Ukraiński Żurnal - 7/2011

Вадим Карасьов: «В Україні закінчується пострадянський цикл»

Мабуть, найактуальніше на сьогодні питання — влада і зовнішня політика. Чи здійснила українська влада цивілізаційний вибір — рухатися до Європейського Союзу чи до Росії?

Ні, влада не робить жодного цивілізаційного вибору, оскільки вона не знає, що таке цивілізаційний вибір. У неї є одна цивілізація — там, де гроші. Причому цивілізація збагачення у радянському розумінні, не конкурентному, не творчому, не креативному. 

Чому тоді створюється враження, ніби влада рухається в бік Євросоюзу?

Влада робить це вимушено і неохоче. Це не свідомий вибір, а через обставини: якщо хочеш зберегти власність на владу і державу (оскільки вони розуміють владу саме так), потрібно тримати дистанцію від Росії. Всі пострадянські еліти ведуть себе як феодали абсолютної монархії, яким належить держава. У кожного своя держава, свої феодали, барони, олігархи. В Україні поки що зберігається рівновага олігархів та президента, які ведуть боротьбу хижаків-власників за державу, територію, ресурси. Тобто вони ведуть ресурсні війни за нафту, газ, метал, людей, а не боротьбу за конкуренцію інновацій. Влада — це ресурси, за їх розумінням.На пострадянському просторі виникає ситуація, коли всі пострадянські країни підуть двома шляхами реформ. Перший — це шлях європейської моделі модернізації, тобто прорив до громадянського суспільства, правової держави, конкурентної інноваційної економіки, соціальної демократії, як зробив це західний світ. Другий пов’язаний з небажанням внутрішніх реформ, адже це втрата влади. Тому другий шлях — це геополітичне накопичення, прирощення територій, тобто модернізація по-російськи. А що для цього потрібно? Відновити щось на кшталт Радянського Союзу. Все починається з митних кордонів з єдиною митною територією, потім переходить у єдиний економічний простір, а потім це трансформується у геополітику. Не випадково Путін підкреслив, що створення Митного союзу означатиме зміну геополітичної конфігурації на просторі всього колишнього СРСР. І що це означає? Що тоді ані Лукашенко, ані Янукович не є власниками держави, бюджету, оскільки митні збори підуть у Москву, Україна буде позбавлена регулятивних митних кордонів. А це основне джерело збагачення — бюджетні потоки, і вони контролюватимуться Москвою. Росія хоче сформувати новий економічний центр в особі Москви. Що робить Янукович? У цій ситуації геоторговельного вибору чи дилеми йому більше відповідає зона вільної торгівлі. 

Тобто їх вибір не пов’язаний з модернізацією країни?

Ні! В їх свідомості вибір цей пов’язаний з можливістю корумпувати державний бюджет. У Лукашенка ситуація взагалі патова. Він ще тримається, але вводячи нові мита та ембарго на експорт, на Лукашенка в Росії починають дивитися як на рішення, що суперечать Митному союзу. Україна, слава Богу, не в Митному союзі і Янукович розуміє, що весь підтекст не торговельний, а політичний. Але він не хоче до ЄС, оскільки ЄС — це також спільний ринок і спільна митна територія, не кажучи про іншу ніж в Україні моральну географію, які відбирають в української влади ресурс збагачення. Проте українська влада не може по-іншому, адже українські еліти прийшли з бізнесу, стратегії збагачення якого — монополія, ресурси і бюджет (наприклад, намагання ввести квотування експорту зерна). В Європі хочеш збагачуватись — конкуруй. Не хочеш конкурувати — йди в Росію васалом Путіна, але на другорядних ролях. Тому Янукович хоче заморозити геоторговельну багатовекторність. 

Це реально здійснити?

Ні, нереально, але в цьому є шанс для України. 

А Росія, хіба вона так легко відступиться?

Шанс України в тому, що на відміну від Тимошенко, яка могла погодитись на умови Путіна, бо вона одна лідер, олігархічний правлячий клас України не хоче бути на другорядних ролях у Путіна. Але не хоче бути також в ЄС, оскільки це ламає схеми його бізнесу. Тому багатовекторність — це доктрина олігархів, купувати метал у росіян та продавати його по пільгових квотах в Європу. Проте Росія тисне, і українська влада намагається говорити про європейський вибір. Виникає відчуття, що українська влада робить цей вибір самостійно. Проте цілком можливо, що українські олігархи вимушені будуть піти на лібералізацію, демократизацію економіки, оскільки Європа вимагатиме, аби Україна стала відкритим, конкурентним і демократичним суспільством. І тому Україна, можливо, зможе стати реально демократичною державою, де панує демократія інтересів, а не ідеалів, вкорінена у свідомості еліт та народу. 

Українська влада братиме до уваги позицію ЄС?

