Ukraiński Żurnal - 7/2011

Українська незалежність залишається стратегічним компромісом

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Ярослав Грицак, Київ

  

Українська незалежність — запізнілий продукт. Проблеми, які ми переживаємо, значною мірою є проблемами молодої держави. Якби Україна могла стати самостійною не у 1991 р., а скажімо, у 1917 чи 1919 р., наша історія покотилася б іншим шляхом. Правдоподібно, у перші роки вона вмістилася б у загальні рамки молодої демократії, як це сталося з міжвоєнними Литвою, Польщею, Румунією чи Угорщиною. Цілком можливо, що подібно до тих самих держав, з бігом часу незалежній Україні не вдалося би встояти перед загрозами авторитаризму, Не виключено, що справа дійшла би до гострих внутрішніх конфліктів між українськими лівими й українськими правими, і що, якби дійшло до Другої світової війни, вона постраждала б не менше, аніж Радянська Україна чи сусідня Польща. Однак дві речі є певними. Перше: навіть за найгіршим сценарієм не можна уявити собі, щоби самостійний уряд у Києві взявся організувати голод для мільйонів своїх громадян — як це сталося в Радянській Україні у 1932–1933 рр. Друге: навіть якщо Україна по війні стала би комуністичною, подібно до Польщі, Румунії, Литви чи Угорщини, то це все-таки була би не та Україна, якою була Українська РСР. Тобто вона мала би більше автономії у вирішенні своїх справ, її не відділяла б «залізна завіса» від західних чи південних країн т.зв. народної демократії, як це було у випадку кордону між комуністичною Польщею й радянською Україною. І майже напевно, після падіння комунізму вона швидше могла би впоратися з політичними й економічними реформами, і тепер разом зі своїми південними і західними сусідами була б у Євросоюзі.

 

Зовнішні фактори і системна криза

 Нам слід зрозуміти, що вирішальну роль у здобутті державної незалежності відіграють не так внутрішні, як зовнішні фактори. А цим фактором у 1991 р. було виникнення міжнародного консенсусу на постання незалежної України. Цього консенсусу не було не те що у 1985 р., а навіть влітку 1991 р. Пам’ятаймо, ще 1 серпня 1991 р. американський президент Буш-старший переконував у Верховній Раді українських депутатів, що їм не слід відділятися від Союзу. Попередньо щось подібне пробувала сказати Марґарет Тетчер. Зрештою, Тетчер опиралася не тільки розпаду СРСР — як знаємо тепер з опублікованих документів, два роки перед тим вона пробувала протистояти об’єднанню Німеччини.

 

Мусимо визнати: Захід не був готовий ані до падіння комунізму, ані до розпаду СРСР. Міжнародний консенсус на постання України як незалежної держави з’явився досить пізно — аж після провалу ГКЧП. І якби Україна не скористалася з цього шансу, не знати, чи вона зараз була б незалежною.

 

Насправді, історія завжди вагітна різними можливостями. І коли сьогодні можна часто почути, що у 1991 р. Україна не завоювала свою незалежність, і що вона впала їй як дар з небес, я можу тільки стенути плечима: випадок допомагає лише тому, хто до нього є добре підготовленим. Так, українська незалежність прийшла запізно. Але це є одним із тих випадків, коли краще пізно, аніж ніколи.

 

Приклад з ГКЧП доказує і показує, що імперії розпадаються не на окраїнах, а у центрі. Аттіла не завоював би Рим, якщо б Рим на той момент не був сильно послабленим, Німеччина могла б виграти війну, якби не голодні бунти у Берліні восени 1918 р. Та й Російська імперія могла би напевно встояти, якби не такі самі голодні бунти у Петербурзі ранньої весни 1917 р.

 

СРСР теж міг би встояти, якби не велика системна криза у центрі цієї останньої імперії. Й головним елементом цієї кризи була боротьба між Горбачовим яко президентом СРСР і Єльциним яко президентом Росії. Щоб перемогти, Єльцин намагався вивести Росію зі складу СРСР. А це, у свою чергу, прискорювало розпад СРСР на краях — включно з такою величезною окраїною, якою була Радянська Україна. 

