Ukraiński Żurnal - 7/2011

Символічна цифра

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

 Напередодні двадцятої річниці незалежності України оптимісти розпускають чутки, мовляв, десь на світі існують держави, ще гірші за нашу. Хтозна, може, й правда. Але навіть на рівні чуток мені не траплялися твердження, ніби можливо собі уявити ще хоч одну державу, настільки ж лицемірну, як Україна, де всі формальні елементи незалежності існують винятково заради прикриття прямо протилежного їм змісту. Точніше, не державу, а країну в цілому, бо ми за ці двадцять років переконливо довели, що повною мірою заслуговуємо на відзначення найбільшого державного свята під командуванням тієї влади, яку маємо. 

Загалом, попри всілякі часові і просторові відмінності, побудова власної держави йде центральноєвропейським народам на користь. Загалом, але не нам. Що ми зуміли покращити у порівнянні з 1991 роком? Промислове виробництво? Сільське господарство? Медицину? Освіту? Армію? Міліцію? Судову владу? Засоби масової інформації? Добробут населення? Розумовий та моральний рівень депутатів і міністрів? Що довшим буде перелік, то очевиднішим ставатиме висновок: тотальна деградація — ось єдиний незаперечний результат нашої двадцятилітньої самостійності.Тож якби я був прихильником соборності цих убогих територій, але й водночас людиною, яка вміє логічно мислити, мене мусив би охопити бездонний розпач. Народ, як манну небесну, отримує незалежність — і використовує її лише для того, щоб почати вироджуватися на очах (власне, послідовно вибираючи все гірших і гірших президентів, ми нарешті підійшли до нижньої межі виду homo sapiens: далі — тільки фауна). Що можна думати про такий народ — народ, який перетворює власну державу на інструмент самознищення? 

Одна територія - два несумісні народи

Насправді я знаю, що аж настільки олігофренічних народів не буває. Зате буває, що на території одної держави опиняються два несумісні народи. Не хороший і поганий, а просто психологічно несумісні. Знову ж таки, несумісні не в межах земної кулі, а саме в межах незрозумілої держави — заслабкої, щоб дозволити собі федеральну модель, і завеликої, щоб зберегти унітарну. І в силу своєї несумісності ці народи неспроможні спрямувати енергію на досягнення спільної мети (бо вона у них не спільна), натомість витрачають залишки сил на взаємопоборювання — і якраз досягають згаданого результату.Прихильники соборності називають цей параліч культурним розмаїттям і радять відкласти питання ідентичності до кращих часів та зайнятися соціальними проблемами, вельми подібними у Донецьку і Львові, Чернівцях і Сімферополі. Згода, проблеми подібні і вирішувати їх треба. Але вони також подібні у Чернігові й Гомелі, Харкові й Бєлгороді. То, може, піти назустріч мріям комуністів і об’єднатися у союзну державу, а тоді вже разом заходитися не лишати від тих проблем каменя на камені? А там — на все воля Аллаха — і туркмени з таджиками підтягнуться, культурного розмаїття додадуть. І взагалі: якщо соціальні проблеми є важливішими за мову, історію і патріархати, то пощо було двадцять років тому починати цю забаву з незалежністю? Адже, маючи спільний газ і спільну трубу, долати їх набагато легше.  

До речі, про розмаїття.

Скільки знаю чудових поляків — майже всі вважають, що нинішня моноетнічна Польща є в культурному плані незрівнянно біднішою за міжвоєнну. Бо на тлі міжвоєнної нинішній польській культурі виразно бракує передусім єврейських та українських складників. А якщо ще згадати Мілоша, Вільно, Велике Князівство Литовське... Тільки чим це все обернулося для євреїв, українців, литовців і самих поляків у 1939–1944 роках? І чи ж мир і спокій між багатьма колишніми ворогами у Центральній Європі запанував сьогодні не тому, що всі, хто хотів розлучитися — розлучилися, створили свої моноетнічні держави, після чого — переставши становити одні для одних загрозу — налагодили рівноправні безвізові стосунки? Тим часом такі ще недавно толерантні старі європейці (перш за все французи), розгублені перед навалою «розмаїття», почали застосовувати примусові депортації та інші дискримінаційні методи до чужинців. Я особисто не схвалюю їхніх дій і не засуджую: я просто бачу в них свідчення того, що поганими чи хорошими бувають не народи, а способи їхнього співіснування.  

І про дату

 Як показує історичний досвід, народам, що перебувають у зоні прямої досяжності Німеччини та Росії, з першої спроби довше, ніж на двадцять років, створювати свої держави не вдавалося. Щойно відсвяткувавши двадцяту річницю незалежності, вони її років на п’ятдесят втрачали і, лише здобувши вдруге, виходили на правильний шлях розвитку. Щоправда, до нас трагічна історія тих народів, за відомою формулою, повернулась як фарс. Тобто не як зовнішні загарбники Гітлер і Сталін, а як вибраний нашими — в юридичному сенсі — руками Янукович. І ось наприкінці травня цей фарс підписав указ про встановлення ювілейної медальки «20 років незалежності України». Тепер ще — задля символічної довершеності — залишається нагородити нею «за значний особистий внесок» Азарова, Могильова, Хорошковського і решту табачників, чиє перебування на вершинах української влади є наочним доказом, що вже й суто формальна наша незалежність, так би мовити, наказала довго жити. Дуже довго — якщо хочемо дочекатися наступної.