УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2011

Василь Герасим’юк: «Де поети?»

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Розмовляв Василь Карп’юк, Брустури – Прокурава – Київ

 

 

То не бідове порівняння, але мені дуже приємне, бо знаю багатьох чудових людей і неважливо, які їхні уміння чи літературні здібності, а просто їх маю для бесіди. А потім маю чудові книжки багатьох авторів, яких страшенно люблю, але їх нема, бо вмерли, і ми за пивом говоримо, що вони були дуже гарними авторами, а потім беремо одні в одних ті книжки і йдемо додому читати.А тут так файно вийшло, що у сусідній Прокураві є Василь Герасим’юк. За словами Тараса Прохаська — один із найкращих поетів у світі. Я читаю його вірші і розумію, що вони геніальні. Не хочу їх так називати, але якось мушу, а інакше просто не можна. Читаю вірші чоловіка, котрого добре знаю і він знає мене. Звичайний чоловік, а його вірші — геніальні.Я називаю його Василем Дмитровичем, приходжу до його батьківської хати у Прокураві, коли він приїжджає з Києва, і ми балакаємо. Його батьки звичайні собі люди і він звичайний собі чоловік, от тільки читає. Коли я приходжу, він переважно читає, а як на сільського хлопа, то це нонсенс, хоча він уже не сільський хлоп, а хрестоматійний письменник. Але я з ним зустрічався тільки у селі: а чи в його Прокураві, чи у моїх Брустурах. Ми бачимося по великих святах — Різдво, Великдень, Покрова… Маю кілька годин записів наших балачок. А у травні, другий день після Юрія, зустрілися ще у Києві, то й говорили про Київ. А ще Василь Дмитрович цього року має дві п’ятірки, і наша бесіда дасть можливість ще й відчути мовні інтонації, якими жонглює поет у п’ятдесят п’ять. 

 

Василю Дмитровичу, давно зявилося запитання, яким, певно, часто набридають: чому ви мовчите? Маю на увазі письмо. З часу останньої на сьогодні вашої книжки «Папороть» минуло п’ять років. Та й у ній лише частина нових текстів, що називається «Суха різьба», а більше вибраного. Коли вже чекати нових віршів?

Справді, у «Папороті» є тільки перша частина нових віршів. Називається вона «Суха різьба», і так мала називатися окрема книжка, яка планувалася до мого п’ятдесятиріччя. Але, якщо розібратися, то у мене є два етапи. Перший — це гуцульська кераміка (конкретно — кахля). А другий — якраз суха різьба. Цикл «Суха різьба» був у мене раніше — виключно із восьмивіршів. Я писав дві чітко заримовані строфи, і так у мене йшло років двадцять (дещо із циклу надруковано у книзі «Поет у повітрі»). А коли «суха різьба» стала творчим методом (онтологічного характеру), я зрозумів, що ця лапідарність не обов’язково має бути у восьми рядках, вона може бути лапідарністю внутрішнього самовияву і форма вже не має значення. Але на п’ятдесят років така різьба ще не була достатньо «сухою», і в ювілейну «Папороть» я дав лише розділ. Решту склали твори з попередніх збірок за вибіркою Костя Москальця. Після того, як вона вийшла, вже справді минає 5 років і, практично, в мене ще десь є такий корпус нових віршів, як у «Папороті», хоча, це, в принципі, теж небагато, як на 5 років, але буду її видавати. Тут уже не йдеться, чи задоволений, чи не задоволений, бо закінчився певний цикл. Я вже ступаю далі. Не на чужий город, а на якусь іншу землю. Тут, наприклад, у мене паша, там чистий сінокіс, там у мене — «мислячий бур’ян»… Тобто я вже ступив на щось інше, тож видання цих віршів мені потрібне навіть для себе. Отака історія. 

Гарна історія. А ще одна могла би бути про людей, яких уже нема, але які для вас багато значили.

