична партія Клауса стала на довгий час найсильнішою партією в країні. Однак після п’яти років Клаус був змушений скласти прем’єрські повноваження, коли його скинуло політичне оточення Гавела. Та коли Вацлав Гавел після дванадцяти років мусив покинути президентське крісло, саме Клаус став його наступником (головним чином тому, що виразнішої особистості просто не було).
Зараз Клаусові виповнилося сімдесят, і до завершення президентських повноважень залишилося два роки. І хоча зі своїми провокаційними поглядами — на кшталт боротьби проти екологів, нападок на Євросоюз, неприйняття прав людини як основної цінності світу — він намагається досягнути слави Гавела, до пошани першого чеського президента у світі Клаус навіть не наблизився. Однак для чехів він, попри все, є їхнім королем, «паном президентом», хоч і не вельми улюбленим, і не цілком шанованим. На честь сімдесятиріччя Клауса була видана хвалебна книга «Вацлаву Клаусові», до роботи над якою, втім, не вдалося залучити майже нікого з визначних державних діячів, політиків або філософів. І хоча це мав бути великий дар до великої річниці «найбільшого чеського президента», книга стала лише сумним нагадуванням про те, якого незначного президента мають на чолі своєї держави чехи. А те, що існують інші країни на зразок України, або Словаччини чи Угорщини, де ситуація виглядає ще гіршою, є лише сумною констатацією, та аж ніяк не приводом для втіхи.