 

 

Загрози конфлікту

 

Але якщо причини розпаду імперії криються головно у центрі, характер розпаду залежить значною мірою від периферії. Більшість з цих периферій виглядали не лише як етнічні окраїни, але як міні-копії самих імперій. Кожна з них без винятку мала велике число росіян і російськомовних, а деякі ще й додаткові інородні анклави — Нагірний Карабах в Азербайджані, Осетія й Абхазія в Грузії, Придністров’я у Молдавії, Крим в Україні. З огляду на таку конфігурацію, розпад Союзу цілком міг стати таким собі Армагедоном — образ тим більш правдоподібний, що такі новопосталі держави, як Росія й Україна, ставали автоматично ядерними державами. Над самою Україною дамокловим мечем висіла загроза конфлікту між різними регіонами. Зараз мало хто пам’ятає, що на межі 1980-х і 1990-х тут існували декілька рухів із сильним сепаратистським потенціалом: окрім кримської проблеми, існував новоросійський рух на Півдні і поліщуцький — на Півночі, говорилося про можливе від’єднання Донбасу і т.д. і т.п.

Скажімо, порівняння з розпадом Югославії фігурувало у прогнозі ЦРУ стосовно розвитку подій в Україні. Тільки що таке порівняння було не на користь України: американські спецслужби вважали, що у випадку можливої війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом України югославський конфлікт виглядатиме як невинний пікнік. 

 

Не два а три політичні актори

Україні вдалося уникнути всіх цих сценаріїв. Значною мірою тому, що на момент розпаду СРСР тут склався стратегічний союз трьох головних місцевих політичних акторів: масового національно-демократичного руху на Заході, національних комуністів у Києві та робітничого руху на Донбасі. Зараз, двадцять років по тому, про третій рух звикли не говорити і його не згадувати: мовляв, незалежна Україна постала внаслідок тиску харизматичних галичан та прагматиків-комуністів, які в останню мить вскочили у вагон української незалежності. Насправді ж, декомунізація перед самим розпадом СРСР відбулася не тільки по містах і селах Західної України, де після виборів 1990-х прийшли до влади національні демократи, але й на Донбасі. Там після масового страйку 1989 р., внаслідок вимог робітників були скасовані парткоми на шахтах. Тільки що до літа 1991 р. донецький рух не був зорієнтований на Київ. Він був радше місцевим відгуком подій, що розвивалися у серцевині СРСР — у першу чергу страйку на Кузбасі. Переорієнтація донецьких шахтарів з Москви на Київ відбулася буквально за декілька місяців до розпаду СРСР, коли їм стало очевидно, що від союзного центру дарма шукати вирішення їхніх питань, а Київ тоді ще був великим невідомим, тому на нього ще можна було покладати надії.

У кожному разі, влітку 1991 р. між трьома регіонами і трьома політичними акторами на Заході, Сході і в Центрі уклався стратегічний союз: заради спільної безпеки і благополуччя краще триматися подалі від Москви. Звичайно, цей союз нагадував радше союз щуки, риби і рака. Не дивно, що він швидко розпався, як тільки з розпадом Союзу зник спільний супротивник. І вже за три роки, у 1994 році, коли дійшло до нових президентських виборів, колишні союзники стали затятими супротивниками. Саме тоді, коли Західна Україна голосувала за Кравчука, а Східна — за Кучму, ЦРУ вийшла зі своїм прогнозом про можливу громадянську війну в Україні.

На щастя, цього не сталося. А сталося щось інше: в Україні вдалося мирним і демократичним шляхом змінити одного президента на іншого. Значення цієї події не варто недооцінювати.

 

Україна постала з кризи

Добре відомо, що головні ознаки організму закладаються у моменти, що передують його народженню і в перші фази його життя, якщо можна так сказати, у його дитинстві. Цю метафору можемо застосувати до української незалежності: події, що їй безпосередньо передували і що послідували зразу після її проголошення, завдали головні контури, в яких розвивається сучасна Україна. Україна постала з кризи, вихід з якої стався за рахунок компромісу. Пізніше ця формула повторилася під час других президентських виборів 1994 р., прийняття Конституції 1996 р. та Помаранчевої революції 2004 р. У цьому є свої позитивні сторони. Завдяки такій формулі Україні вдається зберігати відносну політичну стабільність, а водночас залишатися демократією — бо, як відомо, компроміс є хлібом і вином демократії. Недоліком такої схеми є брак стратегічного компромісу. Вірніше, він існує лише щодо одного засадничого елементу — самої української незалежності. Як показують соціологічні опитування, якби протягом двадцяти останніх років повторювали референдум про українську незалежність, результат був би той самий — тільки що не з таким яскравим підсумком.

Немає, однак, компромісу щодо таких важливих питань, як статус російської мови, історії та зовнішньої орієнтації. А поки його немає, Україну буде кидати від одної глибокої кризи до іншої.

Виглядає, що Україна зараз знову стоїть на поворотному пункті. І вибір, який зробить теперішня українська політична еліта — шукати стратегічного примирення з супротивником або, навпаки, старатися його повністю знищити — може сформувати напрямок руху вже незалежної України на наступні десятки років.