Так. Ти ще це говориш збоку, бо я й сам у твоєму віці так говорив. Мені було двадцять чотири, коли навесні 1980-го повісився Григір Тютюнник. Я тільки закінчив університет і рік працював у видавництві «Молодь». У той час більшовицького контролю за всім стежили, але у видавництві були, так би мовити, свої компанії. При «Молоді» завжди був Тютюнник, там ми і познайомилися. На останнє його Різдво ми ще розмовляли про Різдво в горах, а на початку весни… І, хоча це був удар, тоді це ще не так сприймалося, бо молодість має свої закони. А тепер, коли вже з мого покоління відходять люди, — це інша справа. Вже відчуваєш якийсь екзистенційний холод, порожнечу, пустку, коли відходять такі. Тим більше, дехто з них іще й був моїм близьким другом, зокрема, Ігор Римарук.Для тих, хто пише, поет — це перш за все, урок. Таким був Ігор. Він у 1990-х роках редагував «Сучасність», а це той журнал, який, на мою думку, є нашим документом, що ми як літературна нація по-людськи завершили ХХ століття. Тому що без «Сучасності» — це тільки одна тусовка, яка тоді зароджувалася, а сьогодні вже розкладається. Натомість Римарук продовжував ту лінію, яку ще кращі люди з еміграції починали, бо там, крім складних і примітивних «патріотів», були і розумні, талановиті… І коли цей журнал 1992 року почав видаватися в Україні, Ігор оці всі останні роки століття і тисячоліття його очолював. Там, звичайно, редактором був Дзюба, я не применшую його ролі, але конкретну щоденну роботу виконував Римарук. 

Ще, може, пару імен згадати. Хоча би Тараса Мельничука.

Так, Мельничук — це не «хоча би», це «взагалі!». Просто я почав з Ігоря (ще можу згадати прозаїка Ярослава Павлюка, який помер за кілька тижнів після нього, не можу не згадати Івана Миколайчука, що відійшов за два десятиліття перед Ігорем — що там цей час?), бо це люди одного руху крові. Ми одної крові з Тарасом. І тут немає значення, чи бачились ми років 30 мало не щодня, чи не бачилися 30 років… Розумієш, у чому справа?А Тарас для мене не просто урок, він важливий у моїй долі. Такої гідності, як у нього, я не зустрічав. Він міг різко сказати і про таких людей, що дехто навіть при чарці не зважився би говорити, а він казав, бо так думав. Абсолютно щирий і відвертий чоловік, який, як будь-яка стихія, мав у собі все, крім підлості. Оцього він не мав, тому що в наших багатьох усе це вживається, а в нього цього не було. Коли я писав диптих його пам’яті, то мені вже було під п’ятдесят, а останню зустріч із Тарасом ми мали навесні, перед самим Великоднем 1994 року в Коломиї на площі перед ратушею, де Франко (в тюремній камері) писав свої «Вольні сонети». Тарас тоді відділився від групи, яка, як мені видалося, чекала його, як конвой, і підійшов до мене. Ми розмовляли. А через рік він помер. Минуло якесь десятиліття, але за цей час сталися такі зміни, що коли я ішов в Уторопах до його могили, мені здавалося, що минуло століття. Він наче справді залишився в іншому тисячолітті, але ж небагато років збігло, а мені виглядало, що — не перелічити. 

А от нині, як і, зрештою, вчора, чуємо багато російської мови. Вона і в Києві домінуюча, і місто таке навіжене… Вам не страшно жити у столиці зі своїм гуцульським світом? Чи почуваєте себе там ґаздою?

Абсолютно ні! (Не страшно і не ґаздою.) Це місто не моє. І за мову ти згадав, а це визначальне. Всі наші проблеми насамперед у мові. Раніше всі казали: спочатку розберемося з економікою, а потім мова. Але саме вона — головна наша проблема. Чому це місто не українське? У Києві найбільше боролася за мову природа, бо тут російська мова інакша, ніж скрізь. Сама природа цих пагорбів — українська, і вони єдині, хто «послідовно» боровся за мову в Києві. Але хохландія є хохландія, вона адаптується моментально. Чого ж вона вижила? Тому що моментально адаптується. У часи Шевченка ще польською розмовляли, а потім вже поляків були вибили, але польською за інерцією ще балакали. Далі перейшли на російську і ще хтозна-скільки будуть нею розмовляти. Українська свідомість настільки засмічена за ці століття своєю вторинністю, що навіть у галицьких містах я не відчуваю панування української мови. От що найсмішніше! От в Івано-Франківську мова українська, а все одно я не відчуваю. У Львові — тим більше. 

