УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2011

Юрій Луценко - злочинець чи політв’язень

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Петро Андрусечко, Київ

 

23 травня у Печерському районному суді Києва розпочався процес у справі Юрія Луценка, екс-міністра МВС України. Лідера „Народної Само оборони“ ареш тували 26 грудня минулого року. Його звинувачують у привласненні держмайна в особливо великих розмірах та перевищенні службових повноважень. Суд не погодився звільнити Луценка зі слідчого ізолятора, а також не задовольнив його клопотання про відвід судді Сергія Вовка з огляду на необ’єктивність останнього. Зрозуміло одне: що б не говорила влада та її судова гілка, справу Луценка не назвеш прикладом послідовної аполітичної боротьби з корупцією в ешелонах влади.

 

Сьогодні важко збагнути причини та мотиви арешту Луценка без екскурсу в минуле. Його політичний шлях розпочався у 1990-х з органів Рівненської обласної ради. „Міністерський“ період у кар’єрі Луценка припав на 1997 рік (призначення заступником міністра України у справах науки і технологій). Роком раніше Луценко вступає до Соцпартії, а з часом стає помічником її лідера Олександра Мороза. На тлі Олександра Олександровича Луценко вигідно відрізняється молодістю і певним радикалізмом. Ці риси Юрій Луценко використав у 2000 році під час акції „Україна без Кучми“, будучи одним з її організаторів. Досвід вуличних протестів стане у нагоді через чотири роки під час Помаранчевої революції.

Взагалі „Україна без Кучми“ – переломний момент у політичній кар’єрі Луценка. У 2002 році його обрали депутатом Верховної Ради за списками Соцпартії. Навесні2004 року я мав нагоду особисто зустрітися з Юрієм Луценком. У цій людині відчувалася певна харизма. Тоді я запитав його про вірогідність революції в Україні під час виборів, на зразок грузинської Революції троянд. Відповідь ЮріяВіталійовича не була однозначною, але мені думається, ніхто з нас і гадки не мав про Майдан, хоча... наша розмова відбувалася під час тренінгу для молодіжногокрила Соціалістичної партії. Участь у ньому брали також члени сербської організації „Отпор“. Луценко був у дуже піднесеному настрої. Він приїхав у піджаку, з-під якого виглядала футболка з Че Геварою, і ділився з гостями власним досвідом вуличних протестів. Саме тому здавалося природним, що Луценкостав одним із польових комендантів Майдану–2004.ідданість і дії Луценка оцінили сповна. У лютому 2005 року Луценкові запропонували крісло міністра внутрішніх справ. Хто не пам’ятає славнозвісного гасла Майдану „Бандитам – тюрми!“? Принаймні частково, на власний спосіб, алеЛуценко намагався виконати дану обіцянку, проте обрані методи виявилися абсолютно неефективними. Резонансні тоді справи – арешти двох політиків Партії регіонів: Бориса Колесникова та Євгена Кушнарьова. Колесникова звинуватили за підозрою у здирництві та заарештували в квітні 2005 року. Кушнарьову приписали сепаратизм, арештувавши в серпні 2005 року за звинуваченням у перевищенні службових повноважень. Обидві справи закрили, підозрюваних звільнили.Здається, це – наслідок нехтування реформами, характерного для політики помаранчевих. Вони так і не наважилися на системні зміни, в тому числі у слідчих та судових органах. Безсумнівно одне: відтоді Юрій Луценко знайшов особистоговорога в особі Колесникова, який після цієї справи набув ваги та впливу у Партії регіонів. Кушнарьов, як відомо, загинув на полюванні через кілька років.

Так чи інакше на посаді міністра МВС Луценко пробув до грудня 2006 року, перебувши трьох прем’єрів – Тимошенко, Єханурова і навіть Януковича. Останній факт доволі неоднозначний. Регіонали перемогли в березні 2006 року,створили коаліцію і уряд, однак крісло міністра МВС знаходилось у так званій президентській квоті. Тому, мабуть, чимало депутатів-регіоналів голосували за кандидатуру Луценка, зціпивши зуби. Втім, на той момент він ще користувався довірою Ющенка. Після виборів–2006, на знак протесту проти коаліції СПУ з Партією регіонів Луценко вийшов з лав рідної Соцпартії. Після відставки Луценко спільно з Тарасом Стецьківим та Миколою Катеринчуком створюють громадське об’єднання „Народна Самооборона“. Проект фінансував Давид Жванія. Луценко тоді асоціювався зі свіжістю та ввічливістю в політиці. Під час промотуру „Самооборони“ Луценко сяяв енергією та почуттям гумору. Тим часом „Самооборона“ перетворилася на партію і на дострокових виборах 2007 року пройшла до парламенту в коаліції з „Нашою Україною“. Позицію Луценка підтвердив факт, що він отримав перше місце у списку блоку НУ–НС. Ввечері після оголошення перших результатів голосування Луценко фактично вибрав політичного союзника. Приїхавши до готелю „Hyatt“, де відбувався виборчий вечір БЮТ, Юрій Луценко подарував великий букет троянд Юлії Тимошенко. Зрозуміло, що вибір Луценка не міг сподобатися президентові. Не дивно, що з часом їхністосунки з Ющенком дуже охололи. І хоча відоме прислів’я твердить, нібидвічі в одну річку не увійдеш, в українській політиці неодноразово наступати на ті ж граблі стає нормою. Луценко знову приймає пропозицію очолити Міністерство внутрішніх справ в уряді Тимошенко.