Так, звичайно. В Україні сьогодні завершується пострадянська бовтанка. В Україні закінчується пострадянський цикл, але тепер усе починається з чистого аркуша. Для пострадянського простору наступають дуже важливі доленосні часи. Він реорганізується по-іншому ніж Балкани — там повоювали на базі етнічних конфліктів, а потім вступили до ЄС. Натомість Росія, Україна перебували у пострадянській комі, але ця кома також закінчується. І тому вибір буде обов’язковим: або в Європу, або у нові формати неорадянського, великоросійського існування. Це залежить від того, хто там переможе — Путін чи Медвєдєв (оскільки Медвєдєв був прибічником все ж не геополітичної, а економічної модернізації). І тому постає запитання: чи витримає український правлячий клас цей тиск, чи захоче обміняти тиск на геополітичні дивіденди. Але складається враження, що він не хоче стати підлеглим сильного хижака, а захоче жити в Європі, де є гарантії, де є гарантії власності, адже в Росії таких гарантій ніхто не дасть на довший час. 

Наступного року у Росії відбудуться президентські вибори, у зв’язку з цим активно розігруватимуть українську карту. Можливо, Україні варто спробувати самій зіграти на цьому?

Це дуже ризикована гра. Люди в Україні, можливо, не дуже розуміються на цивілізаційних процесах, проте інстинкти збереження влади у них розвинуті достатньо сильно. І люди розуміють, що хазяїном країни був, є і залишиться, швидше за все, Путін. І доведеться мати справу з ним за будь-яких обставин. 

А щодо внутрішньої ситуації? В Україні немає державної ідеології, відсутня спільна об’єднавча ідея. У теперішніх умовах їх можливо випрацювати?

Як не дивно, у Януковича є така можливість, якщо він не прийме російські умови. Ідея не виникає просто так, для цього потрібна робота історії. Візьмемо, наприклад, Польщу. Вона йшла до успіху через Пілсудського, через авторитарний режим, потім йшла через комуністів, завдяки яким отримала частину територій. Комуністи робили політику націоналізації, стримування прав меншин. У Польщі ціле ХХ століття на це було витрачене. В Україну усвідомлення цього повинно прийти не від кобзарів і поетів, а від бізнесменів. Іншого вибору немає. Цього може ніхто не розуміє тепер, але це потрібно, стимули потрібні. Чому у 1991 році виникла незалежна українська держава? Чому комуністи проголосували за незалежність? Вони хотіли закритися від єльцинської російської революційної демократії, боялися люстрацій для комуністів. А націоналісти хотіли «Геть від Москви!». Різні мотиви, але вони співпали. Проголосували — і питання зняте, є спільний стяг, мова.2004 рік — це нове вікно можливостей. Тоді хотіли створити демократію еліт. Тепер Янукович бажає повернутися від демократії еліт до демократії окремої групи еліт. У 2004 році не вийшло створити правову демократичну державу для людей, на правах конкуренції і свобод, не вдалося! Янукович хоче повернутися в олігархічний режим, посадити опозицію. Він розгорнув на опозицію пострадянську правоохоронну машину, адже машина залишилась стара, каральна. Помаранчеві не зуміли її реформувати, не розуміли потреби цього, і тільки тепер вони усвідомлюють, що слід було починати з реформи каральної машини. Якщо сьогодні при всіх цих політичних гоніннях і репресіях Янукович зрозуміє, що він не виграє наступні вибори, він буде шукати гарантії. Які нові гарантії може дати нова опозиція? Тільки такі, що буде новий незалежний суд, буде нова міліція європейського зразка, прокуратура. Відкриється можливість зробити ривок з пострадянського стану до європейської демократії.Ми хочемо від наших політиків, щоб вони були Мойсеями, що ведуть євреїв по Синайському півострові. Це нереально. Хтось із них негідник, хтось напівбандит, злодюжка, але вони по-своєму сильні люди. І нам потрібний не месія, а люди, які б дали зрозуміти, що треба зачекати, постояти у тупику, вийти на бічну гілку, аби потім перейти на магістраль громадянського правового суспільства. І якщо політики усвідомлять, що країна для них — це ресурс для збагачення, вони захищатимуть країну, а якщо зрозуміють, що для захисту свого багатства потрібне буде право, вони створять правовий захист. І не шукатимуть правового захисту на Кіпрі. 

Чи влада не намагається грати весь час на «розколі» країни у політичних цілях, як це було 9 травня, і як це планувалось 22 червня?

Я власне прогнозував, що 22 червня у Львові нічого не відбудеться, оскільки влада зрозуміла наслідки. Це, власне кажучи, була гра не стільки влади, скільки росіян з  метою дискредитувати Україну, ніби в Україні панують неонаціоналісти і неонацисти. Українська влада дала задній хід, оскільки зрозуміла, що країна повинна бути більш консолідованою, тому дали команду не грати на розкол. Сьогодні вони розуміють: якщо ви хочете втримати свої митні, торговельні кордони, треба втримати і культурні, ментальні границі. Треба об’єднувати! Якщо є сили, які орієнтуються на Росію, то хто ж тоді орієнтується на Україну? Тоді внутрішньої політики взагалі немає, є продовження зовнішньої політики інших країн. Тому події 22 червня у Львові показали, що влада вміє тримати ситуацію під контролем і не піддаватися на дії провокаторів. 

Наступні парламентські вибори щось змінять в Україні?

Розумієте, ситуацію міняють не вибори. Ситуацію міняє геостратегічний вибір, впливають процеси, які відбуваються на пострадянському просторі. Але епоха пострадянського простору закінчується. Завершується взагалі пострадянська доба і Україна вступає в нову епоху. Це величезний виклик, але одночасно і шанс, це не катастрофа. І ми рухаємось до шансу європеїзації України.