А в Прокураві?

Там приживаються тільки основні здобутки: «тіпа» і «карочє». Найдрібніші дрібниці, а хочеться роздерти рота, з якого почуєш — безвідносно до Києва чи Прокурави. Мавпування — це ще досить невинний спосіб адаптації, але закінчується завше однаково: готовністю переступити все. Пристосуванство будь-якою ціною. Прямо метафізична якась брехливість. Просто українці цим настільки просяклі, що відмитися дуже важко. Це ж не одне століття. Поляки втратили незалежність наприкінці ХVІІІ століття, коли відбулися три поділи Польщі, і потім, у 20-х роках ХХ сторіччя, коли Польща як держава відновилась, вони ніяк не могли оговтатися. А ми сім-вісім століть (дехто починає від Ярослава Мудрого) як почали скочуватися вниз, то відтоді настільки звикли до вторинності, що всюди почуваємося, як в еміграції. І в Києві все українське завжди було як в еміграції. Воювали самі з собою, бо все вторинне тут випинали, і воно нахабніло. От мої сусіди по панельці (я живу в дуже гарному місці над Дніпром) колись прорвалися до Києва і розмовляють російською. Вони це роблять агресивно і будуть за це триматися. Це знущання дрібного біса («дрібний хахлацький біс» — так Маланюк інтерпретував «мєлкого бєса» Сологуба) — він свою вторинність повинен фундаменталізувати, це йому має бути як щит. Він буде говорити: «Я ж відрізняюся від жлобів із села!». А поруч — Дніпро. У Києві Дніпро для мене найреальніший, найавторитетніший. Навіть не Софіївські бані, а Дніпро. А ворог наш головний перемістився всередину нас, і мав задосить часу, щоб закріпитися там, і так виглядає, що його вже не подолати. 

Василю Дмитровичу, а хто для вас є героєм?

Ну, як хто?! Для мене герої, насамперед, вояки УПА, тому що це реально. Я їх бачив. Дивна — скажеш — позиція: князя Святослава не бачив — то він не герой? Святослав мав би серед Києва застигнути на коні, як Рамзес посеред Каїра. Натомість на задвірках вулиці Артема (пам’ятник Артемові на Донбасі біля монастиря у Святогорську (!) якраз масштабу Рамзесового) маємо бутафорського вершника з мечем — як для дитмайданчика — герой мультфільму. Живеш, як у мультфільмі. Я раніше називав це театром абсурду, але навіщо ображати промовисте у минулому столітті мистецтво? А так — суцільна мультиплікація. Реальні тільки обман та злодійство. А тут — реальні герої. Віддали реальні життя. Зауваж — не на словах. І дехто — з мого роду, і я їх знаю. Вони герої силою випадку. Час і випадок — сказав Еклезіаст. Але так склалося, що між двома монстрами (як кажуть нині, і правильно кажуть!) — сталінізмом і гітлеризмом — опинилися ці гуцули. Звісно, не тільки вони, але ж ти чув про останні космацькі бої. Це були не вилазки, а бої. А потім тотальне полювання… Кращих винищили, я це можу з певністю говорити, а що вже лишилося… Як би там не було, а маємо нині хлопців, які у відповідному бізнес-проекті здатні піти до кінця в обстоюванні традиційних християнських чеснот у часи, коли елементарна людська порядність вже є майже героїзмом. Бо люди перестали бути людьми і в природі. В Києві найбільше за мову боролися пагорби і Дніпро — я вже казав. Ось Льоня Кисельов — вихований в російсько-єврейській письменницькій родині. Він жив не в совєтському соціумі, у нього навіть російська мова була якась не така, і він, захворівши смертельно, перейшов на українську — не з якогось там патріотизму. Йому підказав це Дніпро. Він не був людиною соціуму, він був людиною київської природи, яка говорила, «Что все на свете — только песня // На украинском языке». Ось такий був Леонід Кисельов, до речі, найбільший саме київський поет. Ось Леся Українка виросла в українській київській родині. В неї щось про Київ є? Ліна Костенко виростала на Трухановому острові — це взагалі казка! Вона пізніше про це написала строфу. Я їм це не ставлю на карб — мови не було. І Кисельов російською мовою написав містичні вірші про Київ, а останні — українською. Мені кажуть: глупство — писати, що «поезія мстива», дешева істерика — про «помсту мови». Справді, по-бабськи якось. Соромно стає мимоволі. А може, це така популяція? Хохли здатні виживати в соціумі, яким би він не був.Ще маєш запитання? 