Треба віддати належне: будучи двічі на посаді головного міліціонера країни, Луценко пробував реформувати відомство. Наприклад, створив Департамент внутрішньої безпеки, що мав займатися внутрішніми розслідуваннями. Намагався заснувати Національне антикорупційне бюро, проводив чистки в міліції та ДАІ. За своєю суттю ці зміни мали повернути довіру громадян до органів безпеки. А боротьба з корупцією в лавах міліції повинна була б стати плацдармом для реформування системи влади загалом. Однак приклад Грузії, на який так часто посилаються в Україні, виразно показав – подіб ні зміни можливі лише за умови поступальності та рішучості цілої влади. А відтак стає зрозумілим: без бажання глибоких системних реформ всі проби стають лише видимістю змін.

Попри неодноразові заяви про чесність і те, що він ніколи не прикривався міністерським портфелем, кілька разів міністр таки потрапляв у скандальні ситуації. Наприклад, говорилося про вигідні контракти МВС із однією з телекомунікаційних фірм, оскільки там працювала дружина Луценка. Йому закидали користування службовим літаком під час відпочинку та роздачу табельної зброї „стороннім“ особам. Скандал викликала бійка між Луценком тастоличним мером Черновецьким, а також інцидент в аеропорту Франкфурта-на-Майні. На думку таблоїда „Bild“, екс-міністр, будучи в нетверезому стані, нецензурно висловлювався та сварився з німецькими прикордонниками. Сам Луценко потім пояснював, що захищав свого сина, який нещодавно переніс важку операцію. Німецька поліція перепросила за інцидент, але неприємний присмак залишився. То, можливо, має рацію кримсь кий політолог Андрій Нікіфоров, кажучи, що всі українські політики, приходячи до влади, псуються?

В 2010 році, коли остаточно перемогла Партія регіонів, над Луценкомпочали збиратися хмари. Не лише для його особистого ворога Колесникова, якого призначили віцепрем’єром, але й для усіх регіоналів екс-міністр був символом їхньої поразки в 2004-му. Тоді чимало з них не лише зійшли з політичної сцениУкраїни, але й про всяк випадок виїхали за межі країни. Сьогоднішняпідстава для арешту і судової справи Луценка – незаконне підвищенняпенсії колишньому водієві на суму 40 тисяч гривень (5 тис. доларів). Дотого ж, неслухняний міністр не лише не економив державні кошти, алей влаштував урочисте святкування Дня міліції, ігнорувавши указ пре-

зидента про обмеження бюджетних витрат.

 

Утримання в слідчому ізоляторі здається неспівставним із висунутим звинуваченням. Тим більше, що українська судова система аж ніяк не асоціюється з незалежністю та правопорядком. Представники влади стверджують натомість,що справа Луценка надзвичайно важлива, адже повинна продемонструвати, що нікому, навіть людині з найвищих ешелонів влади не уникнути відповідальності. Чи в це хтось вірить? Вистачить лише перечитати матеріали „Української Правди“з останніх років, якими прокуратура – якби вона справді була хоч трошкиаполітичною – давно мала би зацікавилась. На сайті газети постійно з’являються матеріали про майнові зловживання високих урядовців. Можливо, проблема полягає в тому, що серед них трапляються й судді та прокурори. Зрештою, не кончечитати „Українську Правду“ – достатньо подивитися на ряди машин екстра-класу під будівлями судів та прокуратури. Всім очевидно, що для ефективної боротьби з корупцією потрібні системні зміни, а це означає зовсім інший рівень реформ.

Якщо Луценко винний, то хіба у власній недалекоглядності. Він був у піднятій на хвилі Майдану владі, яка не спромоглася на справжні реформи. А тепер він і його політичні союзники стали заручниками відсутності системних змін. Колишній міністр повинен відповісти за перебільшення своїх повноважень, відповісти передусім на політичному рівні. Але для цього є виборці і вибори, а не прокуратура. Проте в українських реаліях арешт може виявитися для Луценка плацдармом для відновлення свого політичного капіталу, а цього нинішня влада,

здається, не розуміє.

Український журнал