Так. Давайте трохи змінимо тему. Ви багато років працюєте ведучим авторських програм на радіо, тепер — на телебаченні. Чим для вас є таке заняття? Чи можна це назвати творчістю? І яким чином журналістика впливає на писання літературних творів?

В мене не було радіожурналістики, крім мистецьких передач. Я вів діалоги з літераторами, художниками, кінорежисерами, іноді ще з філософами. Нині продовжую цю ж роботу на телебаченні. Чому я захотів цим займатися? Коли помер Вінграновський — людина, пов’язана з кіно, яку знали сотні операторів, артистів і режисерів, виявилося, що після нього залишилося лиш три півгодинні фільми, які зняв грузин Петріашвілі, який приїхав сюди в… еміграцію як один зі сподвижників покійного Звіада Гамсахурдіа. А якби не приїхав? А якби не зняв? Все-таки Микола Вінграновський, один із чільних «шістдесятників» і сам кіношник. А виявилося, що грузин приїхав і зняв, а якби не зняв, то нічого б не було. І я поступово роблю з багатьма такі діалоги. З митцями, яким тепер сімдесят, вісімдесят. Є ще такі в нас. І є, яким під дев`яносто. Є прозаїк Віктор Міняйло, 1919 року народження. У 10 класі я прочитав його роман «Зорі й оселедці» і до сьогодні враження живе. Як про «Лебедину зграю» Василя Земляка. Комусь це щось говорить? Всі медіа фіксують чи не кожен крок переускладненого інтимного життя Ірени Карпи, а коли повісився літній Микола Кравчук — один із найкращих новелістів Тютюнникового «загону», то ніхто ніде й не обмовився. Спитаєш: а ти де був? Тепер кажу, де є і що роблю. Але це не є радіо- чи тележурналістика. Я вважаю, що це така літературна робота. Наскільки вона потрібна? Звичайно, що потрібна, як всяка нормальна робота, чесно зроблена. З другого боку, може, це потрібно, як корові сідло, але так воно є, і я вважаю, що так треба робити. 

А чи таке заняття щось давало до писання віршів?

Мусило ж за цих двадцять років хоч щось дати. Поетові важить, що в нього беруть. А не що дають. Хто не розуміє урок Плужника, Мельничука чи Римарука, той питає в поета про сепаратизм чи справжню роль об’єднання «Свобода». А чому не запитують у Станковича чи Скорика? Не хочу «розмишляти» про цей ерзац держави — більше цікавить драма мого покоління. У всякому разі, конкретно, поема «Київська повість» — про моє покоління. Хоча я там ще не міг достеменно побачити, але то був перелом: ХХ століття закінчилося, ХХІ почалося, а потім вже стало все зрозуміло. У моєму поколінні всі казали: поети, поети, стільки поетів… А вийшло, що олігархів більше. З цієї відсталої страшної країни, сім століть рабства, і раптом — найбільше олігархів, і майже всі — з мого покоління. А де поети? От давай тепер порахуємо олігархів, і порахуємо поетів, кого більше? 

Це як: «Де гуцули?»

Так, у мене було спочатку: «Де партизани?», потім: «Де гуцули?», а третє буде: «Де поети?». Отак і можеш назвати нашу розмову. «Де поети?» — кращого не придумаєш. 

Український журнал